Приймальний пункт

Уночі прокинулася вся родина й вийшла на ґанок.

На порозі сиділо маленьке руде кошеня й плакало.

А поруч із ним сидів їхній незрячий кіт — і, здавалося, усміхався.

* * *

Ґудзика підібрали зовсім малим.

Він лежав під кущем і майже не рухався — крихітний сірий клубок, у якому ледве тепліло життя. Жінка виходжувала його не один місяць, і він таки вижив.

А от зір до нього так і не повернувся.

Сірий він був рівно, без жодної плямки, — точно кольору попелу. Через цей колір його на подвір’ї й не помічали, поки він сам не підходив.

Що, між іншим, ніяк не зіпсувало йому характеру. Кіт виріс життєрадісний, цікавий до всього й абсолютно впевнений у собі.

Коли йому був рік, дочка почала виносити його на вулицю — на галявинку з зеленою травою. Ґудзик сидів там, мружив невидющі очі, підставляв морду сонцю й обнюхував повітря.

А дворові коти сходилися колом і дивилися.

Ті самі дворові коти — крикливі, скандальні, вічно з кимось на ножах. Вони обступали сірого кота й пробували підійти, понюхати його, потертися об нього носами.

Дочка їх відганяла. Вони лізли знову.

Урешті вона махнула рукою й дозволила — і Ґудзик став центром усієї котячої компанії двору. Чому, не міг пояснити ніхто з мешканців. Виглядало це, чесно кажучи, дивно.

* * *

А коли котові було два роки, родина нарешті добудувала дачу.

Два поверхи, річка за камишами, смарагдова трава, риба. А навколо — майже двісті таких самих дачних будиночків, товариство велике й гомінке. Собак, котів та іншої живності там було видимо-невидимо.

Тож Ґудзика вирішили взяти з собою.

Першого дня за ним ходили всією родиною. Та виявилося, що незрячий кіт орієнтується так, ніби в нього є очі: він швидко визначив межі ділянки, тим паче що там стояв невисокий штакетник.

Назавтра його відпустили на власний розсуд.

І він цілими днями був надворі: сидів на грядках, ходив попід парканом і принюхувався до котів та собак, які тулилися з того боку й дуже хотіли з ним познайомитися.

А першої ж ночі на ґанку з’явився рудий кошеня.

Дочка підхопила його на руки й пригорнула.

Мама зітхнула й подивилася на тата. Тато теж зітхнув і погладив дочку по голові.

Так у них з’явився Рудик.

А наступного ранку під дверима чекав хом’як.

Отут у мами й виникла підозра: що Ґудзик, попри те, що нічого не бачить, якимось незрозумілим чином знаходить ночами самотніх тварин — і приводить їх до дому.

Вона зачинила на ніч двері.

А вранці біля ґанку сиділи двоє крихітних кошенят — сіре й біле. Вони так щільно вчепилися одне в одного передніми лапками, що здавалися одним клубком.

Поруч сидів Ґудзик.

І його невидющі очі, здавалося, бачили все.

* * *

Мама скликала сусідів і зажадала відповіді.

Хто виставив за паркан таку прекрасну парочку? І чому саме вона тепер мусить їх прийняти?

Сусіди стояли колом і розчулювалися, дивлячись на двох малих, що притиснулися одне до одного. Але того, хто їх виставив, так і не знайшлося.

Тоді наперед вийшов дід Яким.

Колишній тренер із боротьби, здоровань, який цілими днями копався на городі у вічному робочому костюмі й ні з ким особливо не розмовляв. Його на дачах знали за крутий характер і за те, що слова на вітер він не кидає.

— Я їх беру, — сказав дід Яким. — Обох.

А потім суворо обвів поглядом присутніх.

— А восени… Якщо я побачу, що хтось поїхав у місто й залишив свою тварину під парканом, то…

І він стиснув правий кулак так, що хруснули пальці.

Люди розійшлися. Пішов і дід Яким, несучи в одній величезній долоні обох кошенят, які так і не розліпилися.

* * *

Тепер мама зачиняла на ніч не тільки вхідні двері, а й ті, що на кухні. Щоб і через вікно не можна було вислизнути.

А кіт усе одно виходив.

Як — не бачив ніхто. Його знаходили під хвірткою: він сидів там довго, повернувши морду в бік поля, і слухав. Схиляв голову то праворуч, то ліворуч. Чекав чогось.

А потім зникав до ранку.

І щоранку біля ґанку хтось сидів.

Тато жартував, що в них не дача, а приймальний пункт. Мама вже навіть не зітхала — просто виносила ще одну мисочку. А дочка щоразу першою вибігала на ґанок, босоніж, і щоразу кричала на весь двір, кого саме їм принесли цієї ночі.

Додому, у місто, вони повернулися восени з повним набором: трьома кошенятами й хом’яком.

Дочка була в захваті. Теща лаялася, вважаючи винуватцем усього цього зоопарку зятя.

А Ґудзик, як завжди, сидів і дивився невидющими очима на свою збільшену родину.

* * *

Він прожив двадцять років.

Довге, щасливе, зайняте життя — бо роботи в нього, як ви розумієте, завжди було багато. І всі ці двадцять років у тому домі не переводилися ні тварини, ні гості, ні сміх.

А коли його не стало, плакали всі.

Дочка, яка на той час уже давно виросла й мала двох маленьких дівчат, була невтішна найдовше.

А потім був дощовий осінній вечір.

Вони втрьох ішли з садочка додому, і просто перед під’їздом їм у ноги з плачем кинулося маленьке сіре кошеня. Худе до прозорості. Блохасте. І, здається, зовсім незряче.

Доросла дочка опустилася просто на мокрий асфальт.

— Ґудзику, — сказала вона. — Це ти?

Кошеня нявкнуло, звелося на задні лапки й потягнулося до неї.