Перший справжній танець

— Тарасе Петровичу, ви знову рахуєте так, ніби мішки з цементом на машину закидаєте. Раз-два-три, а не РАЗ! ДВА! ТРИ!

Соломія, викладачка, якій на вигляд було років двадцять п’ять, не більше, сміялася без жодної злості. Тарас і сам усміхнувся, хоч сорочка на спині вже змокла, а ліва нога знову ступила не туди.

У залі будинку культури пахло фарбою і пилом із важких бордових штор. Батареї ледь гріли, жовтень видався холодним, і на шибках уже зранку сріблився іній. Під стіною стояли рядами стільці, які лишилися після вчорашнього концерту самодіяльності. Із дзеркала на всю стіну на Тараса дивився шістдесятип’ятирічний чоловік у святкових черевиках, тих самих, у яких він колись видавав заміж доньку. Руки в цього чоловіка досі не знали, куди себе подіти.

— Ліву долоню мені на плече. А праву тримайте ось так, ніби в ній горобець сидить. Не здушіть.

Горобця Тарас уявити міг. Усе життя він тримав у руках молоток, рубанок, кельму, ключі на сімнадцять і на дев’ятнадцять. А от як тримати руку жінки, щоб їй було легко, цього його ніхто й ніколи не вчив.

Третій тиждень він ходив сюди щовівторка й щочетверга. І третій тиждень удома про це ніхто не знав.

* * *

Почалося все з хвіртки. Наприкінці вересня в неї розхиталася завіса, і Тарас вийшов з олійничкою та викруткою. Ірина сиділа на лавці під парканом із сусідкою Валентиною, обидві лущили квасолю в миски на колінах. Ні його, ні скрипучої хвіртки вони не помічали.

— А знаєш, Валю, про що я замолоду мріяла? — сказала раптом Ірина. — Вальс навчитися танцювати. Отак по-справжньому, щоб сукня крутилася.

— Ти? — засміялася Валентина. — А чого ж не навчилася?

— Коли? Спершу Оленка, за два роки Андрійко. Тоді город, корова, свекруха. Потім онуки пішли. Та й з ким би я танцювала? Мій Тарас на весіллях завжди коло столів: то лавку принести, то бочку підкотити. Танці — то не його.

Сказала легко, без жодного докору, як кажуть про погоду. Валя хмикнула, і розмова перейшла на те, почім нині цибуля на ринку.

А Тарас так і стояв із викруткою біля хвіртки, хоч гвинт давно був закручений.

Того вечора він довго не міг заснути. Лежав і перебирав у пам’яті свої подарунки за сорок два роки. Пральна машина, яку він сам привіз із райцентру на Степановому причепі й заносив у хату, поки Ірина тримала двері. Газова плита з духовкою, бо попередня вже ледве трималася. Чоботи на овчині, коли Ірина обмовилася, що в гумових на базарі мерзнуть ноги. І квіти раз на рік, на Восьме березня: три тюльпани з ринку, загорнуті в целофан.

Усе потрібне. Усе з ділом. Ірина за кожен подарунок дякувала й ніколи нічого не просила. А тепер Тарас лежав у темряві й думав, що за сорок два роки жодного разу не спитав, чого їй хочеться не для хати, а для себе.

Під ранок він уже знав, що робитиме.

* * *

Оголошення про танцювальний гурток для дорослих висіло на дверях будинку культури, поруч із розкладом бібліотеки. Тарас перечитав його тричі. Двічі відходив до крамниці навпроти й повертався, і лише на третій раз смикнув двері.

Соломія вислухала його уважно й ні разу не всміхнулася. За це він потім був їй дуже вдячний.

— На річницю, кажете? Скільки маємо часу?

— Три тижні. Може, трохи більше.

— Встигнемо, — сказала вона так упевнено, що Тарас майже повірив.

Удома треба було щось казати. Вигадувати Тарас не вмів і не любив, тож узяв те, що звучало найправдоподібніше: давній товариш Степан Маркович перестилає підлогу в літній кухні й попросив допомогти.

Самому Степанові довелося розповісти все як є. Той довго мовчав, а потім зареготав так, що з підвіконня зіскочив кіт.

— Ти? Вальс? Тарасе, ти ж на онуковому випускному пів вечора стіну підпирав!

— Тому й іду, — буркнув Тарас.

Степан перестав сміятися й поплескав його по плечу.

— Іди вже, танцюристе. Якщо Ірина спитає, скажу, що ти мені пів кухні переклав. Ще й похвалю.

Ірина спитала тільки раз: чи не голодний він там. І відтоді щовівторка та щочетверга складала йому в торбинку пиріжки з капустою «для Степана». Пиріжки Тарас з’їдав сам, на лавці біля будинку культури, бо після уроку був голодний, як після цілого дня на риштуванні.

* * *

Найважче виявилося не запам’ятати кроки. Найважче було змусити тіло слухатися. Ноги, які звикли міцно стояти на драбині, не хотіли ковзати по паркету. Спина після трьох кругів залом нагадувала про кожен мішок, піднятий за життя. Увечері Тарас обережно опускався на ліжко, і Ірина питала:

— Що, важкі в Степана дошки?

— Та дубові, — відповідав він, і йому ставало соромно.

На другому тижні він уперше пройшов усю фігуру, не збившись. На третьому Соломія ввімкнула музику й сказала: «А тепер без рахунку. Просто слухайте». І він послухав. Повільний вальс плив під високою стелею з ліпниною, і Тарас раптом перестав думати про ноги. Він думав про Ірину.

— Ось, — тихо сказала Соломія, коли музика скінчилася. — Ось так з нею і танцюйте.

* * *

Сукню він купував в обласному центрі, куди поїхав першим автобусом о шостій ранку, сказавши, що треба по запчастини. Продавчиня в магазині, жінка його віку, спершу дивилася на нього з підозрою. А коли зрозуміла, кому й навіщо, сама заходилася знімати з вішаків одну сукню за одною.

— Який у дружини розмір?

Тарас розгубився. Розмір її черевиків він знав, розмір рукавиць теж. А сукні…

— Вона мені отак, — показав долонею собі під підборіддя. — І коли я її обіймаю, рука якраз лягає.

Продавчиня якось дивно на нього глянула, кліпнула й швидко відвернулася до вішака.

Вибрали темно-синю, з довгим рукавом і спідницею, що розходилася донизу. «Щоб крутилася», — сказав Тарас, і продавчиня кивнула, ніби все зрозуміла. Коробку вона перев’язала атласною стрічкою.

Удома, поки Ірина сиділа в Валентини, Тарас вирвав аркуш у клітинку з онукового зошита, що лишився ще з літа, і столярським олівцем, найрівнішими літерами, на які був здатен, вивів:

«Запрошую тебе на наш перший справжній танець».

Подумав і дописав унизу: «Твій Т.»

* * *

Річниця випала на суботу. Діти зателефонували зранку, Оленка обіцяла привезти онуків наступних вихідних. Ірина напекла пирогів з яблуками й поставила чайник. За вікном сіявся дрібний холодний дощ, у сінях сохли викопані жоржини, а в хаті пахло печеним тістом і корицею.

Коробка стояла в Тарасовій майстерні, під брезентом. Він двічі виходив туди, нібито подивитися, чи зачинив кролів, і двічі повертався з порожніми руками.

Тепер він сидів за столом над чашкою чаю, який давно вистиг, і не міг змусити себе встати.

А раптом вона засміється? Не зло, ні, Ірина ніколи не сміялася зло. Але по-доброму, як сміються з дітей: «Тарасе, та ти що, у наші роки? Яка сукня? Куди я в ній, до корови піду?» І матиме рацію. Він це переживе, звісно. Тільки три тижні, і Соломія, і пиріжки на лавці, і той вальс під ліпниною — усе це стане просто чудернацькою витівкою чоловіка, якому на сьомому десятку щось стрельнуло в голову.

— Ти чого такий? — Ірина сіла навпроти й підперла щоку долонею. — Цілий вечір сам не свій.

Тарас видихнув, підвівся, вийшов до майстерні й повернувся з коробкою. Поставив її на клейонку, між цукорницею і тарілкою з пирогами.

— Мені вже шістдесят п’ять, Іро, — сказав він і сам здивувався, як хрипко це прозвучало. — А я вперше в житті боюся подарувати тобі подарунок.

* * *

Ірина розв’язувала стрічку повільно й акуратно, як розв’язувала все в житті, щоб потім знову згодилося. Підняла кришку. Побачила темно-синю тканину й завмерла. Потім узяла записку й прочитала. Прочитала ще раз.

І мовчала.

Мовчала так довго, що Тарас почув, як цокає на стіні годинник і як дощ дзьобає шибку. Він уже набрав повітря, щоб сказати щось на кшталт «та це я так, можна й поміняти», коли Ірина раптом підвелася й вийшла до кімнати.

Він чув, як рипнули дверцята шафи. Як щось зашаруділо на верхній полиці, де вона тримала документи, листи від дітей і бляшанку з-під печива з усякою всячиною. Потім Ірина повернулася й поклала перед ним маленьку чорно-білу фотографію з загнутим кутиком.

Тарас не одразу впізнав. Сільське подвір’я, довгі столи під наметом, музиканти з баяном і трубою. А збоку, біля тину, дівчина з довгою косою у світлій сукні. За кілька кроків від неї хлопець у вишиванці, руки в кишенях, дивиться кудись убік.

— Це ж у Михайла на весіллі, — сказав Тарас. — У твого двоюрідного брата. Ми тоді…

— Ми тоді вперше побачилися, — тихо сказала Ірина. — Музики заграли вальс. Усі пари пішли танцювати, а я стояла коло тину й чекала. Думала: зараз підійде отой високий, чорнявий, що весь вечір на мене дивиться. А він постояв-постояв і пішов допомагати чоловікам переносити столи.

Тарас пам’ятав. Пам’ятав, як пекли щоки, як руки самі сховалися в кишені. Як він вирішив, що така дівчина однаково з ним не піде, і краще вже тягати столи, ніж стовбичити посеред подвір’я на сміх людям.

— А потім ти провів мене додому, — сказала Ірина. — І наступного вечора теж. А через рік ми побралися. Тільки вальсу так і не було.

Вона торкнулася пальцем фотографії, тієї дівчини біля тину.

— Тарасику, я ж сорок років чекала, коли ти мене запросиш…

Голос у неї здригнувся, і вона засміялася. Тим самим сміхом, якого він так боявся. Тільки по щоках у неї котилися сльози, і сміялася вона зовсім не з нього.

* * *

Сукню Ірина приміряла тут же, у спальні, поки Тарас стояв під дверима й не знав, куди подіти руки. Зовсім як тоді, біля тину. Потім вийшла, стала посеред кухні й смикнула поділ.

— Ну? Тільки не смійся.

Він не сміявся. Він дістав телефон, у якому онук Матвійко ще влітку все йому налаштував, і ввімкнув єдину мелодію, яку туди записала Соломія. Повільний вальс заповнив кухню.

Між столом і плитою було кроків п’ять, не більше. Тарас поклав Іринину ліву руку собі на плече, праву взяв у свою, обережно, як горобця. І повів.

Раз-два-три. Він рахував подумки, а Ірина, мабуть, відчула, бо тихо сказала йому в плече:

— Ти рахуєш. Я ж чую.

— Рахую.

— Не треба. Я тебе й так не відпущу.

Вони зачепили стілець, Ірина ледь не наступила йому на ногу, і обоє засміялися. Пироги вистигали на столі, чай у Тарасовій чашці давно охолов, а дощ за вікном усе дзьобав шибку. Ніхто з них цього не помічав.

У четвер Тарас прийшов до будинку культури не сам. Соломія глянула на жінку в темно-синій сукні під розстебнутим пальтом, потім на нього, і вперше за ці три тижні всміхнулася на всі тридцять два.

— То ось для кого ми рахували, Тарасе Петровичу.

Того вечора Тарас уже не рахував.