Муся з узбіччя

Того ранку Антон Ковальчук приїхав на роботу не своїм позашляховиком, а в кабіні евакуатора. Джинси до колін у рудій глині, куртка зібгана, на щоці червоний слід від автомобільного сидіння. А з кишені куртки визирала маленька смугаста мордочка з білою грудкою.

Лариса Миколаївна, яка дев’ятий рік вела в нього всі папери, побачила це з вікна приймальні й повільно поклала слухавку. Вона давно навчилася вгадувати настрій господаря ще з парковки. Якщо Антон Ігорович запізнюється, нічого доброго не чекай. А сьогодні він запізнився на чотири години.

— Збирайте всіх у залі, — кинув він із порога. — Усіх. І зі складу теж.

— Зараз? У нас машина під завантаження стоїть…

— Зараз.

За десять хвилин у залі для нарад, де вічно пахло кавою з автомата і мокрим бетоном, сиділо майже п’ятдесят людей. Формувальники, водії, комірник, дві бухгалтерки, прибиральниця тітка Зоя з ганчіркою в руках. Цех робив тротуарну плитку й бордюри для половини району, і кожен тут добре знав, як звучить голос господаря, коли щось пішло не так.

— Мабуть, через ту партію, що повернули, — шепнув хтось.

— Та хоч би не через мене, — відповіли йому.

Більшість мовчки дивилася в підлогу. Перечікувати бурю тут уміли всі.

А Антон стояв біля вікна, гладив пальцем кошеня в кишені й думав, з чого почати. Бо почати треба було з учорашнього дня.

* * *

Учора о третій дня йому подзвонив начальник зміни: стала лінія, а замовник чекає сто квадратів бруківки до ранку. Антон саме повертався з обласного центру після важких переговорів і вже складав у голові, що скаже всім, хто «знову все проспав».

До цеху вела траса, але був і коротший шлях — через поля, повз лісосмугу. Перші кілометри там лежав латаний асфальт, а далі починалася ґрунтовка. Після нічного дощу вона блищала, як намащена олією. Місцеві таку дорогу об’їжджали десятою стежкою. Антон звернув саме туди: так виходило на дванадцять кілометрів коротше. Їхав повільно, бо інакше тут не можна, і від цього злився ще дужче.

* * *

Кошеня про Антона нічого не знало. Воно взагалі мало що знало про світ, бо прожило в ньому тижнів шість. Була тепла коробка в сараї на хуторі за лісосмугою. Була мама, що пахла сіном і молоком. Були троє братів, які весь час штовхалися. А сьогодні вранці крізь щілину під дверима заскочив коник.

Зелений, кумедний, він стрибав так, ніби мав пружинки замість лап. Кошеня кинулося слідом. Коник — у траву, кошеня — за ним. Потім з’явився ще один коник, і ще. Трава була вища за кошеня, пахла пилом і медом, і в ній щось увесь час шурхотіло, дзижчало, кликало далі.

Коли воно нарешті сіло перепочити, сарая вже не було видно. Але кошеня не злякалося. Мама завжди знаходила тих, хто відбився. Треба тільки трохи почекати. А поки можна ще пополювати.

Так воно й вискочило на дорогу — за черговим коником, якого знову не впіймало.

* * *

Антон помітив його в останню мить: сірий клубочок просто в колії. Нога сама натиснула на гальмо. Шини ковзнули по мокрій глині, машину повело вліво — плавно, майже лагідно — і вона задніми колесами сповзла в кювет. Сіла на днище в руде багно і застигла.

Двигун заглух. Стало дуже тихо.

— Ну треба ж… — видихнув Антон.

Він вибрався надвір, обійшов машину. Переднє колесо висіло над канавою, задні по самі диски сиділи в глині. Спробував здати назад — колеса тільки розкидали бруд. Уперед — те саме. Машина наче вросла в землю.

Телефон показував одну поділку, а за хвилину не стало й її. Антон підняв руку з телефоном над головою, як роблять усі в полі, пройшовся вздовж канави. Нічого.

І тільки тоді він побачив винуватця.

Кошеня сиділо на узбіччі, на сухому горбику, і дивилося на нього. Сіро-смугасте, з білими лапками, таке мале, що вмістилося б у горнятко. Дивилося спокійно, ніби питало: ну що, ти теж загубився?

— Ах ти ж… — почав Антон і не договорив.

Кошеня тоненько нявкнуло, побігло до нього, перечепилося через грудку глини, підвелося й одразу полізло по джинсах угору. Кігтики чіплялися за тканину, як реп’яхи.

— Ну куди ти лізеш, га? Куди? — бурмотів Антон, знімаючи його з коліна.

У долоні кошеня виявилося майже невагомим. Тепле, з пухом замість шерсті. Воно потерлося мордочкою об його великий палець і замуркотіло так голосно, що Антон аж здивувався: звідки в такій крихті стільки звуку?

— І що мені тепер з тобою робити?

Кошеня не знало. Але, судячи з того, як по-хазяйськи влаштувалося в його руці, вирішило, що далі вони разом.

* * *

До траси було кілометрів зо три. Антон пішов туди: там машини, там, може, з’явиться зв’язок. Зв’язку не було й біля перехрестя. Він став на узбіччі й почав чекати.

Бабине літо віддавало останнє тепло. Сонце сідало за лісосмугу, поле зі скошеним соняшником ставало рудим, потім сизим. Повз Антона проїжджали машини. Він піднімав руку. Хтось проносився, навіть не глянувши. Хтось пригальмовував, роздивлявся його брудні джинси — і їхав далі.

Зупинилися двоє. Спершу бусик із молодим хлопцем, який спізнювався на потяг і міг тільки пообіцяти «набрати когось, як буде зв’язок». А потім зелена «Нива» з дядьком за кермом, жінкою на пасажирському сидінні й відром яблук позаду.

— Що, сів? — дядько кивнув у бік ґрунтовки.

— Сів. По самі пороги.

— Та туди після дощу тільки трактором. Ми б вас підкинули, але нам у другий бік, та й машину ж не кинете. У селі в мене зв’язок є, я евакуатор наберу. Де саме стоїте?

— За перехрестям перший поворот на ґрунтовку. Біля лісосмуги, метрів за триста.

— Зроблю, — дядько глянув на кошеня в Антоновій руці й усміхнувся в сиві вуса. — О, та ви не самі. То тим паче.

Коли зовсім стемніло, а евакуатора так і не було, Антон пішов назад до машини. Стовбичити вночі на трасі було ще гірше, ніж сидіти в кюветі.

* * *

У салоні знайшовся пиріжок із м’ясом, куплений ще вранці на заправці, і пляшка води. Антон розламав пиріжок навпіл. Тісто з’їв сам, а начинку дрібно розім’яв пальцями й поклав перед кошеням на долоню. Воду налив у кришечку від пляшки.

Кошеня їло так жадібно, що двічі чхнуло. Потім вилизало кришечку до блиску й подивилося на Антона: ще є?

— Нема, мала. Усе. Завтра буде, — сказав він і сам здивувався, яким м’яким вийшов голос. — Ну хоч ти сита.

Вересневі ночі в полі вже холодні. Антон переліз на заднє сидіння, дістав із багажника плед, що возився там ще з літнього пікніка, загорнувся в нього разом із курткою і поклав кошеня собі на груди. Воно покрутилося, знайшло місце під підборіддям і заснуло.

А Антонові не спалося. Він лежав, слухав, як кошеня сопе йому в шию, і перебирав у пам’яті машини, що проїхали повз. Двадцять? Тридцять? Люди бачили чоловіка, який махає рукою на узбіччі, і не зупинялися. А ті двоє, що зупинилися, напевно, давно вдома, вечеряють і про нього забули.

«Нікому ні до кого нема діла», — думав він.

І десь глибоко, куди Антон зазвичай не заглядав, ворухнулося незручне питання: а йому самому до когось є діло?

Він згадав начальника зміни Сергія, якому так і не передзвонив. Згадав, що навіть не знає, скільки в того дітей. Згадав тітку Зою, яка щоранку казала йому «доброго ранку, Антоне Ігоровичу», а він жодного разу не відповів. Просто проходив повз, уткнувшись у телефон.

Десь о третій ночі він таки задрімав.

* * *

Розбудив його сигнал. Довгий, потім два коротких, потім знову довгий. Хтось повільно їхав ґрунтовкою і сигналив, наче скликав корів із пасовища.

Антон підхопився, гупнувся головою об стелю, сховав кошеня в кишеню куртки й поліз нагору. Схил кювету за ніч сухішим не став. Двічі він з’їжджав назад, обдер долоню об стерню, але виліз.

Дорогою, у сірому світанковому тумані, повзла жовта вантажівка з платформою.

Антон став на узбіччі й замахав обома руками. Кошеня в кишені обурено пискнуло.

— Тихо, мала, тихо. Усе, нас знайшли.

Евакуатор зупинився. З кабіни визирнув вусатий чоловік років п’ятдесяти, у светрі з витягнутими ліктями.

— Ну нарешті! Я вас тут уже пів години шукаю. Темно, туман, у полі ж нічогісінько не видно. Вирішив їхати потихеньку й сигналити — може, почуєте.

— Почув.

— Та бачу, — водій окинув його поглядом від глини на колінах до соломи у волоссі. — Слухайте, а той дядько, що вам евакуатор викликав… Він мені всю ніч спати не давав. Щогодини дзвонив: «Ну що, забрали чоловіка? А чого ні? А коли?» А в мене, як навмисно, гідравліка потекла. До другої ночі в гаражі колупався. Тільки зробив — і сюди.

Телефон у його руці знову завібрував.

— О, от і він. На, сам поговори, бо він мене з’їсть.

Антон узяв телефон. Голос був хрипкий, схвильований:

— Алло! Чоловіче, це ви? Ну як ви там, живі? Бо як той евакуатор досі не доїхав, то я зараз сам по вас поїду. Мені тут недалечко, тросом якось витягнемо!

Антон стояв на ґрунтовці з телефоном біля вуха і не міг вимовити ні слова. Ще кілька годин тому він був певен, що цей чоловік давно про нього забув.

— Живий, — нарешті сказав він. — Дякую вам. Чуєте? Дуже дякую. Усе добре, мене вже знайшли. Нікуди їхати не треба.

— Ну й добре! Ну й чудово! — дядько полегшено засміявся. — А то моя каже: спи вже, старий. А я не можу. Як то — людина в полі ночує, а я в теплій хаті хропітиму?

* * *

Коли машину витягли на дорогу й закріпили на платформі, Антон дістав гаманець, вийняв усі купюри, які там були, і простягнув водієві.

— Візьміть.

Той навіть руки не підняв.

— Та ви що. У нас тариф. Скинете на рахунок фірми, я вам реквізити дам.

— Реквізити окремо. А це не за евакуатор.

— А за що тоді?

Антон помовчав. Він рідко підбирав слова — звик рубати як є. А тут довелося.

— За те, що ви не відклали до ранку. І за нього, — він кивнув на телефон. — Я вчора думав, що людям одне на одного начхати. А ви мені за одну ніч довели, що ні.

Водій почухав вуса.

— Он воно як… Ну, коли так, то візьму. Малим на кросівки.

* * *

І от тепер Антон стояв перед п’ятдесятьма людьми, які чекали, що на них зараз накричать.

Він підійшов до мікрофона. Хтось кашлянув. Тітка Зоя стиснула ганчірку, яку так і не встигла покласти.

— Я хочу попросити у вас вибачення, — сказав Антон.

Ніхто не поворухнувся. Люди або не зрозуміли, або вирішили, що їм почулося.

— Я прошу у вас вибачення, — повторив він голосніше. — За те, що весь час кричу. За те, що в усьому шукаю винних серед вас, навіть коли винен сам. Учора стала лінія, і перше, що я подумав: «Знову ці…». А стала вона тому, що я пів року не підписував заявку на нові підшипники. Грошей шкодував.

У залі хтось тихо присвиснув. Сергій підняв голову й дивився на господаря так, ніби бачив його вперше.

— І ще одне…

Антон повернувся до Лариси Миколаївни, яка стояла біля дверей.

— Ларисо Миколаївно, коли я востаннє давав людям премію?

Вона розгубилася. Зняла окуляри, знову начепила.

— Ну… Антоне Ігоровичу…

— Коли?

Лариса Миколаївна чесно подумала.

— Жодного разу.

Антон кивнув. Якусь мить дивився кудись поверх голів, ніби рахував роки.

— Значить, виправляємо. Кожному, хто тут працює, — премія. По двадцять тисяч гривень. До кінця тижня.

Стало так тихо, що було чути, як за стіною гуде компресор.

— І не питайте, за що. Ні за що. Просто так. Бо я так хочу. Усе.

Те, що почалося потім, оплесками назвати було важко. Люди схопилися з місць. Хтось свистів, хтось сміявся, водій Тарас обійняв тітку Зою разом із ганчіркою. Антон тільки махнув рукою й вийшов у коридор, поки ніхто не помітив, що в нього блищать очі.

* * *

Лариса Миколаївна наздогнала його біля кабінету й зупинилася, роздивляючись так уважно, наче шукала, де його підмінили.

— Що таке? — спитав Антон. — Чого ви так дивитеся?

— Бо я вас не впізнаю.

Він усміхнувся кутиком рота.

— Я сам себе сьогодні не дуже впізнаю.

— То, може, розкажете, що сталося? — вона кивнула на свій стіл, де стояв термос. — У мене чай із чебрецем. І пиріг з яблуками, з дому.

— Заходьте.

У кабінеті Антон обережно переклав кошеня на диван, на свою куртку. Потім відчинив сейф і дістав звідти велику коробку бельгійського шоколаду, перев’язану золотою стрічкою.

Лариса Миколаївна засміялася:

— Ви цукерки в сейфі тримаєте?

— Для партнерів берег. Третій рік, — Антон розв’язав стрічку. — Нічого, партнери обійдуться.

Вони пили чай, і Антон розповідав. Про коротку дорогу, на яку не варто було звертати. Про сірий клубочок у колії. Про кювет, про пиріжок навпіл і воду в кришечці. Про тридцять машин, що проїхали повз, і про дві, що зупинилися. Про дядька з «Ниви», який цілу ніч не спав через незнайому людину.

Коли він закінчив, коробка спорожніла наполовину, а Лариса Миколаївна дивилася на нього, забувши про чай.

— Я вночі зрозумів одну річ, — сказав Антон. — Усе може змінитися за секунду. Отак, — він клацнув пальцями. — Одна секунда, і ти сидиш у багнюці посеред поля, і всі твої «я сам знаю, як треба» нічого не варті. І ти чекаєш, що про тебе згадає хтось зовсім чужий.

— І згадали.

— Згадали. А я про своїх людей роками не згадував. — Він помовчав. — Хочу жити так, щоб про мене ввечері вдома казали щось добре. І щоб мені самому не було соромно за прожитий день.

Лариса Миколаївна кивнула. Потім глянула на диван.

— А її ви як назвали?

Антон підняв брови, ніби питання було дивне.

— Муся, звісно.

— Чому «звісно»?

— У баби в селі була Муся. Я малим спав із нею на печі, і вона мені всю ніч мурчала під боком. А вчора в машині ця мала так само замуркотіла — і я одразу зрозумів, як її звати.

Лариса Миколаївна підняла чашку.

— Тоді за Мусю.

— Ні, — Антон підняв свою. — За людей. За дядька з «Ниви». І за водія з евакуатора.

Вони цокнулися чашками з чаєм.

А Муся спала на дивані, згорнувшись на чоловічій куртці, що пахла полем, бензином і трошки пиріжком. Їй снилася висока трава. У траві стрибали зелені коники, і вона ганялася за ними, не боячись загубитися. Бо десь поруч був знайомий голос. Він кликав її. Шукав. А потім знаходив, піднімав із землі теплими руками й притискав до грудей.

Муся солодко потягнулася вві сні, розчепірила білі лапки й замуркотіла.

Тепер вона точно знала: її знайдуть. Завжди.