Хата для тих, кого не взяли

Багажник синього кросовера зачинився так гучно, що Олег почув це аж через три городи. Він якраз стругав дошку під навісом і навіть не підвів голови. Знав, що буде далі. Увечері під парканом тієї дачі хтось почне нявчати. Тоненько, з перервами, ніби питаючи: а мене?

У Веселому так було щоосені. Наприкінці серпня село починало пахнути вихлопом і поспіхом. Дачники з Києва та районного центру вантажили в машини банки з огірками, мішки з картоплею, складані крісла, дитячі велосипеди. Вантажили все, що мало ціну. А те, що ціни не мало, лишали.

Котів, наприклад.

Кошеня брали в червні, бо дитині нудно без мультиків, бо на дачі миші, бо «ну подивись, яке воно смішне». Воно все літо спало в гамаку, їло з тарілки і ганялося за метеликами. А в серпні виявлялося, що теща не любить котів, у квартирі ремонт, орендодавець проти, та й узагалі — «він же сільський, йому тут воля».

Олегові було п’ятдесят три. Він усе життя пропрацював столяром, мав руки, які знали, де в дереві слабке місце, і характер, який не любив зайвих слів. Але цієї осені слова в нього знайшлися.

* * *

Синій кросовер стояв біля хати, яку щоліта винаймала молода сім’я. Жінка, Вікторія, років тридцяти п’яти, затягувала скотчем коробку з посудом. Під лавкою, підібгавши лапи, сидів сіро-смугастий котик місяців чотирьох.

— Добрий день, — Олег став біля хвіртки. — Їдете вже?

— Ой, здрастуйте. Та їдемо, в понеділок малій у школу.

— А кота?

Вікторія навіть не одразу зрозуміла, про що він.

— Тимка? Та він тут лишається. Він же звик, тут йому простір. Мишей наловить.

— У грудні? Під снігом?

Жінка відклала скотч і подивилася на нього вже насторожено, як дивляться на людину, що лізе не у свою справу.

— Ну, хтось підгодує. У вас же в селі люди добрі.

Олег помовчав. Потім сказав рівно, без докору:

— Добрі. Тільки доброти в нас теж не безкінечно. Минулої зими я біля ставка знайшов двох таких, як ваш. Не дожили до лютого.

Вікторія відвернулася до коробки. З машини визирнула дівчинка з двома кісками і спитала, чи можна попрощатися з Тимком. Мати сказала, що треба швидше, бо на трасі буде затор.

Через двадцять хвилин кросовер поїхав. Котик вийшов з-під лавки, подивився на порожню дорогу і сів посеред двору.

Олег узяв його на руки. Котик був легкий, як рукавичка.

* * *

— Олежику, це вже п’ятий, — сказала Леся, коли він переступив поріг. — П’ятий за тиждень.

— Я знаю.

— У нас у хаті вже Мася, Кузьма і та руденька, що спить на твоїх валянках. Куди ще?

— Лесю, у хату — нікуди. Я не про хату думаю.

Вона поставила на стіл миску з учорашньою кашею, перемішала її з відвареною рибою, присунула до котика і тільки тоді сіла навпроти чоловіка.

— А про що?

— Про літню кухню.

Літню кухню вони не топили вже років шість, відколи зробили ремонт у хаті й перенесли плиту. Стояла вона на краю подвір’я, міцна, з глиняною підлогою і маленьким віконцем на схід. Узимку туди носили хіба що буряки.

Леся довго дивилася на нього. Потім зітхнула так, як зітхають жінки, які вже все зрозуміли і просто домовляються самі з собою.

— Утеплювач у сараї лишився. Після того, як ми горище робили. Два рулони.

Олег усміхнувся вперше за той день.

* * *

Він працював вечорами, після основної роботи. Обшив стіни літньої кухні утеплювачем, зверху поклав фанеру. Зробив уздовж стіни два яруси полиць, як у вагоні, і на кожну поставив дерев’яний ящик із круглим входом. У ящики насипав сухої соломи — саме соломи, а не ганчір’я, бо ганчір’я вбирає вологу й мерзне, а солома лишається теплою.

У двері вирізав лаз, завісив його шматком щільної гуми з колишньої стрічки транспортера. Вітер не проходив, а кіт проходив.

Сусідка, Ірина Олександрівна, яка жила сама вже років двадцять, принесла дві подушки й ковдру.

— На, Олеже. Все одно в шафі лежать, нафталіном пахнуть. Хай хоч комусь гріють.

— Дякую, Ірино Олександрівно.

— Та яке «дякую». Я свого Барона теж колись знайшла біля автобусної зупинки. Чотирнадцять років прожив. Знаєш, як він мене зустрічав, коли я з пенсією з пошти йшла? На хвіртці сидів. Як годинник.

Тетяна, що тримала в селі магазин, дозволила поставити біля каси картонну коробку з написом від руки: «Для котів у літній кухні в Олега». Спершу туди клали хіба що дрібні грoші. Потім почали носити пакети з кормом, консерви, навіть миски. Хтось лишив новеньку подушку-лежанку ще з ярликом.

А дванадцятирічний Данило з сусідньої вулиці приходив щодня по обіді, бо вдома в нього не дозволяли тримати тварин, а тут було можна. Він і дав котам імена — записував їх фломастером на ящиках. Тимко, Фіся, Маркіз, Ласка, Каштан, Сема, Буся.

— Дядь Олегу, а чого Маркіз завжди сидить на верхній полиці?

— Бо він там самий головний. Видно ж по ньому.

— А Ласка тоді хто?

— А Ласка — та, кого він слухається.

* * *

Зима того року видалася злою. Уже в грудні вдарило мінус вісімнадцять, а в січні ставок замерз так, що чоловіки виїжджали на лід на санях. Сніг лежав по коліно, вітер гнав його вздовж вулиці і насипав кучугури під ворота.

Олег вставав о шостій. Спершу розчищав стежку до літньої кухні, потім ішов із каструлею теплої води, бо в мисках за ніч усе ставало кригою. Рахував котів, поки ті виходили з ящиків, позіхаючи й потягуючись.

Одинадцять. Іноді дванадцять — приходив дикий чорний кіт, їв, ні на кого не дивлячись, і йшов. Олег не проганяв.

— Ти хоч рахунок ведеш, скільки на них іде? — спитала якось Леся, коли він приніс з магазину черговий мішок корму.

— Не веду.

— Чого?

— Бо тоді доведеться порівнювати. А я не хочу порівнювати.

Вона нічого не відповіла. Але того ж вечора Олег побачив, що вона сидить на кухні й плете щось сіре, кругле, з товстої вовни.

— Що то буде?

— Коврик. Для верхньої полиці. Твій Маркіз же там головний.

* * *

Того дня, коли синій кросовер повернувся, мело так, що за десять метрів нічого не було видно.

Була неділя, кінець січня. Олег саме ніс воду через подвір’я, коли біля воріт зупинилася машина. З неї вийшла Вікторія — у міській куртці, у черевиках на тонкій підошві, які одразу провалилися в сніг. А за нею — дівчинка з кісками, в рожевій шапці з помпоном.

Вікторія підійшла до хвіртки й довго не могла почати.

— Ви, мабуть, мене пам’ятаєте.

— Пам’ятаю.

— Я… Ми… — вона подивилася на доньку. — Злата всю осінь не спала нормально. Кожен вечір питала, де Тимко, чи йому холодно. Я казала, що все добре, що його хтось забрав. А вчора по телевізору сказали про морози, і вона розплакалася так, що я… Ну, коротше. Ми приїхали. Я не знаю, чи він живий узагалі. Я розумію, що ви про мене думаєте.

Олег поставив каструлю на сніг.

— Я про вас нічого не думаю. Ходіть.

Він відчинив двері літньої кухні. Усередині було тепло — не по-хатньому, але тепло, пахло соломою й котами. З ящиків визирнули голови. Злата завмерла на порозі.

— Тимко, — сказала вона пошепки.

Сіро-смугастий кіт, який за зиму став удвічі більшим, повільно виліз із нижнього ящика, потягнувся, подивився на дівчинку. Секунду, дві. А тоді пішов просто до неї й почав тертися об ноги.

Злата сіла на глиняну підлогу, просто в комбінезоні, і обійняла його.

Вікторія стояла позаду і витирала обличчя рукавом.

— Я в ветклініку його завтра відвезу, на огляд, — сказала вона тихо. — І переноску купила, вона в машині. Скажіть, скільки я вам винна за ці місяці?

— Нічого не винна.

— Ну як нічого…

Олег кивнув у бік вулиці.

— У магазині біля каси коробка стоїть. Якщо хочете — туди. Тут ще десятеро, і в кожного своя історія. Не гірша за Тимкову.

Того ж вечора Тетяна з магазину, сміючись, розповідала всім покупцям, що якась київська жінка насипала в котячу коробку стільки корму, що кришка не закривалася.

* * *

Навесні Олег зробив ще одну річ. Невелику, але, як потім виявилося, важливу.

Він вистругав із сосни табличку, покрив її лаком і вирізьбив літери, які Леся потім обвела білою фарбою. Табличку прибили біля в’їзду до села, одразу під знаком «Веселе»:

«Взяли кошеня на літо? Взимку воно саме не вижеве. Заберіть його із собою».

Хтось із сільських хмикав. Хтось казав, що це дурниці й нічого не змінить. Але Данило сфотографував табличку, а його старша сестра виклала фото в соцмережі. За тиждень під ним було кілька тисяч коментарів, а в Олега у дворі — двоє людей з району, які приїхали забрати Фісю та Бусю.

До травня з літньої кухні роздали шістьох котів. Маркіз лишився — він вирішив, що головний тепер не лише на полиці, а й на всьому подвір’ї, і Леся з цим погодилася. Ласка теж лишилася. Бо куди ж він без неї.

* * *

Наприкінці серпня Олег знову стругав під навісом дошку. Через три городи знову гучно зачинився багажник.

Олег опустив рубанок і прислухався. Чекав.

Під парканом ніхто не нявчав. Замість цього донісся дитячий голос — дзвінкий, сердитий, на всю вулицю:

— Мамо! Ти Персика в переноску поклала? Мамо, без Персика я не поїду!

Олег усміхнувся і знову взявся за рубанок. Літню кухню він цього року все одно утеплить. Про всяк випадок. Але щось йому підказувало, що ящиків там буде набагато менше, ніж торік.