Утікач

Біля хвіртки стовпчиком сиділо сіре кошеня й чекало, поки вона підійде.

Марія Павлівна зупинилася. Рішення було непросте.

Бо вдома в неї вже жили троє котів. Двоє — цілковиті хулігани, а третій і зовсім розбійник, відчепися-від-мене.

Коротше кажучи, вони були єдиною її відрадою для душі й радістю в житті.

* * *

Жила Марія Павлівна сама.

Чоловіка не стало дев’ять років тому. Діти виросли й роз’їхалися: син у місті, дочка ще далі. Телефонували щонеділі, приїжджали на свята.

А вдача в неї була легка й привітна, тож у селі її любили.

Отож і вийшло: хата, город, троє котів — і все.

Малюка довелося поселити в маленькій комірчині, під дверима якої негайно почали чергувати всі троє — просовували лапи в щілину й улаштовували бійки для з’ясування старшинства.

Четвертого вони не приймуть. Це Марія Павлівна зрозуміла того ж вечора.

Допомогла сусідка Галина.

— Та віддайте Фаїні, Гнатовій доньці, на тому кінці. У них дівчинка мала, третій місяць батькові голову морочить: хочу кота й хочу кота.

— А, Гнатова… — Марія Павлівна пригадала. — То в них же пес здоровенний.

— Сенбернар. Та ви не бійтеся.

Фаїна прийшла наступного дня — з чоловіком і дочкою, маленькою рудою дівчинкою зі смішними стирчливими кісками.

Дівчинка зайшла у двір і завмерла на порозі, не наважуючись підійти.

— Можна?

— Можна, — сказала Марія Павлівна. — Він тебе давно чекає.

Малюк вибрався з комірчини сам, обнюхав дівчачі чоботи, подумав — і поліз угору по куртці.

— А він у вас здоровенький? — обережно спитала Фаїна. — Такий малий іще.

— Їсть за двох і спить за трьох, — відмахнулася Марія Павлівна. — Ви краще глядіть, щоб він вам кігтями все в хаті не подряпав.

Віддавати довелося довго. Малюк учепився в її кофту всіма лапами й кричав так, що в дівчинки затремтіли губи.

— Та він же їде за три вулиці, — сказала Марія Павлівна радше собі, ніж іншим. — Ну що ти, дурненький.

Дівчинка притиснула його до себе й заплющила очі від щастя.

«Ну от і добре, — подумала Марія. — З усього видно: хороші люди».

* * *

Наступного вечора, повертаючись із ферми, вона мало не перечепилася через знайомий сірий стовпчик біля хвіртки.

— Та що ж це робиться! — сплеснула вона руками. — Невже віддали назад? Ну що за люди?

Вона присіла.

— Ах ти ж бідолахо мій. Ну нічого, іди до мене.

Марія Павлівна простягнула руки, і малюк кинувся до неї, радісно нявкнувши:

— Мам!

У хаті вона набрала записаний номер і вже налаштувалася влаштувати рознос по перше число.

Але з трубки долинув відчайдушний крик, плач дівчинки, чиєсь басовите «баф-баф» і чоловічий голос.

Відсунувши трубку від вуха, Марія Павлівна здивовано спитала:

— Що сталося?

* * *

Через чверть години Фаїна з чоловіком і дочкою були вже у дворі.

Дівчинка плакала й, схопивши кошеня на руки, притиснула його до себе.

З’ясувалося, що малюк просто втік.

Хвіртка у дворі не зачинялася щільно, а в сінях завжди лишали шпарину для собаки. Три вулиці для чотиримісячного кота, який вирішив, що йому треба туди, — відстань сміховинна.

Марія Павлівна суворо відчитала пухнастика й наказала не бешкетувати.

А всі троє хуліганів крутилися тут-таки, підставляючи спини під теплі долоні гостей.

«Які хороші люди», — подумала вона й зачинила за ними хвіртку.

* * *

На п’ятий раз увесь куток уже дуже добре знав пухнастого втікача на ім’я Шустрик.

Сусіди віталися з ним через паркани, а він поважно кивав у відповідь.

Поки Марія Павлівна поверталася з ферми, Шустрик устигав бути нагодованим донесхочу й нагладженим до неможливості.

— Ну що ж це таке, — сплеснула руками Марія. — Ну що, ну що мені з тобою робити?

Малюк став на задні лапки і, простягнувши до неї передні, сказав:

— Мам!

* * *

Через чверть години прийшла вся родина.

Фаїна, її чоловік, руда дівчинка зі смішними кісками — і величезний, ну просто неймовірно великий сенбернар на ім’я Баф.

Баф підійшов до сірого кота і, суворо зсунувши важкі брови, осудливо басом сказав:

— Баф-баф.

Потім озирнувся й правою великою лапою підсунув малюка під себе. Уклався на нього і, оглянувши компанію, що зібралася довкола, повідомив:

— Баф-баф-баф!

Що, вочевидь, означало: моє щеня. Не чіпайте.

Щеня, тобто кіт Шустрик, вибралося з-під величезного теплого живота і, звівшись на задні лапи, потерлося об його морду.

— Що робити будемо? — спитала Фаїна.

Кіт простягнув лапи до Марії Павлівни й тихенько нявкнув:

— Мам!

Вона взяла його з рук рудої дівчинки, відійшла на пару метрів і почала серйозну розмову.

— Ну ось що, — сказала вона малюкові, який муркотів і намагався штовхнути її в підборіддя. — Ну ось що. Послухай мене.

Вона кивнула в бік гостей.

— Ти подивися, як тебе люблять. Як он твоя дівчинка засмучується. А цей твій величезний Баф? На кого ти його кидаєш? Дивися, як він нервує. Недобре. Недобре.

— Ти вже зроби мені ласку. Не тікай більше. А я обіцяю. Чуєш, я обіцяю. Я приходитиму до тебе щонеділі. Домовилися?

Сенбернар, який уважно прислухався до розмови, згідливо кивнув і басом відповів:

— Баф!

Марія Павлівна хвилювалася ще кілька днів, але втікач більше не з’являвся — і вона заспокоїлася.

Кумедна пригода почала забуватися.

А в п’ятницю ввечері подзвонила Фаїна.

— Маріє Павлівно, у нас завтра пироги, — сказала вона. — Прийдете?

— Та що я там…

— Прийдете. Оля вже третій день питає, коли ви прийдете.

Фаїна помовчала.

— І ще. Ви тільки не ображайтеся… Вдягніть щось гарне. Просто так, для настрою.

— Це для чого ж? — насторожилася Марія Павлівна. — Ви що мені там, оглядини влаштовувати зібралися?

— І зовсім не вам, — відповіла Фаїна. — Зовсім не вам…

* * *

У суботу о десятій Марія Павлівна, трохи хвилюючись, відчиняла знайому хвіртку.

Веселий галас, знайоме «баф-баф» і нявкання підхопили її й понесли хатою. Кілька годин пролетіли непомітно.

За столом, крім господарів, був ще один гість — брат Фаїниного чоловіка, Павло Петрович.

Чоловік невлаштований: діти, подорослішавши, роз’їхалися, а дружини не стало давно.

І цілковито сором’язливий. За весь обід він жодного разу не підвів на Марію Павлівну очей — і чомусь їй це подобалося.

Після обіду вона взяла на руки Шустрика, сіла в куток великого м’якого дивана й почала розповідати рудій дівчинці казку.

Вигадувала її на ходу — і не помітила, як навколо утворилося коло. З Фаїни, її чоловіка й сенбернара Бафа.

А Павло Петрович сидів у кутку на стільці й дивився на неї на всі очі.

* * *

Наступної п’ятниці телефон озвався знову.

Марія Павлівна боялася зізнатися собі, що чекала на цей дзвінок цілий тиждень.

— У нас знову пироги, — сказала Фаїна. І помовчала. — Маріє Павлівно, я вам чесно скажу, бо крутити не вмію. Паша купив новий костюм.

— І що?

— А те, що він третій день приміряє до нього краватку й питає в мене, чи не задовга. Йому п’ятдесят вісім років, Маріє Павлівно. Я його таким не бачила ніколи.

Вона перевела подих.

— Ви приходьте. Хочете — у тій самій сукні. Хочете — у будь-якій. Просто приходьте.

— Прийду, — відповіла Марія Павлівна.

І подумала, що кошеня, виявляється, тікало не просто так.