О восьмій біля дверей

Ольга вже знала: якщо зайти у двір рівно о восьмій, собаки навіть не обернуться. Сидітимуть на ґанку пліч-о-пліч, носами до дверей, і дивитимуться на облуплену зелену фарбу так, ніби за нею от-от човгнуть знайомі капці.

Вона пробувала приїжджати раніше. Пробувала пізніше. Не допомагало. Хоч би що діялося у дворі, о восьмій Вишня й Черешня йшли на свій пост.

— Дівчата, ну я ж приїхала, — казала Ольга, ставлячи на сходинку пакет із кормом. — Снідати будемо?

Черешня, молодша, ворушила хвостом. Раз, другий. І знову завмирала. Вишня не робила навіть цього.

* * *

Цуценят батько привіз сім років тому від знайомого з сусіднього села. Їхав по одне. Повернувся з двома.

— Ну як я її там лишу? — виправдовувався він по телефону, коли Ольга почала сварити його за таку самодіяльність. — Сиділи в кутку, одна до одної притулилися. Рідні ж. Хто ж рідних по різних дворах роздає?

— Тату, тобі шістдесят вісім. Два курцхаари. Ти хоч уявляєш, скільки вони бігають?

— От і я бігатиму. Мені корисно.

І бігав. Точніше, ходив — щоранку о восьмій, хоч дощ, хоч мороз, через город, повз колодязь, лугом аж до річки. Взував гумові чоботи, клав у кишеню куртки шматок хліба, хоч собаки хліба й не їли, і казав на порозі:

— Ну що, панночки, на службу.

Нашийники він вирізав їм сам, з одного широкого ременя, щоб були однакові. Повідці сплів із капронового шнура і повісив на цвях біля дверей, під календар із городніми порадами, який щороку купував у кіоску на автостанції.

Коли Ольга приїжджала на вихідні, він обов’язково казав за столом одне й те саме:

— У мене тепер є ще дві доньки, які ніколи не сперечаються. Не те що ми з тобою.

Ольга щоразу закочувала очі. А тепер віддала б що завгодно, щоб почути це ще раз.

* * *

Наприкінці березня, коли на городі ще стояла вода, а з-під паркану тільки-но вилізли перші проліски, Ольга забрала батька до себе в обласний центр. На тиждень, казала. Відпочинеш, поговоримо, я тебе нагодую нормально.

Петро Лук’янович довго топтався біля дверей, гладив собак і просив сусідку Лідію Пилипівну не забувати про воду.

— Я ж ненадовго, — сказав він Вишні. — Ти за старшу.

Додому він уже не повернувся. Його не стало тихо, уві сні, за чотири дні до того, як вони збиралися їхати назад.

А Вишня й Черешня цього не знали. Для них господар просто поїхав. І рано чи пізно мав прийти.

* * *

Квітень Ольга прожила між двома містами. Двічі на тиждень по шістдесят кілометрів туди, шістдесят назад, у суботу ще й з ночівлею. Решту днів собак годувала Лідія Пилипівна, хоч і бурчала:

— Олю, я тобі так скажу. Я не проти. Але вони ж не їдять, поки не відсидять своє біля дверей. Я їм миску ставлю, а вони дивляться на мене, як на чужу. Мені аж ніяково.

— Я знаю, тітко Лідо. Я щось придумаю.

Придумати було важко. Ольга жила в двокімнатній квартирі на дев’ятому поверсі, працювала змінами в логістичній компанії, поверталася о восьмій вечора. Удома був кіт, який вважав собак особистою образою. Два дорослі курцхаари, що звикли до луків і річки, у такій квартирі просто зачахли б. Вона це розуміла. І від цього розуміння ставало ще гірше.

У травні, коли під вікнами батькової хати розцвів бузок, їй подзвонив ріелтор, з яким вона домовлялася про продаж будинку. Питав, коли можна привезти перших покупців.

— Поки не можна, — відповіла Ольга. — Там ще живуть.

— Хто? Ви ж казали, будинок порожній.

— Не порожній, — сказала вона і поклала слухавку.

* * *

Оголошення в соцмережах вона писала три вечори. Стирала, писала заново. Зрештою вийшло коротко: «Віддам у добрі руки двох сестер-курцхаарів, сім років, привчені до повідця, дуже спокійні. Тільки разом. Окремо не віддам».

Дзвонили багато. Не ті.

— А одну можна? — питав чоловік із густим голосом. — Мені для пoлювання треба, а дві то вже забагато.

— Тільки дві.

— Та ну, жіночко, яка їм різниця?

Ольга мовчки натиснула «відбій».

Ще одна жінка довго розпитувала про документи й родовід, а потім обережно поцікавилася, чи можна їх буде «прилаштувати далі, якщо не приживуться». Молода пара хотіла собак «для фото у дворі». Хтось просто питав ціну.

До червня Ольга вже не чекала нічого. І тоді подзвонила Валерія.

Голос у неї був рівний, трохи хриплуватий, без жодного поспіху.

— Я ваше оголошення ще тиждень тому побачила. Думала. У мене чотирнадцять років був курцхаар, Тор. Минулої осені пішов. Я обіцяла собі, що більше не заводитиму, бо вдруге таке не переживу. А тут ваші сестри.

Ольга мовчала, і Валерія продовжила:

— Я живу в райцентрі, на самому краю. Будинок, двір соток вісім, огорожа нормальна, за городом поле. Працюю з дому. Тобто я весь день поруч. Я не прошу віддати їх мені одразу. Давайте я приїду, подивлюся на них. А ви подивитеся на мене.

— Це було б добре, — тихо сказала Ольга. Вперше за весь цей час їй захотілося комусь повірити.

* * *

Валерія приїхала в суботу о пів на дев’яту на синій «Шкоді». Невисока, у джинсах і світлій сорочці, з коротким сивуватим волоссям. У руках нічого не було.

— А ви їм нічого не привезли? — здивувалася Ольга. — Ну, смаколики там якісь…

— Ні, — Валерія похитала головою. — Не хочу купувати їх ковбасою. Це нечесно.

Собаки ще сиділи на ґанку. Почувши незнайоме авто, Черешня підхопилася першою і миттю опинилася за сестрою, втиснулася боком у її спину, тільки ніс визирав. Вишня встала повільно. Не гарчала, навіть губу не підняла. Просто стала трохи боком, так, щоб Черешня була повністю за нею, і подивилася на гостю. Довго, уважно, без жодного руху.

Ольга зробила крок уперед, щоб щось пояснити, але Валерія легенько торкнулася її рукава.

— Не треба. Хай самі.

Вона не пішла до ґанку. Зупинилася метрів за три, біля старої лавки під вишнею, і присіла навпочіпки, на рівні собачих очей. Руки поклала на коліна, долонями догори.

Кілька хвилин усі мовчали. Десь у сусідському дворі кукурікав півень, по шиферу даху стрибали горобці.

— Я знаю, кого ви тут чекаєте, — нарешті заговорила Валерія, тихо, наче сама до себе. — Не мене. Я на його місце не проситимуся, чуєте? Він у вас один був. Я тільки хочу вас годувати, гуляти з вами в полі. Спати пускатиму, де захочете. А більше нічого не треба.

Вишня не ворухнулася. Але Ольга помітила, що вона перестала стояти, як стіна. Плечі трохи опустилися.

— У мене був Тор, — так само тихо продовжила Валерія. — Великий дурень, гриз мені капці і боявся грому. Я за ним досі сумую. То ми з вами, виходить, однакові. Обоє когось чекаємо.

Ольга відвернулася до паркану. Терла очі й вдавала, що там, на квітнику, щось дуже цікаве.

Коли вона обернулася, Вишня вже йшла сходами вниз. Сама. Повільно, крок за кроком, не відводячи погляду. Зупинилася біля Валерії, понюхала її долоні, потім рукав. Постояла.

І поклала голову їй на коліна.

Валерія не кинулася обіймати. Тільки обережно, одним пальцем, провела по собачому лобі, від носа до потилиці.

— Ну от, — прошепотіла вона. — От і познайомилися.

Черешня, що весь цей час визирала з-за дверного одвірка, нарешті зважилася. Збігла сходами, обійшла Валерію колом і лягла біля її ніг, притулившись спиною до сестри.

* * *

Збиралися недовго. Миски, ковдра, на якій собаки спали в сінях, пакет корму. Ольга зняла з цвяха два сплетені батьком повідці й простягнула їх Валерії.

— Це тато сам робив. Ви, мабуть, купите нормальні, але…

— Навіщо купувати? — Валерія взяла повідці так обережно, ніби то були не шнурки, а щось крихке. — Ці вони знають. Хай буде, як було.

У машину собаки сіли самі. Вишня перед тим ще раз озирнулася на ґанок. Ольга подумала, що це, мабуть, найважче, що вона бачила за всі ці три місяці.

* * *

Через тиждень Ольга не витримала і подзвонила.

— Як вони там? Не сумують?

Валерія помовчала.

— Сумують, звісно. Їдять уже добре, сплять на кухні, обидві на одній ковдрі. А зранку, рівно о восьмій, сідають біля дверей. Щодня.

У Ольги стиснулося в грудях.

— Значить, усе одно його чекають…

— Може, й чекають, — погодилася Валерія. — Але я тепер теж о восьмій беру повідці і виходжу до них. Ми йдемо полем до ставка й назад. Вони вже знають дорогу. Учора Черешня перша мене до хвіртки потягла.

Ольга засміялася крізь сльози.

— Він би сказав, що в нього тепер три доньки.

— Які ніколи не сперечаються, — додала Валерія. — Ви мені якось розповідали.

Наступного ранку Ольга прокинулася раніше будильника. Кава холола на підвіконні, Тимко дрімав на табуретці. Коли годинник на кухні показав восьму, вона мимоволі глянула на вхідні двері.

А потім усміхнулася. Десь за шістдесят кілометрів дві сестри саме виходили в поле. І поруч із ними хтось ішов.