«Просто передати цуценя поїздом»

Кожного разу, коли мені пропонують «просто передати цуценя поїздом», я мовчки дістаю телефон і показую одне фото.

На ньому біла пухнаста кулька сидить на дні картонної коробки й дивиться вгору. Лапки зібрані докупи, хвіст підібраний під себе, і вся вона ніби питає: «А далі що?» Люди зазвичай усміхаються, мовляв, яка ж гарна. А я щоразу думаю, що саме з цієї коробки все й почалося.

Минулого тижня мені подзвонила дівчина з іншої області. Голос приємний, ввічливий, одразу чути, що вона довго обирала і все прочитала про породу. Хотіла дівчинку-шпіца з наших весняних малюків.

— Ларисо, а можна її до мене відправити? — спитала вона. — Є ж кур’єрська доставка тварин, я вже дивилася ціни. Або поїздом, через провідника. Мені казали, так багато хто робить.

— Ні, — відповіла я. — Або ви приїжджаєте до мене, або я сама везу її до вас. Третього варіанту немає.

У слухавці стало тихо. Потім обережне:

— Ви мені не довіряєте?

— Вам довіряю. Я не довіряю дорозі. І людям посередині.

Юлія пообіцяла подумати й порадитися з чоловіком. А я поклала телефон на підвіконня, поруч із баночкою, де тримаю ґудзики від собачих комбінезонів, і ще довго гортала давній альбом у галереї.

* * *

Це було багато років тому. Собак я тримала вже давно, але тоді ще вірила, що все можна домовити й організувати, якщо люди хороші.

Мені треба було летіти за кордон у своїх справах. Знайомі, дізнавшись про це, попросили: раз уже летиш, захопи цуценя для наших друзів. Ті давно мріяли про шпіца, все було обговорено, квиток на літак для малої оформимо разом із твоїм. Що там складного? Посидить у переносці кілька годин під кріслом, а в аеропорту її заберуть.

Я погодилася. Мені навіть було приємно, що довіряють.

Мала була не з мого розплідника, а від знайомої заводчиці з іншої області. До мене її мали доставити поїздом. П’ять місяців, перша в житті дорога.

Я зустрічала потяг рано-вранці. Пам’ятаю, як провідник виніс із вагона коробку з-під якоїсь побутової техніки, з кількома дірочками збоку, проколотими, мабуть, ножицями. Віддав, розписуватися ні в чому не треба було. Сказав тільки:

— Тиха, всю ніч ні пари з вуст.

Чотирнадцять годин. Чотирнадцять годин у тісному службовому купе, у напівтемряві, під перестук коліс, коли підлога під тобою весь час гойдається, а запахи чужі й незрозумілі. Я відкрила коробку прямо на пероні. Вона сиділа на дні й не рухалася. Не гавкала, не скавчала, не намагалася вибратися. Просто дивилася вгору.

Я тоді навіщось її сфотографувала. Хотіла надіслати знайомій, що мала доїхала й можна видихнути.

Мені справді здавалося, що найважче позаду. Насправді все тільки починалося.

* * *

Її звали Ляля. Ім’я їй дали майбутні господарі, і воно пасувало так, ніби його шили на замовлення.

Мої собаки — спокійні й привітні, до гостей звикли. Я знайомила їх з Лялею як годиться: спершу через дверцята, потім по одному, без поспіху, без метушні. Але вона все одно перші пів дня просиділа за тумбою з взуттям у передпокої. Я ставила поруч мисочку з водою, сідала на підлогу неподалік і просто розмовляла з нею про всяке. Про погоду, про те, що на кухні тепло, що борщ сьогодні вийшов кислуватий.

Ближче до вечора вона вийшла. Обнюхала мій капець. Потім другий. А потім пішла за мною на кухню.

І все. З того моменту Ляля стала моїм хвостиком. Ішла слідом у ванну й чекала під дверима. Лягала на мої ноги, коли я дивилася телевізор. Уночі перебиралася з лежанки на килимок біля мого ліжка — так, щоб чути, як я дихаю. Вона вирішила, що я — її безпечне місце. Що зі мною можна.

А через три дні ми полетіли.

* * *

Політ Ляля перенесла важко. Гул двигунів, чужі запахи, незрозуміла хитавиця, і ніхто не може пояснити, що відбувається і коли це скінчиться. Коли після посадки я нарешті змогла зазирнути до неї в переноску, мала сиділа, забившись у куток, і дрібно тремтіла. Я просунула пальці крізь ґратку, і вона одразу притулилася до них носом.

Вона знову шукала в мені опору. А я вже знала, що за годину мушу її віддати.

В аеропорту на нас чекав сюрприз. Господарі Лялі не змогли приїхати: їм терміново довелося на кілька днів поїхати у справах. Зустрічати прийшов їхній родич, молодий хлопець, років двадцять із чимось. Чемно привітався, узяв переноску, подякував. Сказав, що мала поживе в нього, поки повернуться Марина з Андрієм.

Я віддала. А що я могла зробити? Мене чекали мої справи, а він був родичем, своєю людиною.

Уже потім, через кілька тижнів, я дізналася решту. Хлопцеві не сподобалося морочитися з цуценям. Воно скавчало ночами, треба було вигулювати, годувати за розкладом, а в нього робота, друзі, своє життя. Наступного ж дня він передав Лялю знайомим, щоб ті доглянули її до приїзду господарів.

Ще одна квартира. Ще одні руки. Ще одні голоси, які вона не встигла запам’ятати.

Я потім не раз рахувала. Поїзд. Мій дім. Літак. Квартира хлопця. Квартира знайомих. І тільки потім — її справжній дім. Сім днів. Для п’ятимісячної малої, яка до того, найімовірніше, жодного разу не виходила за ворота розплідника.

Вона ж знала тільки один світ. Маму, братиків і сестричок, один двір, один голос, що кликав їсти. А потім цей світ зник за один вечір, і на його місці почалося нескінченне «нове». Нові запахи. Нові звуки. Нові підлоги під лапами. Нові люди, які брали її на руки, кудись несли, щось від неї хотіли — і зникали раніше, ніж вона встигала зрозуміти, хто вони.

Тільки-но звикала — її знову кудись везли. Тільки-но довіряла — людина зникала. Мабуть, десь на четвертий чи п’ятий день вона просто перестала пробувати.

* * *

Господарі, звісно, повернулися. Забрали Лялю додому, і з часом вона їх полюбила. Вони її теж дуже люблять, і доглядають так, що можна тільки позаздрити: свій куточок, улюблені іграшки, корм найкращий, який знайшли.

Удома Ляля — чудова собака. Лагідна, ласкава, зустрічає біля дверей, спить у господарів у ногах, приносить Андрієві його шкарпетки, коли той збирається на роботу. Марина якось написала мені: «Якби ви бачили її вдома, ви б не повірили, що це та сама собака».

А от вийти з нею надвір — ціле випробування. Для всіх.

Варто відчинити двері під’їзду, як Ляля завмирає. Проїхала машина — вона тягне повідець назад, у під’їзд. Хтось на зупинці сказав «ой, яка красуня» і простягнув руку — вона кидається Марині під ноги, тремтить і не може заспокоїтися ще годину. Навіть грумерку їй тепер викликають додому, бо везти Лялю в салон немає жодної можливості.

Вони пробували все. Працювали з кінологом, виходили гуляти о шостій ранку, коли у дворі порожньо, ходили по п’ять хвилин, потім по десять. Щось вдалося: тепер Ляля може трохи посидіти на лавці біля під’їзду, якщо Марина тримає її на руках. Але прогулянка в парку, де люди, діти, велосипеди, так і залишилася мрією.

Щось у ній тоді, за той тиждень, тихо надломилося. І виявилося, що склеїти це назад до кінця не можна. Можна тільки берегти.

* * *

Саме тоді в мене з’явилося правило, яке я відтоді жодного разу не порушила.

Мої цуценята переїжджають у нову родину тільки з рук у руки. Або майбутні господарі приїжджають до мене: п’ють чай на моїй кухні, сидять на підлозі, і малюк обнюхує їх там, де йому все знайоме, де поруч мама. Або я везу його сама. Переноска з жорсткими стінками на пасажирському сидінні, моя рука поруч, зупинки кожні дві години, а на дні — ковдрочка, яка ще пахне домом.

Торік восени я сама везла маленьку Беллу до нових господарів, майже шість годин дорогою. Ми зупинялися на заправках, я виносила її на травичку, давала попити з кришечки від термоса. Коли під’їхали й заглушили мотор, вона спала в переносці, згорнувшись бубликом. Іванна вийшла назустріч, сіла поруч на лавку біля під’їзду, і ми ще пів години просто балакали, поки Белла обнюхувала її долоні й вирішувала, чи можна цій людині вірити. Вирішила, що можна. Коли я поїхала, вона навіть не заскавчала. Увечері мені надіслали відео: мала ганяє по кімнаті плюшеву моркву, більшу за себе.

Жодних провідників. Жодних «надійних знайомих». Жодних «мій брат зустріне, він дуже відповідальний». Навіть найідеальніший посередник — це ще одна людина, яку цуценя не встигне впізнати.

Я знаю, що через це деякі покупці від мене відмовляються. Комусь далеко, комусь незручно, хтось ображається, як Юлія. Нехай. Краще я втрачу одного покупця, ніж ще одна Ляля втратить довіру до людей.

* * *

Юлія передзвонила через два дні.

— Ми приїдемо, — сказала вона. — З чоловіком, у суботу. Я подумала… Ну, ви, мабуть, знаєте, що робите.

Я сказала, що знаю. І що поставлю чайник.

Ковдрочку, на якій мала спить разом із мамою, я вже відклала. Нехай везе в дорогу запах дому. А картонні коробки в моїй квартирі тепер живуть тільки на антресолі. У них лежать ялинкові іграшки.