Гулька, яка навчила радіти життю

— Тату, ти навіщо поставив біля дверей другу мисочку? Гулька ж уже три місяці не приходить…

— А раптом сьогодні прийде? — Валентин Опанасович поправив рушничок під мискою й відвернувся до вікна. — Вона ж не знає, що я перестав би її чекати.

Син замовк. На підвіконні досі лежала маленька зелена мишка з тканини, а на спинці крісла висів плед, який батько не дозволяв нікуди прибирати.

— Тату, я розумію, що ти до неї звик…

— Не звик, Андрію. Я з нею жив. Це різні речі.

Валентин Опанасович взяв чайник, налив у дві чашки чаю й поставив одну перед сином.

— Ти краще розкажи, як там мої онуки. Давно щось фотографій не надсилав.

Андрій подивився на батька. Багато років тому така розмова була б неможливою. Тоді Валентин Опанасович взагалі рідко цікавився чужими справами, навіть якщо йшлося про власну родину.

А змінилося все одного жовтневого дня, коли чоловік повернувся з магазину з незвичайною покупкою, яку навіть не збирався робити.

* * *

Валентинові Опанасовичу було шістдесят два роки. Він мешкав у двокімнатній квартирі на другому поверсі невеликого будинку. Після того як дружини Лідії не стало, чоловік поступово звик жити сам.

Раніше вони вдвох господарювали, ходили на базар, сперечалися, які помідори краще садити на дачі. Лідія любила квіти й постійно приносила додому якісь вазони. Валентин бурчав, що незабаром на підвіконнях не залишиться місця навіть для чашки.

Тепер на кухонному вікні стояли лише два вазони. Він поливав їх щосуботи, хоча давно забув, як називаються ті рослини. Син Андрій жив із родиною в іншій області. Дзвонив регулярно, але розмови виходили короткими.

— Як ти, тату?

— Та все добре.

— Може, приїдемо на вихідні?

— Та навіщо вам їхати так далеко? У вас своїх справ вистачає.

— Ти хоч кудись виходиш, окрім магазину?

— Виходжу. Не переживай.

Валентин Опанасович не любив, коли про нього турбувалися. Йому здавалося, що він цілком дає собі раду. Щоранку прокидався о сьомій, снідав, ішов по хліб. У вівторок і п’ятницю навідувався на ринок. Після обіду читав газету або дивився телевізор.

Колись він працював майстром на меблевому підприємстві. Умів полагодити практично все, від табуретки до кухонної шафи. Але вдома вже давно не знаходилося нічого, що потребувало б його рук. Одного жовтневого дня чоловік пішов до невеликого продуктового магазину неподалік будинку.

Коли вже збирався відчинити двері, продавчиня гукнула:

— Валентине Опанасовичу, можна вас на хвилинку?

— А що сталося, пані Галю?

— Та ось погляньте. Сидить другий день. Наче когось виглядає.

Біля дерев’яного ящика з овочами, просто під стіною магазину, причаїлося маленьке сіре кошеня. Пухнасте, смугасте, з великими зеленкуватими очима.

Воно сиділо так тихо, що чоловік спочатку навіть не помітив його.

— І що? — запитав Валентин Опанасович.

— Може, заберете до себе?

— Мені кота тільки й бракувало!

— Воно ще зовсім мале. А на ніч дощ обіцяють.

— Галю, та я в житті котів не тримав. Куди мені?

— Ну, я запропонувала. Може, хтось інший забере.

Він зайшов до магазину, купив хліб, пачку масла й гречку. А коли вийшов, кошеня сиділо на тому самому місці. Чоловік ступив кілька кроків, потім зупинився. Озирнувся. Мале дивилося просто на нього.

— І чого ти так витріщилося? — пробурмотів він.

Кошеня тихенько нявкнуло. Валентин Опанасович постояв ще трохи, поставив пакет на землю й присів.

— Ану йди сюди.

Мале не підійшло. Тільки витягнуло мордочку вперед. Він обережно підсунув долоню. Кошеня понюхало пальці й раптом саме зробило крок назустріч.

— Ну от. Тепер іди сюди, якщо вже наважилося.

За хвилину воно сиділо в нього за пазухою.

— Галю! — гукнув чоловік до продавчині. — А у вас коробки якоїсь немає?

Жінка визирнула з дверей і широко всміхнулася.

— То забираєте?

— Та на ніч. А там побачимо.

— Авжеж, на ніч, — засміялася вона. — Знаю я такі ночівлі!

* * *

Удома Валентин Опанасович поставив коробку посеред кухні й довго дивився на кошеня.

— От скажи, навіщо я тебе приніс? Сам не знаю.

Кошеня обережно вилізло з коробки й попрямувало до ніжки стола.

— Стій, куди пішло? Ти ж тут нічого не знаєш.

Він знайшов чистий рушник, постелив у коробці. Потім зателефонував сусідці, яка тримала двох котів.

— Віро Степанівно, підкажіть, що малому кошеняті їсти давати?

— А звідки у вас кошеня?

— Та принеслося одне.

— Саме принеслося?

— Ну, я трохи допоміг.

За пів години сусідка вже стояла на кухні з невеликим пакетом корму для кошенят.

— Гарненьке яке! Дівчинка, здається. Ви тільки гляньте, яка пухнаста!

Валентин Опанасович нахилився.

— Дівчинка? А я думав, кіт.

— Та вам яка різниця? Ви її як назвете?

— Ніяк. Я ще не вирішив, чи залишати.

У цю мить кошеня вилізло з коробки, підійшло до його капців і почало незграбно переступати через один із них. Чоловік усміхнувся.

— Диви, яка гулька маленька. Котиться, як клубочок.

— От і назвіть Гулькою!

— Гулька? — перепитав він. — А що, смішне ім’я.

Так у квартирі оселилася Гулька. Першого вечора вона заснула в коробці біля батареї. Валентин Опанасович навіть прикрив її рушником, щоб було затишніше. А вночі прокинувся від тихого шкряботіння. Кошеня сиділо біля дверей спальні.

— Чого тобі?

Воно нявкнуло.

— Спати треба. Ніч надворі.

Гулька знову нявкнула. Він підвівся, відчинив двері ширше й пішов до ліжка. Кошеня побігло за ним.

— Ну гаразд. Тільки влаштовуйся десь у ногах.

Але Гулька вирішила інакше. Вона видерлася на ковдру, дісталася до чоловікового плеча й згорнулася поруч. За кілька хвилин у кімнаті чулося тихе муркотіння.

— Ти диви, — прошепотів Валентин Опанасович. — А я вже й забув, як це, коли хтось поряд спить.

Він обережно повернув голову, щоб не потурбувати кошеня. І довго лежав, слухаючи маленьку Гульку.

* * *

Залишити кошеня на одну ніч не вийшло. Уже наступного дня Валентин Опанасович купив лоток, наповнювач, мисочки та невеличкий м’ячик. М’ячик Гульці не сподобався. Зате звичайна мотузочка від паперового пакета привела її в захват. Вона носилася за нею по кухні, ховалася за ніжками стільців, а потім раптом вистрибувала просто перед господарем.

— Та бачу я тебе, бачу! — сміявся чоловік.

Він сам дивувався, як швидко почав звертатися до кошеняти вголос. Раніше в його квартирі телевізор міг працювати цілий день просто для того, щоб не було надто тихо.

Тепер телевізор усе частіше залишався вимкненим.

— Ну що, Гулько, поснідали? Тепер треба підлогу помити. Ти ж учора наповнювач рознесла по всій кухні.

Кошеня сиділо поруч і уважно стежило за шваброю.

— Ні, це не іграшка. Не чіпай.

Гулька торкнулася швабри лапкою.

— Ну добре, чіпай. Тільки не заважай мені.

Чоловік навіть почав інакше ходити по квартирі: повільніше, уважніше, постійно поглядаючи під ноги. А ще навчився ховати капці. Бо Гулька полюбляла засинати всередині одного з них, залишаючи назовні тільки пухнастий хвостик. Одного разу Валентин Опанасович зателефонував синові посеред тижня.

— Андрію, ти зайнятий?

— Ні, тату. Щось трапилося?

— Та ні. Хотів показати тобі одну річ. Можеш відео ввімкнути?

Син здивувався. Батько завжди відмовлявся від відеодзвінків. На екрані з’явилося обличчя Валентина Опанасовича, а потім камера опустилася нижче. На дивані сиділа Гулька й намагалася витягти з-під подушки іграшкову мишку.

— Це хто? — засміявся Андрій.

— Гулька. Моя кішка.

— Твоя?!

— А чия ж іще?

— Тату, ти серйозно? Ти ж казав, що тваринам у квартирі не місце!

— Багато чого я казав. Дивись краще, що вона робить.

Андрій покликав дітей.

— Назаре, Марійко, йдіть сюди! Дивіться, хто в дідуся живе!

За хвилину біля екрана вже товпилися двоє онуків.

— Дідусю, а вона маленька?

— Поки маленька. Але їсть добре, скоро підросте.

— А можна ми приїдемо її погладити?

Валентин Опанасович на мить замовк.

— Приїжджайте. Я вам і місце приготую.

Після дзвінка він довго сидів на дивані, погладжуючи Гульку. Уперше за кілька років сам запросив сина з родиною в гості. І тільки тепер зрозумів, як давно хотів, щоб вони приїхали.

* * *

До зими Гулька помітно підросла. Вона стала пухнастою сірою кішечкою з білуватою грудкою й темними смужками на лобі. Мала дивовижну звичку: щоразу, коли Валентин Опанасович сідав вечеряти, приходила на кухню й займала сусідній стілець. Чоловік спочатку проганяв її.

— У тебе своя миска є. Чого ти тут сидиш?

Та Гулька не просила їжі. Просто сиділа поряд. Зрештою він перестав її проганяти.

— Ну сиди, якщо компанії хочеш.

А навесні сталося ще дещо. Віра Степанівна, та сама сусідка, яка допомагала з кошеням, попросила чоловіка полагодити кухонну шафку.

— Валентине Опанасовичу, ви ж майстер. А в мене дверцята зовсім перекосилися.

— Покажіть.

Він полагодив шафку за двадцять хвилин.

— Скільки я вам винна?

— Та годі вам. Краще наступного разу зайдіть до Гульки. Вона якраз новий м’ячик освоює.

Сусідка здивовано поглянула на нього.

— То ви мене в гості кличете?

— А що тут такого? Чаю поп’ємо.

Згодом Валентин Опанасович почав частіше спілкуватися й з іншими сусідами. Комусь поличку прикрутив, комусь допоміг зібрати невелику тумбу. На подвір’ї навіть полагодив дерев’яну лавку, яку давно збиралися привести до ладу.

Він не став балакучим чоловіком. Як і раніше, більше слухав, ніж говорив. Але тепер, коли хтось запитував, як справи, не відповідав одним словом. Завжди знаходилося що розповісти. Найчастіше — про Гульку.

Про те, як вона навчилася відчиняти дверцята кухонної шафи. Як уперше побачила сніг за вікном і довго ловила лапкою сніжинки по той бік скла. Як одного разу заснула просто в кошику з чистими рушниками.

— Та у вас кішка розумніша за деяких людей! — сміялася сусідка.

— Розумна, — серйозно погоджувався чоловік. — Тільки дуже вже цікава до всього.

Улітку приїхав Андрій із дружиною та дітьми. Валентин Опанасович готувався майже тиждень. Дістав із комори розкладне ліжко, купив нову постіль, полагодив ручку на дверях кімнати.

Навіть пиріжків із картоплею напік за Лідиним рецептом, який знайшов у її записнику. Коли онуки забігли до квартири, Гулька миттю сховалася під диван.

— Дідусю, де вона?

— Почекайте трохи. Вона вас іще не знає.

Першою з Гулькою подружилася Марійка, якій було шість років. Дівчинка сіла на килим біля дивана й поклала перед собою іграшкову мишку.

— Гулю, йди до мене. Я тебе не чіпатиму.

Хвилин через десять із-під дивана показалася сіра мордочка. Марійка навіть не поворухнулася. А тоді Гулька вийшла й обережно торкнулася носиком дитячої долоні.

— Дідусю, вона мене любить! — зашепотіла дівчинка.

— Мабуть, сподобалася ти їй, — усміхнувся чоловік.

Того вечора Валентин Опанасович сидів на кухні із сином. Із кімнати долинав дитячий сміх. Гулька ганяла м’ячик, а Марійка з Назаром наввипередки намагалися вгадати, куди вона побіжить.

— Тату, — раптом сказав Андрій, — ти дуже змінився.

— Такий самий я.

— Ні. Раніше до тебе приїдеш — і не знаєш, про що говорити. А зараз ми вже третій день тут, і ти весь час щось вигадуєш.

Валентин Опанасович помовчав.

— Я раніше думав, що вам тут нудно буде.

— А ти хоч раз запитав?

Батько опустив очі.

— Ні. Не запитав.

Андрій простягнув руку й поклав її батькові на плече.

— Ми ж до тебе їдемо, тату. Не до телевізора й не до меблів.

Валентин Опанасович кивнув. Потім подивився в кімнату, де Гулька саме стрибнула за м’ячиком.

— Знаєш, Андрію, а я їй вдячний.

— Кішці?

— Їй. Бо якби не вона, я б, мабуть, і досі сидів сам та вдавав, що мені ніхто не потрібен.

* * *

Минали роки. Андрій із родиною став приїжджати частіше. На Новий рік, на літні канікули, іноді просто на вихідні. Марійка привозила Гульці іграшки, а Назар щоразу прив’язував до мотузочки нове пір’їння, щоб кішці було цікаво гратися.

Валентин Опанасович усе так само ходив на ринок, майстрував і доглядав два Лідиних вазони. Тільки тепер у його квартирі з’явилися ще й фотографії онуків. А поруч із ними — ціла колекція Гульчиних світлин. На одній вона спала в кошику. На іншій виглядала з-під ковдри. На третій сиділа на підвіконні й дивилася на голубів.

Чоловік навчився фотографувати її телефоном і пересилав знімки синові. «Дивись, яку позу вигадала», — писав він.

Андрій жартував, що в нього тепер більше фотографій кішки, ніж онуків. Гулька прожила з господарем багато років. За цей час у неї виробилися свої звички.

Вона знала, о котрій Валентин Опанасович прокидається, і часто приходила до ліжка ще до будильника. Знала, де лежить її улюблена мишка. І чомусь дуже любила маленький картатий плед, який господар тримав на кріслі біля вікна.

Увечері він сідав у крісло з книжкою, а Гулька влаштовувалася поряд. Іноді підставляла голову під його долоню, нагадуючи, що читати можна й однією рукою.

— Ну добре, добре, — казав чоловік. — Ще трохи почухаю.

Але одного травневого дня Гулька зникла. Валентин Опанасович саме повертався від сусіда, якому допомагав майструвати полицю. Двері квартири були прочинені, бо він ненадовго виходив на сходовий майданчик.

Господар зайшов на кухню, покликав кішку.

— Гулько! Ану йди сюди!

Ніхто не прибіг. Він зазирнув під диван, перевірив шафи, балкон, усі звичні місця. Потім вийшов на сходи. Біля вхідних дверей будинку сусідка сказала, що бачила сіру кішку, яка вислизнула надвір.

— Я ще подумала, чи не ваша це Гулька. Але поки спустилася, вона вже за кущами сховалася.

Валентин Опанасович одразу пішов її шукати. Обійшов подвір’я, зазирнув під лавки, під припарковані машини, у зарості бузку.

— Гулько! Киць-киць! Гулю!

Надвечір повернувся додому сам. Він був певен, що кішка незабаром знайде дорогу назад. Та минула ніч, потім наступний день. Гульки не було.

Чоловік роздрукував її фотографію й розклеїв оголошення біля під’їздів та магазинів. Запитував у сусідів, залишав свій номер телефону. Андрій допоміг розмістити повідомлення в місцевих групах. Кілька разів телефонували люди. Хтось бачив схожу кішку біля гаражів, хтось — на сусідній вулиці.

Валентин Опанасович ходив перевіряти кожне повідомлення. Але щоразу повертався без Гульки. Він залишав біля дверей мисочку з водою. На кріслі не чіпав картатого пледа.

І щоранку, перш ніж поставити чайник, підходив до вікна й дивився на подвір’я. Минув місяць. Потім другий. Сусіди вже майже перестали питати про Гульку. Тільки Віра Степанівна іноді приносила свіжі оголошення з фотографіями знайдених котів.

Валентин Опанасович дякував і уважно переглядав кожну світлину. Надію він не втрачав. Саме тоді Андрій вирішив приїхати до батька на кілька днів.

* * *

— Тату, може, поїдеш до нас хоч на тиждень? — запропонував син за чаєм. — Діти скучили. Марійка все запитує, коли дідусь приїде.

— Не можу поки.

— Чому?

Валентин Опанасович поглянув на мисочку біля дверей.

— А як Гулька повернеться?

Андрій не знайшов що відповісти.

— Я ж розумію, що часу багато минуло, — додав батько. — Але вона завжди сюди додому приходила. До мене.

— Тату, ти зробив усе, що міг.

— Може, й так. Тільки я ще трохи почекаю.

Наступного ранку Андрій поїхав. А Валентин Опанасович, як завжди, пішов до магазину.

Повертався з хлібом і сметаною, коли почув знайомий голос:

— Валентине Опанасовичу! Зачекайте!

То була продавчиня Галина, яка багато років тому показала йому маленьке сіре кошеня.

— Ви ж Гульку свою все шукаєте?

— Шукаю, Галю. Не знаходиться.

Жінка кивнула й показала на невелику картонну коробку біля службових дверей.

— А ви сюди гляньте.

У коробці сиділо кошеня. Рудувате, з білими лапками та великими бурштиновими очима. Воно дивилося на чоловіка й тихенько нявкало.

— Учора прибилося, — пояснила Галина. — Я його нагодувала, а сьогодні знову тут. Хочу знайти йому господарів.

Валентин Опанасович довго дивився на мале.

— Гарне, — нарешті сказав він.

— Може, заберете?

Чоловік мовчав. Потім присів біля коробки. Кошеня саме потягнулося до його руки й торкнулося носиком пальців. Валентин Опанасович усміхнувся, але відразу похитав головою.

— Не знаю, Галю. У мене ж Гулька…

— То нехай буде й Гулька. Хіба одне одному заважає?

Він глянув на кошеня ще раз.

— А ти як думаєш? — тихо запитав його. — Підеш до мене?

Мале нявкнуло й поклало лапку на його долоню.

— Ну, тоді ходімо.

Галина принесла чисту коробку.

— Як назвете?

— Ще подумаю.

Він обережно взяв кошеня на руки, притиснув до куртки й рушив додому. Дорогою раптом згадав той жовтневий день багато років тому. Тоді він теж ішов по хліб.

І теж зовсім не збирався нікого приносити додому.

* * *

Увечері зателефонував Андрій.

— Ну як ти, тату?

— Та от, клопоту собі знайшов.

— Якого ще клопоту?

— Кошеня приніс.

— Кошеня?!

— Маленьке. Руде. Галину з магазину знаєш? Оце вона й підказала.

Син помовчав, а потім тихо засміявся.

— Тату, ну ти даєш! А як назвеш?

Валентин Опанасович поглянув на мале, яке вже досліджувало кухню.

— Мабуть, Гудзик. Воно за мною по п’ятах ходить, наче причепилося.

— Гарне ім’я. І як, залишиш?

— А куди ж я його тепер діну? Воно вже капець мій уподобало.

Андрій почув у батьковому голосі усмішку.

— Я радий, тату.

— І я, синку. Тільки ти дітям скажи, що Гульку ми все одно шукаємо.

— Звичайно. Скажу.

Після розмови Валентин Опанасович поклав телефон на стіл. Гудзик тим часом заліз у порожній кошик біля батареї й заходився вмощуватися. Чоловік дістав чистий рушник, постелив на дно.

— Ось так тобі буде зручніше.

Потім підійшов до вікна. На подвір’ї сутеніло. Біля лавки гуляли сусіди, хтось ніс додому пакети з магазину, діти каталися на самокатах. Валентин Опанасович постояв, вдивляючись у знайомі куточки.

— Гулько, — тихенько промовив він, — якщо знайдеш дорогу, я тут.

За спиною почувся легенький стукіт. Гудзик уже вибрався з кошика й котив по підлозі маленьку зелену мишку. Ту саму, яку чоловік колись купив для Гульки. Валентин Опанасович повернувся, подивився на кошеня й усміхнувся.

— Ну що ж, малий. Давай знайомитися як слід.

Він сів на підлогу, взяв мотузочку й почав гратися з Гудзиком. А біля дверей, на чистому рушничку, як і раніше, стояла ще одна мисочка. Для Гульки.