Половина на двох

За два роки на ринку Матрос жодного разу не відмовився від їжі. Ні від риб’ячої голови з рибного ряду, ні від шкірки з ковбаси, ні від засохлої булки. Вулиця швидко відучує перебирати.

А того жовтневого четверга він повернувся спиною до Клавдії Семенівни. Саме тоді, коли вона вже розірвала пакет із кормом і сипнула на асфальт першу жменю.

— Сіренький, ти що, не впізнав? — вона аж випросталася від здивування. — Кис-кис-кис! Ходи, кажу, бо зараз усе порозтягують!

Кіт глянув на неї через плече. Ще й як упізнав. Він навіть знав, як її звати, бо продавчині з овочевого ряду гукали її здалеку: «Клавдіє Семенівно, вам моркви відкласти?» Тридцять років вона простояла тут за прилавком із квашеною капустою та солоними огірками, а коли пішла на пенсію, приходити не перестала. Тричі на тиждень, із полотняною торбою, в якій шурхотів корм, а іноді лежали загорнуті у фольгу котлети.

Матрос чекав на неї з самого ранку. Він не їв уже другу добу: то м’ясник Руслан спозаранку прогнав віником, то двоє дворових псів відібрали курячу кістку, яку він знайшов біля кав’ярні. Живіт підтягло так, що кожен крок віддавав у ребра.

Але з того краю ринку, де стоять сміттєві контейнери й розсипається зламаний ящик з-під яблук, уже хвилин п’ять долинав звук. Тонкий, уривчастий. Не котячий і не пташиний. Він то стихав, то знову здіймався, і щоразу ставав тихішим.

«Пошкодую ж», — подумав Матрос. І побіг.

Клавдія Семенівна знизала плечима, провела його поглядом і висипала решту корму двом кішкам із м’ясного ряду, які давно вже терлися їй об чоботи.

* * *

Біля контейнерів було тихо. Аж надто тихо. Матрос зупинився, переводячи подих, і завмер. Звук зник.

«Запізнився», — подумав він, і від цієї думки стало холодніше, ніж від вітру, що гнав по асфальту мокре кленове листя.

А тоді праворуч щось ледь помітно ворухнулося. Чорний пакет для сміття лежав поверх інших таких самих, туго зав’язаний на два вузли. Матрос обнюхав його й обережно торкнувся лапою. Зсередини одразу пискнуло. Але вже не жалібно. Так пищать, коли нарешті хтось прийшов.

Хтось зав’язав живу душу в пакет і викинув. Не залишив біля під’їзду, не підкинув під двері ветклініки, де хоч хтось би помітив. Викинув, як шкірку від банана. Ще година-дві, і в пакеті скінчилося б повітря.

Матрос узявся до роботи. Він рвав поліетилен кігтями, і рвав так обережно, як ніколи нічого в житті не робив, бо під тонкою плівкою було щось тепле, що могло поранитися від одного необережного руху. Коли в довгій прорізі блиснуло двоє вологих чорних очей, кіт зупинився.

Цуценя.

Ну звісно. Мало йому на цьому ринку собак.

Собаки Матроса не любили, і він відповідав їм тим самим. Ще минулого тижня двоє дворових ганяли його між рядами, поки він не заскочив на дах кіоску з шаурмою. Ні. Тільки не собака.

Але поки він згадував той кіоск, цуценя вибралося з пакета, хитаючись, зробило два кроки й лизнуло його просто в ніс.

— Гей! — Матрос сахнувся. — Це ще що за телячі ніжності?

Цуценя чхнуло, тоненько гавкнуло, ніби рипнули двері, і знову потяглося до нього мордочкою. Чорне, з рудими підпалинами над очима, з білою смугою від лоба до самого носа. І з лапами такими завеликими, наче їх позичили в ведмежати.

— Живий? Ну й добре. От і йди собі. Знайди якусь людину, вона тебе прилаштує.

Цуценя сіло. Подивилося на нього. І нікуди не пішло.

* * *

Хоч куди йшов Матрос, цуценя чвалало слідом. Перевалювалося на своїх лапищах, перечіплялося через бордюри, падало носом у калюжі, підводилося й чвалало далі. Хвостом воно махало так завзято, що з землі злітало жовте листя.

Можна було сховатися. Матрос знав на ринку з десяток шпарин, куди цей незграба не проліз би й за тиждень. Можна було й лапою провчити, легенько, щоб відчепився. Він не зробив ні того, ні іншого.

Бо розумів: сам цей малий не протягне. Не на ринку, не в жовтні, не з такими лапами. А ті, хто зав’язував пакет, могли ходити десь поруч.

«Гаразд, — вирішив кіт. — Прилаштую тебе в добрі руки, і на тому розійдемося. Не годиться котові з собакою водитися. Тільки спершу треба щось з’їсти, бо в мене вже лапи підгинаються».

Під вечір пощастило. На зупинці маршрутки хтось залишив на лавці паперовий пакет, а в ньому майже цілий хот-дог. Матрос ухопив пакет зубами, поки не налетіли голуби, і поволік за кіоск. Вмостився. Розірвав папір. І тут відчув на собі погляд.

Цуценя сиділо за два кроки. Не випрошувало, не скавуліло. Просто дивилося і тихенько вистукувало хвостом по асфальту.

Матрос зітхнув так глибоко, як уміють зітхати лише коти, і відступив убік.

Цуценя накинулося на хот-дог, аж причмокувало. А кіт сидів поруч і облизувався. «Смачний, мабуть», — думав він. Два дні нічого. І ось знову нічого.

Але цуценя з’їло рівно половину. Тоді відійшло, сіло і гавкнуло. Коротко, ніби покликало: тепер твоя черга.

Матрос довго дивився на ту половинку. На розмоклу булку, на шматок сосиски зі слідами маленьких зубів.

Ніхто й ніколи нічого йому не залишав.

* * *

Тієї ночі вперше вдарили заморозки. Калюжі між рядами взялися тонкою скоринкою, дахи кіосків побіліли. Матрос ночував під прилавком овочевого ряду, у картонній коробці з-під бананів, яку давно облюбував. Цуценя прийшло само. Протиснулося, повозилося, вмостилося йому під бік і за хвилину вже сопіло.

Кіт хотів його виштовхати. Справді хотів. А потім згорнувся довкола малого, як згортаються довкола кошенят, і накрив його хвостом.

І чомусь згадав дачу.

Два роки тому він сам був отаким, нічиїм. Мати кудись зникла, коли він ще ледве тримався на лапах, і ту першу зиму він пережив сам не знає як: по підвалах, за баками, біля теплої труби, що виходила з-під землі за котельнею. А навесні біля продуктового його помітили чоловік і жінка.

— Сашко, глянь. Може, візьмемо на дачу? Миші ж у льоху всю картоплю поточили.

— Візьмемо, — чоловік підняв його за шкірку й покрутив, як огірок на базарі. — Тільки годувати не будемо. Ситий кіт мишей не ловить. Будеш у мене Матросом. А матрос без вахти не їсть.

Так у нього з’явилося ім’я. І, як він тоді думав, дім.

Але в хату його не пускали. Не гладили. Миска стояла під ґанком і найчастіше була порожня. Матрос ловив мишей, зносив їх до порога й викладав рядочком, щоб господарі побачили, який він старанний. Ірина гидливо відсувала їх віником.

Господарі й раніше їздили в місто на кілька днів, одного разу навіть на цілий тиждень. Він чекав і дочекався. Тож коли у вересні вони замкнули хвіртку й поїхали, Матрос сів на ґанку і знову почав чекати. Тиждень. Другий. Третій. Він дивився на хвіртку, поки в садку не облетіли всі груші.

Коли вдарив перший мороз, Матрос зрозумів, що по нього не приїдуть. І пішов.

Дорога до міста забрала майже місяць. Із дворів його гнали собаки, з підвалів інші коти, а іноді й люди. Тільки на ринку знайшлося місце, де було де сховатися і чим поживитися, якщо не лінуватися. Він навчився відбиватися, навчився красти, навчився не чекати.

І більше ні на що не сподівався. Хто на вулиці одразу не знайшов своїх людей, той уже не знайде. Так він для себе вирішив.

Цуценя уві сні засопіло й засмикало лапами, наздоганяло когось.

«А з тобою так не буде, — пообіцяв йому Матрос подумки. — Я тобі знайду людей. Нормальних. Чуєш?»

* * *

Минуло два тижні, і Матрос остаточно переконався: виховувати собаку важче, ніж ловити мишей на голодний шлунок.

Кошеняті можна щось пояснити. Цуценя розуміло тільки одне слово, «їсти», та й те, здається, не головою, а носом. Воно залазило в ящики з картоплею і вибиралося звідти в землі по самі очі. Стягувало з прилавків ганчірки. Ганяло голубів, поки не падало з ніг. Одного разу запхало голову у відро з солоною рибою, і Матросові довелося витягати його за загривок під лайку продавчині.

А ще воно росло. Так, ніби хтось щоночі підкачував його насосом. Груди ширшали, лапи важчали, руді підпалини на щоках ставали яскравішими. Щодня Матрос ділив здобич навпіл. Потім свою половину ще навпіл. І віддавав малому.

«Виросте з теля, — думав кіт, — і з’їсть мене на сніданок. І правильно зробить, бо дурний я».

Та щоразу, коли цуценя засинало, поклавши важку голову йому на спину, Матрос лежав нерухомо, хоч усе тіло затерпало. Щоб не розбудити.

Лізти не у свої справи — це в нього було давно. Ще минулої весни біля ринку крутився бородатий Гриць. Клавдія Семенівна, бувало, і йому давала двадцять грuвень.

— На хліб, Грицю. На хліб, чуєш? Не на щось інше.

— Та на хліб, Клавдіє Семенівно, на хліб, — кивав той. — Їсти хочеться, аж у животі гуде.

І за п’ять хвилин виходив із магазину за рогом із пляшкoю. Сідав на картонку під стіною, щасливий, як іменинник. Одного разу Матрос не стерпів, пройшов повз і ненароком зачепив боком відкорковану пляшку. Пляшка впала, і весь Грицевий «обід» розтікся по асфальту.

Відтоді Гриць жбурляв у нього всім, що траплялося під руку. А Матрос сидів на даху кіоску й думав: «Дурний ти, дурний. Я ж тобі як краще хотів».

От і тепер він хотів як краще. Тільки ніхто цього не цінував. Крім одного незграбного цуценяти.

Якось Матрос поцупив у м’ясному ряду шматок яловичини, просто з-під ножа в Руслана. Крику було на весь ринок.

— Ти мені ще трапишся, смугастий! — горлав Руслан, розмахуючи рушником. — Я тебе з-під землі дістану!

Матрос ніколи раніше не брав у Руслана. Це було неписане правило: у того, хто тебе знає, не кpадуть. Але малий другий день їв тільки хліб, і в нього вже проступали ребра. Того вечора цуценя з’їло яловичину до останньої жилки, а кіт сидів поруч і вперше за довгий час почувався ситим. Хоч не з’їв ні шматочка.

А під кінець жовтня продавці заговорили, що скоро приїде машина: ринок «чиститимуть» від бездомних тварин перед якоюсь перевіркою. Треба було йти. Але куди? Місто давно поділене на чужі території. З’явишся з цуценям у сусідньому дворі, і місцеві пси в кращому разі проженуть. А в гіршому…

Ні. Поки малий не підріс, нікуди.

І вони ховалися. Тобто Матрос ховався, а цуценя старанно дбало, щоб їх обох було видно з будь-якого кінця ринку.

* * *

Клавдія Семенівна побачила їх у суботу.

— Сиди тут, — суворо муркнув Матрос, заштовхуючи малого під прилавок. — І носа не висовуй. Я по їжу.

Він підійшов до знайомої торби, сів, як годиться. І тут позаду затупотіли важкі лапи.

— Оце так! — Клавдія Семенівна сплеснула руками. — То ось через кого ти мене тоді покинув! А я думаю, що за кавалер такий гордий. Ходіть сюди обоє. Корму, правда, не принесла, бо він тепер такий, що з пенсії не розгуляєшся. А котлетки з курятини є. Свіженькі, вчора смажила.

Матрос сердито зиркнув на цуценя. Але сваритися не став. Однаково вже побачили.

Клавдія Семенівна присіла на ящик і довго дивилася, як вони їдять з однієї фольги, голова до голови.

— А малий у тебе непростий, — сказала вона задумливо. — Глянь, які лапи. І морда. Таких за великі грoші продають. Як же він на вулиці опинився?

«Краще вам не знати», — подумав Матрос і почав умиватися.

* * *

За тиждень вона прийшла не сама.

З нею був чоловік років сорока в робочій куртці, жінка у в’язаній шапці й хлопчик років дев’яти з рюкзаком, на якому теліпався гумовий динозавр.

Матрос придивлявся до них довго. Дивився, як чоловік притримує жінку під лікоть на слизькому. Як хлопчик першим ділом присів біля кішки, що грілася на кришці люка, і не схопив її, а простягнув руку й почекав, поки вона сама понюхає. Від цих людей не тягнуло ні злістю, ні байдужістю. І тоді кіт уперся лобом цуценяті в бік і став підштовхувати його вперед.

— Ось, дивіться, — Клавдія Семенівна аж сяяла. — Я ж казала. Породистий, тут і гадати нічого. І розумний, ви тільки гляньте, як дивиться.

Нові сусіди купили будинок у приватному секторі, через паркан від неї, наприкінці літа. Робили ремонт, перекривали дах. Андрій будував мости й по два-три тижні проводив у відрядженнях, а Мар’яна із сином лишалися самі. Тож він і спитав у сусідки, чи не віддає хто поблизу цуценя. Щоб виросло й двір стерегло.

— А справді гарний, — Андрій присів навпочіпки, і цуценя одразу поклало йому на коліно важку лапу. — Ого. Великий буде.

— Тату! — Захар уже тягнув батька за рукав. — Ми ж його візьмемо? Ну скажи, що візьмемо! Я його Бароном назву!

— Чому Бароном? — усміхнувся Андрій.

— Бо Клавдія Семенівна каже, що він породистий. А всі породисті — барони.

Мар’яна засміялася. Засміялася й Клавдія Семенівна.

А Матрос тим часом тихо відійшов за урну біля входу. Щоб не заважати. І щоб ніхто не помітив, як у нього блищать очі.

Він же сам цього хотів. Сам шукав. Сам підштовхував. Але за ці півтора місяця він устиг забути, як це, коли ти нікому не потрібен. Бо був потрібен. Щоночі під боком сопіло тепле, і щоранку хтось лизав його в ніс, наче казав: ти тут, ти є, усе добре.

А тепер знову буде порожня коробка з-під бананів.

— Ну що, Мар’яно, — Андрій підхопив цуценя на руки. — Беремо Барона?

— Беремо, — кивнула вона.

Вони подякували Клавдії Семенівні й рушили до виходу.

* * *

І тут Барон почав крутитися.

Він вигинався, дриґав лапами, пхав голову Андрієві під пахву, поки не вислизнув і не гепнувся на асфальт. Підхопився. І щодуху помчав назад, до урни, за якою сидів сірий смугастий кіт.

Матрос дивився на нього, не вірячи власним очам. Якби в нього були людські руки, він би, мабуть, покрутив пальцем біля скроні. Цьому дурникові знайшли дім! Людей! Хлопчика з динозавром на рюкзаку! А він…

А він тицьнувся котові в ніс мокрою мордою і лизнув. Раз, другий, третій.

— Не піду я без тебе, — раптом сказав Барон. По-котячому. Чисто, без жодного гавкання. — Ти мій друг. Найкращий. А друзів не кидають.

Матрос аж присів. Отакої. Півтора місяця мовчав, як партизан, тільки гавкав. А тепер ось, будь ласка.

— Ти що, геть дурний? — зашипів він. — Іди до них! Там тепло. Там миска. Там тебе любитимуть.

— А ти?

— А я звиклий.

— Ні! — Барон уперся лапами в асфальт, і в його голосі вперше прорізалося щось схоже на справжнє гарчання. — Ти мене з пакета витяг. Ти мені свою половину віддавав. Думаєш, я не бачив? Я все бачив.

— Виховав на свою голову, — пробурмотів Матрос і відвернувся. Бо очі знову защипало.

Андрій із Захаром кілька разів пробували впіймати цуценя, але воно щоразу викручувалося й поверталося до кота. Підійшла Мар’яна, за нею, важко ступаючи, Клавдія Семенівна. Усі четверо стояли й дивилися, як велике незграбне цуценя тулиться до худого смугастого кота, лиже його, штовхає носом, а кіт удає, що йому байдуже. І нікуди не йде.

— Андрію, — тихо сказала Мар’яна. — Він же без нього не піде. Ти бачиш?

— Бачу.

— Тату, — Захар смикнув батька за куртку. — Давай обох. Будь ласка. Я сам годуватиму, чесне слово. І лоток прибиратиму.

Андрій почухав потилицю. Подивився на кота. Кіт подивився на нього довго й рівно, без жодного прохання в очах. Так дивляться ті, хто давно вже нічого не просить.

— А кота як зватимемо? — спитав Андрій.

Захар подумав.

— Матросом, — сказав він упевнено. — Він же Барона з пакета витяг, як матрос когось із моря. Матроси всіх рятують.

Кіт здригнувся. Уперше за два роки хтось назвав його на ім’я. І вперше воно прозвучало не як «без вахти не їсть», а зовсім інакше. Матрос не знав, як це назвати. Але відчув десь усередині тепло, таке саме, як від тієї першої половини хот-дога.

— Ну що ж, — Андрій зітхнув і всміхнувся водночас. — Двох, то двох. Мар’яно, у тебе в машині лишилася та ковдра?

* * *

Минулого тижня Клавдія Семенівна, як завжди, перехилилася через паркан із мисочкою котлет.

На траві біля веранди, де Мар’яна ще навесні розставила вазони з петуніями, лежали двоє. Чорний пес із білою смугою на морді, який за пів року вимахав так, що Захар уже не міг підняти його на руки. І поруч, упритул, сірий смугастий кіт із дзвіночком на нашийнику. Барон поклав морду на лапи й поглядав на друга знизу вгору. Матрос дивився кудись на хвіртку.

Не чекав. Просто дивився. Тепер на хвіртку можна дивитися спокійно, бо всі, хто йому потрібен, уже вдома.

— Ну що, моряки, — гукнула Клавдія Семенівна. — Хто котлет хоче?

Барон схопився першим. Матрос підвівся неквапом, як і належить поважному котові. А біля паркану пес, як завжди, з’їв рівно половину. І відступив.

Ніхто його цього не вчив. Просто так у них заведено з того жовтневого вечора на зупинці.