Червоні пальці

— Ні, Наталю Василівно, я не буду. Я вчора манікюр зробила, дев’ятсот грuвень віддала. Від тих вишень потім руки тиждень червоні, ніби я буряки чистила.

Рита сказала це, навіть не піднявши голови від телефона. Вона лежала в шезлонгу під горіхом, у великих темних окулярах, і гойдала ногою в такт музиці з навушника. Поруч на траві стояла пляшка мінералки, давно вже тепла.

Наталя Василівна постояла ще трохи з емальованим відром у руці. Відро було з відбитим боком, ще з тих часів, коли Олексій ходив до першого класу. Вона хотіла щось відповісти, навіть рота відкрила. А потім просто кивнула й пішла до вишні сама.

* * *

Дачу під Білою Церквою вони з чоловіком купили років двадцять тому. Шість соток, будиночок на дві кімнати з верандою, криниця і розлога, ще від попередніх господарів, вишня біля хвіртки. Чоловіка вже кілька років не було, а Наталя Василівна з ранньої весни й до жовтня жила тут майже безвиїзно. Город тримав її краще за будь-які пігулкu.

Син із невісткою приїжджали з Києва щоп’ятниці, щойно спадала спека. Олексій виходив з машини, обіймав матір, а Рита казала «добрий вечір» і одразу питала, де зарядка.

Наталя Василівна чекала їх уже з обіду. Молодий борщ із бурячками, деруни, котлети, узвар у трилітровій банці, щоб холонув у криниці. У неділю ввечері в багажник ішли огірки, банки з кабачковою ікрою, полуничне варення, мішок молодої картоплі.

— Ой, дякую, — казала Рита. — А можна ще тих малосольних? Моя мама дуже хвалила.

Можна було. Наталі Василівні нічого не шкода. Але чим далі, тим частіше вона ловила себе на тому, що в неділю ввечері, коли машина з’їжджала з їхньої вулиці, вона довго стоїть біля хвіртки і не може зрозуміти, чому так важко на душі.

Вона ж не просила багато. Не казала невістці сапати від зорі до зорі чи тягати відра з криниці. Раз попросила нарвати абрикосів на компот.

— Там оси, я їх боюся, — відповіла Рита.

Абрикоси нарвав Олексій. Іншим разом попросила хоча б огірків до столу набрати.

— У мене спина після тижня за ноутбуком, я там не зігнуся.

Огірки набрав Олексій. Він узагалі встигав за двох: і картоплю підгорне, і трубки для крапельного поливу перекладе, і Ритину тарілку до мийки віднесе. Любив він її, це було видно. І мати не хотіла ставати між ними. Мовчала. Тільки мовчання це з кожним тижнем ставало важчим.

* * *

Того суботнього дня Олексій з самого ранку лежав під мотоблоком. Машина чхала, кашляла й глухла, тож він перебирав карбюратор, міняв свічку, лаявся крізь зуби на китайські запчастини і знову все розбирав. Надворі було за тридцять. Сорочку він зняв ще о десятій, а до обіду став схожий на механіка з автосервісу: руки в мастилі по лікті, на щоці чорна смуга.

Рита за весь день ні разу до сарая не підійшла.

Наталя Василівна двічі носила синові квас із погреба. Другий раз, коли повертала порожню кружку на веранду, глянула на шезлонг. Рита спала, прикривши обличчя капелюхом. Поруч лежав тюбик крему від засмаги й телефон екраном донизу.

Наталя Василівна нарвала вишень сама. Три літри, з хвостиками, як годиться, щоб сік не витікав. Поставила відро на лаву, сіла поруч і довго дивилася на свої руки. Пальці були червоні аж до других фаланг. Спина нила так, що не хотілося вставати.

І тоді вона вирішила.

* * *

Ганна Степанівна, сусідка через паркан, саме поливала помідори, коли побачила Наталю з повними руками.

— Наталко, ти чого? Що це в тебе?

— Бери, Ганю. Вишні, фарш на котлети, картопля молода, сир на сирники. Сметана ще свіжа, вчора брала.

— Та ти що, з глузду з’їхала? А твої що їстимуть?

— А мої сьогодні повчаться, — Наталя Василівна поставила пакети на лавку під парканом. — До тебе ж онуки завтра приїжджають? От і нагодуєш.

Ганна Степанівна подивилася на неї уважно, поверх окулярів. Потім на шезлонг, який було видно через щілину в паркані. Потім знову на сусідку.

— Зрозуміла, — сказала вона. — Тільки ти не пересоли, Наталко. Він у тебе хлопець добрий.

— Тому й роблю, що добрий. Бо на добрих воду возять.

* * *

О пів на дев’яту Рита, як завжди, вийшла на веранду. Вона вже звикла, що ввечері там пахне смаженим, на столі стоїть миска з салатом, а посередині — щось гаряче, накрите кришкою.

Стіл був порожній. Чиста клейонка з соняшниками, сільничка і банка з водою. Більше нічого.

— А вечері що, не буде? — спитала вона, наче сама в себе.

З двору прийшов Олексій, витираючи руки ганчіркою. Мотоблок таки запрацював, і він сяяв.

— Мам, я голодний, як вовк! Що там у нас сьогодні?

Наталя Василівна вийшла з кімнати вже в нічній сорочці й халаті.

— Нічого, синку. Я сьогодні цілий день то на городі, то під вишнею. Втомилася. А годувати чоловіка — то вже справа дружини. Не моя.

— Мам, ти серйозно?

— Серйозніше нікуди. Добраніч.

Двері кімнати зачинилися. Не грюкнули, а саме зачинилися, тихо.

Рита першою схопилася за телефон. Сільмаг на розі працював до сьомої. До райцентру двадцять кілометрів ґрунтовки, яку після дощу в середу розмило так, що вдень їхати страшно, а вночі й поготів. Доставка сюди не возила нічого.

— Сюди навіть піца не їде, — розгублено сказала Рита.

У холодильнику знайшлася пачка масла, гірчиця і півбуханця вчорашнього хліба. Олексій постояв над ним, потім узяв ліхтарик і пішов на город. Рита дивилася, як світлова пляма повзає між огірковими грядками. Вона не пішла за ним. Навіть не подумала.

Він повернувся з жменею огірків і двома помідорами. Нарізав, посолив, сів на сходи веранди з тарілкою на колінах. Їв мовчки. Рита взяла шматок хліба, скривилася і відклала.

* * *

Олексій жував огірок і прокручував у голові свій день. Мотоблок. Спека. Мастило, що затікало під нігті. Мама з кухлем квасу. Двічі. А Рита… Він намагався згадати, чи підходила вона бодай раз. Не підходила. Він тоді не звернув уваги, бо був зайнятий. А зараз, на порожній шлунок, це раптом стало дуже помітно.

І ще він згадав абрикоси. І огірки. І як сам ніс її тарілку до мийки, а вона в цей час уже лежала з телефоном.

— Рит, — сказав він. — Я хочу тобі дещо сказати. Мені сьогодні не сподобалося.

— Мені теж! Твоя мама влаштувала якийсь цирк. Доросла жінка, а поводиться…

— Я не про маму. Я про те, що лежав під тим мотоблоком з ранку до вечора, а ти навіть води мені не винесла. Мама виносила. Двічі.

— Ти ж не просив.

— А вона просила тебе вишень нарвати. І що?

Рита подивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Олексію, я сюди відпочивати приїжджаю. У мене п’ять днів на тиждень клієнти, звіти, дедлайни…

— А в неї сім днів на тиждень город. І ще ми на вихідних. Ти хоч раз подумала, скільки часу вона біля плити стоїть, поки ми їдемо? А ті банки, які ти своїй мамі возиш? Вони ж самі не закриваються.

Рита стиснула губи.

— Ну і їж свої огірки, — сказала вона, встала й пішла в кімнату.

Спала вона того вечора, відвернувшись до стіни.

* * *

Зранку Рита чекала. Що Олексій прийде мириться, що принесе каву, що скаже «та забудь». Так завжди було: вона ображалася, він першим підходив.

Він не прийшов. Поснідав на кухні з матір’ю вівсянкою, яку вона зварила на всіх, і пішов з нею на город. Рита чула крізь вікно, як вони там про щось говорять і сміються. Олексій розповідав, як мотоблок учора нарешті завівся з першого смику. Мати сплескувала руками.

Рита лягла в шезлонг. Полежала. Телефон сів ще до обіду, бо зарядка лишилася в машині, а ключі Олексій носив у кишені. Просити не хотілося. Було нудно. І, вперше за всі ці вихідні, трохи соромно.

Бо вона дивилася на них двох, на свекруху в косинці й на Олексія з сапою, і думала, що зі сторони це виглядає так, ніби сім’я — це вони. А вона тут гостя. Причому не дуже приємна.

* * *

Увечері Наталя Василівна мила на кухні відро. Рита зайшла тихо, стала у дверях і довго не знала, куди подіти руки.

— Наталю Василівно…

— Що?

— А можете мене навчити? Готувати. Вареники ті ваші. Я, чесно, крім яєчні й макаронів нічого не вмію. Мама завжди казала: встигнеш, ще наготуєшся. От я й не встигла.

Вона почервоніла так, наче вишнями натерлася. Наталя Василівна поставила відро на підлогу, витерла руки об фартух і довго дивилася на невістку. Може, вперше по-справжньому.

Бо раптом зрозуміла: там не тільки лінь. Там ще й боязнь виглядати незграбною поряд з людиною, яка все вміє.

— Навчу, — сказала вона. — Тільки спершу вишні. Бо без вишень вареників не буде.

Рита глянула на свої нігті. Зітхнула. І взяла відро.

* * *

Вони рвали вишні вдвох, поки не стемніло. Наталя Василівна показувала: бери з хвостиком, не тисни, у відро клади, а не кидай. Рита двічі впустила жменю в траву, раз залізла рукою в павутину й запищала на весь садок. Ганна Степанівна через паркан зробила вигляд, що нічого не чує, але усміхалася.

Потім було тісто. Воно липло до пальців, до столу, до Ритиного лоба, куди вона необережно відкинула волосся. Вареники виходили кривими, пузатими, половина розклеювалася у воді. Олексій двічі зазирав на кухню, і двічі мати виганяла його рушником:

— Геть звідси! Чекай вечері, як порядний чоловік.

Вечеряли вже о десятій. Олексій з’їв два десятки і сказав, що кращих у житті не куштував. Брехав, звісно. Але Рита все одно засяяла.

А потім сфотографувала свої руки, червоні до зап’ясть, з обдертим лаком на двох нігтях.

— Оце вам і манікюр за дев’ятсот грuвень, — засміялася вона. — Треба буде до майстра записатися, хай рятує.

— Ти краще крем для рук купи добрий, — порадила свекруха. — У нас тут щоліта такий манікюр.

* * *

Наступної п’ятниці машина під’їхала, як завжди, ввечері. Рита вийшла першою. У руках у неї був пакет, а в пакеті — нові садові рукавички, рожеві, з гумовими пупирцями на долонях.

— Ну що, Наталю Василівно, — сказала вона замість «добрий вечір». — Що завтра рвемо?

Наталя Василівна відвернулася, щоб невістка не бачила, як вона посміхається.

Пізніше, коли молодь пішла спати, Ганна Степанівна гукнула через паркан:

— Ну що, Наталко, допомогла твоя наука?

— Допомогла, Ганю, — відповіла та. — Допомогла.