Миша з кропу

Того ранку Віра Миколаївна вже встигла вигнати з городу сусідську курку, двох горобців і хлопчака, який поліз через паркан по м’яч. Наступною в черзі була миша.

Шурхотіло в кропі, між помідорами й морквою. Кріп на початку вересня вимахав їй до пояса, задерев’янів, розкинув жовті парасольки з насінням, і щось у ньому вовтузилося так нахабно, наче мало на цю грядку власні папери.

— Ану вилазь, мишва, — сказала Віра Миколаївна й нахилилася, впершись долонею в коліно. — Зараз я тобі покажу, як по чужих грядках лазити.

Стебла розхилилися. Знизу на неї дивилося кошеня.

Сіре, смугасте, з білою манишкою і білими лапками, на які налипли грудочки чорної землі. Таке мале, що вмістилося б у її долоні. Воно не тікало. Задерло голову й дивилося вгору світлими, якимись аж водянистими очима, і в тому погляді не було ні страху, ні прохання. Тільки щире здивування: а ти хто така?

— Ще чого, — буркнула Віра Миколаївна. — Ще мені тут котів не вистачало.

* * *

На вулиці її знали всі, і мало хто любив. Тридцять два роки вона пропрацювала бухгалтеркою в сільраді й звикла, що кожна копійка, кожна цибулина і кожне людське «я завтра віддам» мають бути записані й перевірені. Город у неї був такий, що люди спеціально звертали подивитися: грядки під шнурок, ані бур’янини, помідори підв’язані смужками з розрізаного простирадла, і всі смужки однакової ширини.

Сусіди її побоювалися. Діти знали: якщо м’яч перелетів до Віри Миколаївни, раніше вечора його не побачиш. А ввечері вона винесе його до хвіртки з таким обличчям, ніби повертає вкрадене. Коти обходили її подвір’я десятою дорогою, бо біля ґанку завжди стояв віник, яким вона вміла так замахнутися, що коти зникали за парканом раніше, ніж віник опускався.

Відколи не стало Петра Лук’яновича, вона ще більше закрилася. Донька Тетяна жила в обласному центрі, дзвонила щонеділі й щонеділі заводила одну й ту саму пісню.

— Мамо, ну що ти там сама? Продай ти ту хату. Візьмемо тобі однокімнатну квартиру в новобудові, біля нас. Ліфт, опалення, магазин під боком.

— А город? — питала Віра Миколаївна.

— Та який город, мамо? На балконі посадиш свої помідори.

— На балконі, — повторювала Віра Миколаївна таким тоном, що Тетяна одразу переходила на погоду.

Хату вона продавати не збиралася. Тут кожну дошку в паркані прибивав Петро.

* * *

Кошеня вона, звісно, прогнала. Махнула фартухом, сказала «киш» і пішла в хату, навмисне гримнувши дверима. Розклала зелені помідори на підвіконні дозрівати, кожен на окремий клаптик газети. Принесла води. Двічі, сама не знаючи чого, визирнула у вікно.

У кропі було тихо.

— От і добре, — сказала вона годиннику із зозулею. — Пішло до своїх.

Зозуля мовчала. Вона вже років п’ять як не виходила, хоча годинник іще йшов.

По обіді небо затягло, з півночі потягнуло холодом, а о четвертій закрапав дощ. Не літній, теплий, а осінній: дрібний, упертий, з тих, що можуть цідити до самого ранку. Віра Миколаївна саме познімала з мотузки білизну й складала прищіпки в бляшанку з-під чаю, коли почула під дверима звук. Навіть не нявкання. Тоненький писк, як від дверних завіс, яких давно не змащували.

Вона відчинила.

Кошеня сиділо на плетеному килимку під дверима, мокре до останньої шерстинки, і через це здавалося вдвічі меншим, ніж уранці. Біла манишка злиплася в гострі пасма, лапки тремтіли. Воно подивилося на неї тими самими водянистими очима й писнуло ще раз.

Віра Миколаївна довго стояла на порозі. Дощ дзвенів об жерстяний відлив.

— На одну ніч, — сказала вона нарешті суворо. — Чуєш? На одну. А вранці куди хочеш, туди й іди.

* * *

Вона витерла його рушником, а коли рушник намок, то ще й власною хусткою. Поставила біля грубки коробку з-під чобіт, постелила туди Петрову байкову сорочку, яку роками не наважувалася ні викинути, ні віддати. Покришила вареного мʼяса, що варила собі на суп. Кошеня їло так жадібно, що аж хиталося над блюдцем, а потім, не дійшовши до коробки, заснуло просто посеред кухні.

Вранці його в коробці не виявилося.

Віра Миколаївна знайшла його у власному капці. У тому самому, квітчастому, що Тетяна привезла на Новий рік і який вона вважала занадто строкатим для порядної жінки. Кошеня згорнулося в ньому калачиком і спало так, ніби капець шили саме під нього.

— Ти ба, — сказала Віра Миколаївна. — Вмостився.

Взувати один капець без другого було якось безглуздо, і вона пошкандибала розпалювати грубку босоніж.

* * *

Одна ніч розтягнулася на тиждень. Потім на другий.

Кошеня ходило за нею всюди. На город, у льох, до хвіртки, де вона зустрічала листоношу. Коли Віра Миколаївна копала картоплю, воно сиділо на межі й пильно стежило за кожним викопаним кущем, а потім кидалося на бадилля з таким завзяттям, ніби саме воно цю картоплю й виростило.

Лідія Пилипівна з сусіднього двору спершу не повірила очам. Стала біля паркану, зняла окуляри, протерла їх краєм фартуха й начепила знову.

— Віро, то це що, твоє?

— Чого це моє. Приблуда.

— Так ти ж котів на дух не переносиш.

— Я не переношу тих, що мені грядки риють, — відрізала Віра Миколаївна. — А це ще не навчилося.

— І як звати?

Віра Миколаївна глянула на кошеня. Воно саме полювало на моркв’яну гичку, припавши до землі й ворушачи кінчиком хвоста.

— Миша.

— Миша? — Лідія Пилипівна аж перепитала. — Кота назвати Мишею?

— А я його в кропі за мишу прийняла. Вигнати хотіла. То хай тепер знає, як мене дурити.

Лідія Пилипівна засміялася. Вперше за багато років вона почула від сусідки щось, схоже на жарт, і не знала, як на це реагувати, тому про всяк випадок пішла додому.

* * *

Через кілька днів у Віри Миколаївни почали зникати прищіпки. Спершу одна, потім три. Вона перерахувала бляшанку, перерахувала мотузку, а тоді, як справжня бухгалтерка, сіла й задумалася над балансом.

Недостача знайшлася під ліжком. Чотирнадцять дерев’яних прищіпок, пробка від пляшки з олією, наперсток, який вона шукала з весни, і ґудзик. Темний, кістяний, з чотирма дірочками. Від Петрового піджака, того, в якому він ходив на всі свята.

Вона довго сиділа на підлозі, тримаючи той ґудзик на долоні. Миша підійшов, понюхав її пальці й тицьнувся лобом у лікоть.

— Злодюжка ти, — тихо сказала Віра Миколаївна. — Злодюжка й більше ніхто.

І голос у неї при цьому був такий, яким злодіїв не сварять.

* * *

Тієї ж неділі через паркан знову перелетів м’яч. За ним, як завжди, з’явилася стрижена голова Матвія, онука Лідії Пилипівни. Хлопець побачив Віру Миколаївну, завмер і явно вже прикидав, чи варто той м’яч узагалі рятувати.

— Твій? — спитала вона.

— Мій, — приречено зізнався Матвій.

Вона підняла м’яч і простягнула йому через паркан. Одразу. Хлопець узяв його обережно, ніби то була пастка.

— А це у вас кошеня? — спитав він, побачивши Мишу, що сидів у неї біля ніг.

— Кошеня.

— А можна його погладити?

Віра Миколаївна помовчала.

— Через хвіртку заходь. Тільки обережно, він іще малий. І м’яча свого тримай, бо зараз він на нього полювати почне.

Того вечора Матвій пішов додому з повною пазухою яблук, а Лідія Пилипівна ще довго стояла біля вікна й дивилася на сусідський двір, наче там щойно сів літак.

* * *

У неділю зателефонувала Тетяна. Того літа вона привезла матері смартфон і довго вчила натискати зелену кнопку, тож тепер вони говорили з відео.

— Мамо, а що це в тебе на колінах?

— Миша.

— Яка миша?! — Тетяна аж відсахнулася від екрана.

Віра Миколаївна підняла кошеня ближче до камери. Миша з цікавістю подивився в телефон, а потім спробував вкусити його за край.

Тетяна мовчала секунд десять. Потім сказала зовсім іншим голосом:

— Мамо, ти усміхаєшся.

— Нічого я не усміхаюся.

— Усміхаєшся. Я ж бачу.

— То в тебе екран такий, — сказала Віра Миколаївна й відвернулася до вікна, де дозрівали на газетах помідори.

— Ну, тепер ти ту хату точно не продаси, — зітхнула Тетяна.

— А куди я його в ту новобудову повезу? Йому город потрібен. Він на третьому поверсі здичавіє.

— Тоді давай хоч ремонт тобі зробимо до зими. Вікна поміняємо на металопластикові, бо в тебе з тих рам тягне, аж фіранки ворушаться. Тепер у тебе є кого гріти.

Віра Миколаївна хотіла сказати, що рами ще Петро ставив і нічого їм не станеться. Але глянула на Мишу, який згорнувся в неї на колінах, і сказала інше:

— Приїжджай. Подивимося.

* * *

У жовтні вдарuли перші приморозки. Вранці капуста стояла сива, під ногами хрустіла трава, а між стовпчиками паркану висіли павутинки бабиного літа, важкі від роси.

Віра Миколаївна вийшла рубати капусту. Миша вибіг слідом, обнюхав межу й сів у сухих, побурілих стеблах кропу. На тому самому місці, де вона його знайшла. Сидів і чекав, поки вона дорубає, а коли вона випросталася й притисла до себе важкий холодний качан, підвівся і рушив до хати першим, озираючись: ти йдеш?

— Іду, іду, — сказала вона. — Командир знайшовся.

На вулиці тепер кажуть, що Віра Миколаївна стала м’якшою. Сама вона це рішуче заперечує і на подібні розмови відповідає так, що охоту продовжувати відбиває надовго.

Але м’ячі тепер повертає того ж дня. А на ґанку замість віника стоїть мисочка.