Найчистіша порода

Через колір очей мене не взяли. А тепер про мене пишуть книжку.

Я дізнався про це в суботу, лежачи під столом на теплій підлозі біля печі. Аркадій Семенович сидів біля вікна з чаєм на липовому цвіті й дивився кудись поверх яблуні. Соломія чекала над ноутбуком, підібгавши під себе ногу. Біля її стільця, поклавши морду на лапи, дрімала Дана, найгарніша вівчарка з усіх, яких я бачив. Чесно кажучи, бачив я їх небагато. Але Дана однаково найгарніша.

— Пиши, дитино, — сказав Аркадій Семенович. — «Пес мав очі кольору першого льоду на ставку. Через ці очі його й не схотіли залишити».

Соломія застукала по клавішах. А я підвів голову.

Це ж про мене.

* * *

Того першого літа я ще не знав, що зі мною щось не так. Я знав інше: зранку в мисці буде каша, горобці на подвір’ї страшенно нахабні, а ще на світі є Злата.

Їй було вісім. Вона пахла полуничною жуйкою й сонцем, носила дві кіски, з яких постійно вибивалося волосся, і спала б зі мною в будці, якби дозволили. Не дозволяли. Тоді вона виносила ковдру на ґанок і сиділа там зі мною до темряви, поки з хати не долинало:

— Злато! Негайно в ліжко! І руки помий після собаки!

Це кликала її мама, Мар’яна. Людей я ділю на теплих і холодних. Злата була тепла, як нагріта сонцем дошка на ґанку. А її мама буває то такою, то сякою. Особливо відтоді, як мене повезли до кінолога.

Кінолог мав вуса, картату сорочку й пахнув десятками чужих собак. Він довго крутив мене на столі, заглядав у пащу, мацав лапи, повертав мою морду до світла.

— Мар’яно, не хочу вас засмучувати, — сказав він нарешті й відійшов до вікна. — Але це шепскі.

— Що?

— Метис. Німецька вівчарка, а хаскі в роду точно погуляв. Подивіться на очі, вони вже світлішають. Через місяць будуть зовсім блакитні. Тримати його вдома можна, звісно. А от на виставку з таким не підете.

— Мені продавали породистого, — тихо сказала Мар’яна. — Я за нього віддала стільки, що…

Вона не договорила. Узяла мене на руки й подивилася в очі так, ніби я сам це підлаштував. Я лизнув її в підборіддя. Хотів пояснити, що можу бути дуже хорошим псом навіть із такими очима. Вона відсторонилася.

Відтоді вона більше не казала «Бімчику». Казала «Бім» і «геть з кухні». А потім настав кінець вересня.

Дачники роз’їжджалися. Над ставом зранку стояв туман, горіхи стукали по даху сараю, і всі навколо пакували багажники. Наші теж пакували. Я крутився під ногами, бо був певен, що ми їдемо разом. Потім Злату посадили в машину, вона щось кричала й стукала долонями у скло, хвіртка клацнула. І машина поїхала, а я залишився по цей бік паркану.

Я довго думав, що це гра. Що зараз вони повернуться, Злата вискочить і засміється: «Що, злякався, боягузе?» Я чекав біля хвіртки. Спочатку стоячи, потім сидячи, потім лежачи. Коли стемніло, у всьому дачному кооперативі не засвітилося жодне вікно.

* * *

Зранку я зрозумів дві речі. Перша: ніхто не повернеться. Друга: миска порожня, і сама вона не наповниться.

— Біме, — сказав я собі, — ти вже майже дорослий пес. Годі скиглити.

Паркан у нас був високий, металевий, без жодної шпарини. Зате під ним була земля. Я копав, доки ніс не став чорним, а потім протиснувся у вузький лаз і вибрався на вулицю. Увесь у землі від морди до хвоста, зате вільний.

Дачі стояли із зачиненими віконницями. Пахло мокрим листям, далеким димом і яблуками, які ніхто не зібрав. Я обійшов усі ворота. Нікого.

І тоді я згадав про крамницю. Кілька разів мене брали в машину, коли їхали в сусіднє село по хліб і морозиво. Їздити я не любив, у салоні пахло бензином і Мар’яниними парфумами. Але дорогу запам’ятав: повз став, повз поле з посохлими соняшниками, повз криницю з журавлем, а там уже й перші хати.

Польова дорога тяглася так довго, що мені здавалося, вона не скінчиться ніколи. Але вона скінчилася біля маленької крамниці з вивіскою «Продукти» й лавкою біля входу. Двері були прочинені. Над ними висів дзвіночок.

* * *

Усередині пахло так, що в мене закрутилося в голові: свіжий хліб, ковбаса, оселедець у діжці, ще щось копчене. За прилавком жінка в теплій кофті розгадувала кросворд. Мене вона не помітила.

Я сів посеред крамниці й чемно чекав. Брати щось без дозволу мене не вчили, і починати я не збирався.

І тут із-під полиці з крупами вискочила миша. Сіра, спритна, нахабна, як ті горобці на нашому подвір’ї. Жінка підвела очі й заверещала так, що я аж присів.

— Ой! Ой, мамочко! Знову вона!

Ну, це я вмію. Я кинувся за мишею, вона під стелаж, я за нею, вона до дверей, я гавкнув так, що задзеленчав дзвіночок. Миша вилетіла на поріг і зникла в траві.

Жінка обережно визирнула з-за прилавка.

— Це ти її вигнав? Ти ж мій хороший… Я вже тиждень спати не можу, все думаю, що вона мені борошно погризе. Кота хотіла взяти, а куди його? У мене вдома папуга, він би кота не потерпів.

Вона відрізала кружальце ковбаси й простягнула мені на долоні. Я ковтнув його так швидко, що й смаку не зрозумів. Сів знову. Подивився на неї найчеснішим поглядом, який у мене був.

— Ще? — засміялася вона. — А хто платитиме? Мені ж потім недостачу зі своєї кишені покривати.

— Запиши на мене, Ларисо, — сказали від дверей. — І відріж хлопцеві ще.

На порозі стояв високий сивий чоловік у сірому пальті й кашкеті. Він спирався на палицю й дивився на мене, трохи примруживши очі, ніби я був десь далеко, хоч сидів за три кроки.

— Аркадію Семеновичу! — сплеснула руками Лариса. — Та нащо ж ви самі пішки? Я б увечері занесла, мені однаково повз вас іти.

— Мені, Ларисо, корисно ходити. Поки ноги носять, хай носять. — Він підійшов ближче й нахилився до мене. — А це хто в тебе? Щеня чи вже пес?

— Та не мій. Прибіг оце щойно, мишу мені вигнав. Мабуть, із дачного кооперативу, що біля ставу. Там міські жили, з дівчинкою, то в них такий був. Може, загубився. А може… — вона махнула рукою. — Самі знаєте, як буває. Осінь, роз’їжджаються.

Аркадій Семенович присів навпочіпки, повільно, тримаючись за прилавок.

— Тебе вдома чекають, друже?

Я опустив голову. Хвіст сам ліг на підлогу.

— Ясно, — сказав він тихо. — Сам, значить.

Я гавкнув. Один раз, ледь чутно. Так, сам.

— Слухай, — сказав він, — у мене хата велика, а я в ній один. Піч топлю, суп варю на три дні, бо на один не вмію. Підеш до мене жити?

А якщо Злата повернеться? Якщо приїде, а мене нема?

Він наче почув.

— Якщо тебе шукатимуть, то спершу прийдуть сюди. До Лариси все село новини несе. Правда, Ларисо?

— Ага, — гордо підтвердила Лариса. — Я першою дізнаюся.

Вона складала йому в пакет батон, молоко й плитку чорного шоколаду, а потім спитала вже тихіше:

— Аркадію Семеновичу, а ваші що, так і не приїжджають? Ні син, ні донька?

— У них своє життя, Ларисо. Робота, діти, свої клопоти. Не хочу заважати. Поки сам даю раду, житиму тут.

Я подивився на нього уважніше. На пальто, застебнуте не на той ґудзик. На пакет, у якому вечеря на одного. І раптом зрозумів: його теж залишили. Тільки без паркану.

— А як його звати, не знаєш? — спитав він.

— Знаю! Мала на всю вулицю гукала: «Біме! Біме, до мене!»

Від цього імені в мене всередині щось стислося. Я заскиглив, не втримався.

— Бім, — повторив Аркадій Семенович, ніби куштуючи слово. — Гарне ім’я. Ну що, Біме, ходімо додому?

* * *

Його хата стояла на самому краю села: біла, із синіми віконницями, з посохлими вже мальвами під вікнами й величезною яблунею, під якою лежало стільки падалиці, що весь двір пахнув сидром. На хвіртці висіла бляшана табличка з намальованим фарбою собакою. Фарба давно вицвіла, але собаку ще можна було впізнати.

— Колись тут жив Сірко, — пояснив Аркадій Семенович, помітивши, куди я дивлюся. — Давно. Табличку я так і не зняв. Тепер, виходить, недарма.

У хаті було тепло. Пахло книжками, сушеною м’ятою з-під стелі й трохи вчорашнім борщем. На стіні висів годинник із гирками, що відставав на десять хвилин. Згодом я дізнався, що Аркадій Семенович про це знав, але стрілок не підводив. «Так у мене завжди є десять хвилин у запасі», — казав він. На полиці стояли книжки, і на кількох корінцях було те саме прізвище: Аркадій Яворенко.

Він насипав мені в емальовану миску пшоняної каші з м’ясом, сам сів на табурет і дивився, як я їм.

— Їж, їж. Не поспішай, ніхто не забере.

Того вечора він довго зі мною розмовляв. Про те, що цього року вродили горіхи. Про те, що треба б полагодити ринву. Про те, як тихо в хаті, коли нема з ким слова сказати. Я лежав біля печі й слухав. Мені подобався його голос, низький, трохи хрипкуватий, як скрип добрих дверей, які відчиняються саме тобі.

* * *

Через тиждень почалися дощі. Аркадій Семенович пішов до криниці по воду, я, як завжди, тюпав поруч і гавкав перед кожною сходинкою, бо вже помітив, що він їх погано бачить. А от мокре листя на стежці я не догледів.

Він послизнувся й сів просто на землю біля цямрини. Відро покотилося в бур’ян. Аркадій Семенович спробував підвестися раз, другий, спираючись на палицю. Не вийшло.

— Нічого, Біме, — сказав він, переводячи подих. — Посиджу трохи. Зараз…

Але небо вже сіріло, з поля тягнуло холодом, і я розумів, що «трохи» тут не допоможе. Я лизнув його в щоку й чкурнув до крамниці.

Лариса саме перераховувала грoші в касі.

— О, Бім! А де ж твій хазяїн?

Я вхопив зубами край її кофти й потягнув до дверей.

— Ти що, гратися надумав? Пусти, кофту розтягнеш!

Я відпустив, загавкав, кинувся до дверей, повернувся, знову до дверей. І ще раз.

З підсобки визирнула дівчина в джинсах, з волоссям, зібраним у хвостик.

— Тьотю Ларисо, та він же вас кличе. Наша Дана так само робить, коли щось не так.

Лариса глянула на мене й зблідла.

— Аркадій Семенович… Соломійко, зачиняй касу, біжимо!

Удвох вони підняли його, довели до хати, посадили біля печі. Лариса поставила чайник, Соломія вкрила йому коліна пледом. Він усміхався, хоч видно було, що йому ніяково.

— Нічого не сталося, дівчата. Тільки сорому набрався. Як школяр на ковзанці.

— «Нічого не сталося»! — передражнила Лариса. — А якби Бім не прибіг? Ви б там до ранку сиділи?

— Бім прибіг, — просто сказав Аркадій Семенович і поклав мені руку на голову. Важку й теплу.

Соломія тим часом роздивлялася полицю. Узяла одну книжку, другу, перегорнула. А тоді обернулася з таким обличчям, ніби знайшла на горищі свою дитячу іграшку.

— Аркадію Семеновичу… «Собака, яка вміла чекати» — це ж ваша? Аркадій Яворенко — це ви?

— Був я, — усміхнувся він. — Давно.

— Та яке давно! Мені мама її читала, коли я в другому класі була. Я через неї Дану з притулку взяла, чесно! Вона в мене вівчарочка, ще молоденька. Я вам її привезу, побачите.

— А чого «був»? — втрутилася Лариса. — Ви що, більше не пишете?

Аркадій Семенович помовчав.

— Очі вже не ті, Ларисо. Літери на папері розбігаються, як твої миші. А друкувати я так і не навчився, все життя ручкою писав. Голова ще повна історій, а записати нікому.

Соломія поставила книжку на місце. Акуратно, корінцем назовні.

— Я в тітки щосуботи буваю. І ноутбук у мене є. Давайте ви диктуватимете, а я друкуватиму? Мені не важко. Мені навіть… — вона почервоніла. — Мені за щастя буде.

— Ну, раз за щастя, — сказав він, і голос у нього став якийсь інший, — то давай спробуємо.

* * *

Відтоді в нашій хаті з’явився розклад.

Зранку я приносив Аркадію Семеновичу капці, потім газету з поштової скриньки. Ходив із ним садом і гавкав перед кожною сходинкою, кожним коренем і кожною калюжею. Він швидко навчився мене розуміти: коротке «гав» — обережно, сходинка; два поспіль — хтось іде; низьке, з бурчанням — сусідський кіт знову поліз на нашу яблуню.

Вечорами він читав мені вголос. Тобто намагався, тримаючи книжку під самою лампою, а потім переходив на те, що пам’ятав напам’ять. Про море, про далекі країни, про людей. Але найбільше я любив, коли він розповідав про собак.

А щосуботи приходила Соломія. І не сама, а з Даною.

Коли я вперше побачив Дану, я забув, як ходити. Вона увійшла у двір спокійна, світла, з пухнастим хвостом, а я просто сів посеред стежки й сидів. Дана підійшла, понюхала мене, чхнула і пішла собі до ґанку, наче нічого не сталося.

Але наступної суботи вона лягла біля печі поруч зі мною. А ще через одну принесла мені свій гумовий м’ячик. Ми, собаки, такі речі розуміємо без слів.

Аркадій Семенович диктував, Соломія друкувала, інколи зупинялася, витирала очі рукавом светра й казала: «Ну навіщо ви так, я ж тепер не засну». Він сміявся. А я лежав під столом і слухав, як народжується новий герой. Пес-метис. Наполовину вівчарка, наполовину хтось зовсім інший. З очима кольору першого льоду.

Якось Соломія сказала:

— Аркадію Семеновичу, дайте мені номер вашого сина.

— Навіщо?

— Просто дайте.

Він довго відмахувався, а потім таки продиктував. Соломія вийшла на ґанок і причинила за собою двері. Говорила вона тихо, але я однаково пішов у дальню кімнату. Бувають розмови, яких краще не чути навіть собаці.

На Новий рік до нас приїхали двоє. Син, високий, з такою самою сивиною на скронях, як у батька, тільки молодшою. І донька, яка ще в сінях обійняла Аркадія Семеновича й довго не відпускала. Вони привезли мандарини, новий обігрівач і окуляри з великим збільшувальним склом.

Син три дні щось лагодив: то хвіртку, то ринву, то годинник із гирками, який після цього почав відставати вже на п’ятнадцять хвилин. Донька переставляла каструлі не туди, куди треба, а Аркадій Семенович бурчав. Але бурчав так, що всім було чути: він щасливий.

Перед від’їздом донька присіла біля мене.

— Дякую тобі, Біме, — сказала вона. — Ти зробив те, чого ми не зробили.

Я не до кінця зрозумів, але гавкнув. Про всяк випадок.

* * *

Навесні книжку дописали. Соломія відвезла рукопис до видавництва в обласному центрі, а в травні нам прийшла посилка. Аркадій Семенович довго тримав нову книжку обома руками, підносив до самих очей, гладив обкладинку. На ній був намальований пес: сірий, з рудими лапами й білими грудьми. І з блакитними очима.

— Ну, — сказав він мені, — тепер ти в літературі, друже. Звідти вже не виженуть.

Я понюхав обкладинку. Вона пахла фарбою і чомусь Соломіїними руками.

Тієї осені я думав, що зі мною щось не так. Що очі в мене зіпсовані, порода зіпсована, і сам я якийсь недороблений. А тепер пес із моїми очима сидів на обкладинці, і Соломія розповідала, що в бібліотеці діти записуються на нього в чергу.

* * *

Злату я впізнав раніше, ніж побачив.

Був липень, ми з Аркадієм Семеновичем ішли до Лариси по молоко. Я відчув цей запах ще за дві хати: полунична жуйка, сонце і щось таке рідне, що в мене підкосилися лапи. Біля крамниці стояла знайома машина. А на лавці сиділа дівчинка з двома кісками. Вона підросла, кіски стали довшими. Але волосся з них вибивалося так само.

У руках вона тримала книжку. Мою книжку. Дивилася на обкладинку, потім підвела голову й побачила мене.

— Біме?..

Не пам’ятаю, як я опинився біля неї. Пам’ятаю тільки, що вона сміялася й плакала водночас, а я облизував їй щоки, і вони були солоні.

— Мамо! Мамо, це Бім! Я ж казала! Я ж казала тобі, що це він на обкладинці!

З крамниці вийшла Мар’яна з пакетом. Побачила мене, побачила Аркадія Семеновича і зупинилася на сходинці. Пакет у її руці повільно опустився.

— Ми… — почала вона й замовкла. Потім ще раз: — Ми думали, його хтось забере.

— Забрав, — спокійно сказав Аркадій Семенович.

Більше він нічого не додав. Мар’яна теж мовчала, тільки переводила погляд з книжки в доньчиних руках на мене і назад. Лариса стояла в дверях і, здається, вперше в житті не знала, що сказати.

— Можна я його заберу? — Злата підвела на Аркадія Семеновича мокрі очі. — Будь ласка. Він же мій.

Я завмер. Я дуже любив Злату. Любив усю ту осінь, поки чекав біля хвіртки. Але поруч стояв чоловік, який без мене не помітить сходинки. Який вечорами розповідає мені історії, бо більше нікому. Чиї капці я знаходжу за запахом з іншого кінця хати.

Я подивився на Злату. Потім на Аркадія Семеновича. І сів біля його ноги.

Він присів до дівчинки, повільно, як завжди, тримаючись за палицю.

— Розумієш, сонечко, — сказав він, — Бім тепер на роботі. Він у мене сторож, поводир і головний редактор. Без нього я пропаду. Але тебе він пам’ятає, бачиш, як хвостом метляє? Тому давай так. Ви тут ціле літо? От і приходь до нас щодня. Хоч зранку, хоч увечері. Хвіртка в нас не зачиняється. А яблук цього року буде стільки, що самі ми не впораємося.

Злата шморгнула носом. Подумала. Подивилася на маму.

— Можна?

Мар’яна кивнула. Не одразу. Але кивнула.

* * *

Злата приходила щодня. Ми з нею й Даною ганяли садом, поки Аркадій Семенович диктував Соломії нову книжку, вже другу. Іноді Мар’яна приходила по доньку ввечері й залишалася на чай. Сиділа на краєчку лавки, ніби збиралася от-от піти, і довго, уважно слухала, як він читає вголос.

Одного разу, коли гості пішли додому, Аркадій Семенович сказав мені:

— Знаєш, Біме, отой твій кінолог дечого не врахував. Порода — вона не в очах. Вона ось тут. — Він легенько постукав пальцем мені по грудях, там, де серце. — І тут у тебе найчистіша порода, яку я бачив за все життя.

Я досі не дуже розумію, що таке порода. Зате точно знаю, де мій дім. Там, де годинник відстає на п’ятнадцять хвилин, де пахне яблуками й книжками і де мене щовечора чекають.

Гав.