Кіт, який дочекався своїх людей

— Вітю, зачекай! Не рухай диван! Там хтось є!

Алла опустилася навколішки й заглянула під меблі. У темряві блиснули два круглі зеленкуваті ока. А за мить звідти долинуло таке тихе нявкання, що жінка мимоволі притиснула долоню до грудей.

— Ти бачив? Там кіт!

— Звідки тут кіт? Господиня ж казала, що квартира порожня.

— То піди йому поясни. Он сидить, дивиться на нас.

Віктор присів поруч із дружиною. Посвітив ліхтариком телефона під диван і справді побачив рудого смугастого кота. Той забився аж до стіни, поклав мордочку на передні лапи й не зводив із незнайомців очей.

— От тобі й новосілля, — пробурмотів чоловік. — Ми ще речі не розклали, а тут уже господар знайшовся.

Алла обернулася до нього.

— Вітю, а якщо його тут залишили попередні мешканці?

Чоловік нічого не відповів. Він подивився на зачинені двері, потім на кота, який навіть не намагався вибратися зі свого сховку. Їм обом стало не по собі.

* * *

Цю однокімнатну квартиру Алла та Вітя знайшли наприкінці жовтня. До того майже два місяці переглядали оголошення, телефонували власникам, їздили на огляди й поверталися додому розчаровані.

Аллі було тридцять п’ять, Віті — тридцять сім. Після кількох років життя в орендованій кімнаті вони мріяли про окрему оселю. Нехай невеличку, нехай без дорогих меблів, але таку, де можна зачинити двері й нарешті відчути себе вдома.

Алла працювала пакувальницею на невеликому підприємстві, а чоловік — комірником у магазині будівельних матеріалів. Заробляли вони небагато, тому кожну покупку обговорювали заздалегідь.

Квартира на третьому поверсі панельного будинку коштувала сім тисяч грuвень на місяць. Для них це була прийнятна сума.

Ремонт, щоправда, залишав бажати кращого. У кімнаті висіли пожовклі шпалери з дрібними квіточками, біля балконних дверей відклеївся лінолеум. Шафа мала різні ручки, а диван був накритий коричневим покривалом, яке давно втратило свій первісний колір.

Зате кухня була окрема, з газовою плитою, холодильником і невеличким столом біля вікна. У санвузлі стояла цілком пристойна ванна, працювали душ і пральна машина. Гаряча вода була від бойлера.

— Дивися, — сказала Алла під час першого огляду, — якщо повісити світлі штори, постелити килимок і переставити стіл, тут буде зовсім інший вигляд.

— А шпалери?

— Звикнемо. Або з часом переклеїмо, якщо господиня дозволить.

Вітя усміхнувся.

— Ти навіть із комори зробила б затишну кімнату.

— Головне, щоб ти там зі мною помістився.

Власницею квартири була шістдесятирічна пані Людмила. Жінка мешкала в іншому районі, а цю квартиру здавала вже кілька років.

— Попередні квартиранти виїхали минулого тижня, — пояснила вона, передаючи ключі. — Я тут трохи прибрала, але генеральне прибирання вже самі зробите. Меблі можете переставляти. Тільки без мого дозволу нічого не викидайте.

Алла погодилася. Їй не терпілося переїхати. У суботу подружжя привезло свої речі. Дві великі валізи, кілька коробок із посудом, постіль, ковдру та невеличкий телевізор.

Вітя одразу взявся складати кухонне начиння, а Алла відчинила вікно, витерла підвіконня й почала прибирати кімнату. Саме тоді вони й почули дивний звук. Спершу подумали, що скрипнула підлога. Потім звук повторився, вже виразніше. І виявилося, що в квартирі вони не самі.

* * *

— Давай його чимось пригостимо, — запропонувала Алла.

— Чим? Ми ж навіть продуктів ще не купили.

— У пакеті є курка. Я відварила вчора, щоб сьогодні не готувати.

Вітя дістав контейнер із холодильника. Відокремив невеличкий шматочок м’яса без спецій і поклав на блюдце. Поруч поставив мисочку зі свіжою водою.

Алла обережно підсунула посуд до дивана.

— Киць-киць-киць… Виходь, маленький. Ми тебе не чіпатимемо.

Кіт не поворухнувся.

— Може, залишимо його самого? — запропонував Вітя. — Нехай трохи звикне.

Вони перейшли на кухню й зачинили двері не до кінця. Хвилин за десять із кімнати долинуло тихе шарудіння. Алла обережно зазирнула всередину. Блюдце стояло порожнє, а рудий незнайомець знову сховався під диваном.

— Поїв, — прошепотіла вона й усміхнулася.

— Хоч хтось у нас сьогодні нормально повечеряв, — озвався чоловік.

Та жінці було не до жартів. Вона сіла за кухонний стіл і взяла телефон.

— Я господині подзвоню. Треба ж дізнатися, чий він.

Людмила відповіла не відразу.

— Алло, щось трапилося? Вода є? Світло?

— Усе працює. Тільки ми тут кота знайшли.

— Якого кота?

— Рудого. Під диваном сидів. Ви нічого про нього не знаєте?

На тому кінці запала пауза.

— Ой… То він таки залишився?

Алла випросталася.

— Ви знали, що тут є кіт?

— Попередні мешканці його мали. Тошкою звали. Я питала, чи заберуть. Вони сказали, що все владнають. Коли ключі віддали, запевнили, що квартира порожня.

— А ви після них перевіряли?

— Зайшла ненадовго. У кімнаті прибрала, вікна зачинила. Він, мабуть, під диваном сидів. Навіть не помітила.

Алла глянула на чоловіка. Той стояв біля мийки й уважно слухав.

— І що нам тепер із ним робити?

— Аллочко, не знаю. Мені тварин у квартирі не хотілося б. Ви ж розумієте, меблі, шпалери…

— Розумію. Але він тут уже є.

Людмила зітхнула.

— Давайте так. Якщо вирішите залишити, я не заперечуватиму. Тільки дивіться за порядком. А якщо ні, може, хтось зі знайомих захоче забрати.

— Добре. Ми подумаємо.

Алла поклала телефон на стіл.

— Його звати Тошка.

— Гарне ім’я, — сказав Вітя.

— І він тут жив із попередніми мешканцями.

— Я почув.

Алла подивилася чоловікові просто в очі.

— Вітю, я не хочу його нікуди віддавати.

Чоловік сперся долонями на стільницю.

— Алло, ми сьогодні сюди переїхали. У нас ще половина речей у коробках. Ти хоч розумієш, що з котом треба буде робити?

— Годувати. Прибирати за ним. Дбати про нього.

— І все це коштує грошей.

— Знаю.

Вона помовчала, а потім тихо додала:

— Він же не розуміє, чому його люди не повернулися. Сидить там і чекає.

Вітя хотів щось відповісти, але побачив, як дружина витирає очі краєчком рукава.

— Добре, — сказав він нарешті. — Давай поки залишимо. А там побачимо.

— Не поки, Вітю.

— Що?

— Якщо він у нас залишиться, то вже назавжди. Я не хочу, щоб його знову кудись перевозили.

Чоловік подивився в бік кімнати.

— Гаразд. Тільки лоток сьогодні купити треба.

Алла встала й обійняла його.

— Дякую.

— Та почекай дякувати. Може, він уночі мені всі капці погризе.

— Це ж не собака!

— А звідки я знаю? Може, він особливий.

Уперше за весь день Алла щиро засміялася.

* * *

Перші кілька днів Тошка майже не виходив зі свого сховку. Алла поставила неподалік лоток, мисочки й застелила куточок м’яким рушником. Вони купили котячий корм і намагалися не порушувати звичного для кота порядку.

Увечері жінка сідала на підлогу біля дивана й тихенько розмовляла з ним.

— Ну що, Тошко, будемо знайомитися? Я Алла. Он той великий — Вітя. Він іноді бурчить, але ти не звертай уваги. Насправді він хороший.

Із-під дивана на неї дивилися два уважні ока.

— А це наша кімната. Бачиш, які шпалери? Я теж від них не в захваті. Нічого, якось домовимося з господинею, може, поміняємо.

Вітя проходив повз двері й усміхався.

— Ти з ним серйозно про ремонт радишся?

— А що такого? Він тут довше за нас жив. Може, знає, де що скрипить.

Одного вечора Алла вирішила перевірити, чи пам’ятає кіт своє ім’я.

— Тошко!

Руда мордочка з’явилася з-під дивана. Жінка завмерла.

— Вітю! Іди сюди!

— Що сталося?

— Дивись. Тошко!

Кіт знову виглянув.

— Ну звісно, — усміхнувся чоловік. — Він же Тошка. Чого б йому не озиватися?

— Ти нічого не розумієш. Він мене почув!

Вітя сів поруч із дружиною.

— Тошко, виходь. У нас тут нормальні люди. Майже.

Кіт дивився на них ще кілька секунд. Потім обережно висунув одну лапу, другу, вибрався з-під дивана й пройшов уздовж стіни до кухні.

Алла навіть не поворухнулася. Тошка зайшов на кухню, обнюхав ніжку стола, заглянув під холодильник і повернувся до кімнати.

— Ну ось, — тихо сказала жінка. — Першу екскурсію провів.

— Завтра, може, й орендну плату з нас вимагатиме, — пожартував Вітя.

Поступово Тошка почав освоювати квартиру. Виявилося, що найбільше йому подобається підвіконня, звідки було видно каштан біля будинку й годівничку для птахів.

Уранці він сидів там, спостерігаючи за синицями, а ввечері повертався до свого дивана. До Алли кіт звикав швидше. Вона приносила йому їжу, тихо розмовляла, ніколи не намагалася взяти на руки без його бажання. А от Вітю Тошка спершу обходив стороною.

— Ну й добре, — удавав байдужість чоловік. — Мені більше місця буде.

Але Алла помічала, як він щоранку перевіряє воду в котячій мисочці. Як купує пакетики з тим кормом, який Тошці найбільше подобається. Як підсуває до підвіконня невисокий табурет, щоб котові було зручно застрибувати.

Одного разу жінка повернулася з роботи раніше й застала цікаву картину.

Вітя сидів на підлозі й тримав у руці мотузочку з прив’язаним паперовим бантиком. Перед ним причаївся Тошка. Кіт уважно стежив за іграшкою, а потім раптом кинувся вперед і спіймав її лапами.

— Ага! Попався! — засміявся чоловік.

— Я бачу, ви тут подружилися, — озвалася Алла.

Вітя обернувся.

— Та він сам прийшов.

— Звісно. І мотузочку теж сам знайшов.

— Ну, я йому трохи допоміг.

Тошка тим часом підійшов до чоловіка й потерся мордочкою об його коліно. Вітя здивовано опустив очі.

— Алло, ти бачила?

— Бачила.

— Він сам підійшов!

Алла всміхнулася.

— От тепер ти розумієш, чому я так раділа, коли він уперше вийшов з-під дивана.

* * *

До грудня квартира помітно змінилася. Алла випрала штори, купила світлу скатертину, поставила на підвіконні вазон із зеленим листям. Вітя прикрутив розхитану полицю, полагодив дверцята кухонної шафки й замінив ручки на комоді.

Усе робили потроху, коли залишалися гроoші. Тошка стежив за кожною зміною. Коли Алла розстеляла скатертину, він неодмінно намагався пройтися по столу. Коли чоловік збирав невеличку тумбу, кіт залазив у порожню коробку й сидів там, доки робота не закінчувалася.

— Помічник у нас, — говорив Вітя. — Без нього жодного діла не зробиш.

Але була одна звичка, від якої Аллі ставало сумно. Щоразу, коли за дверима на сходовому майданчику лунали кроки, Тошка біг до передпокою. Він сідав перед дверима, дивився на ручку й чекав.

Якщо кроки віддалялися, кіт ще трохи залишався на місці, а потім повільно повертався до кімнати. Алла спочатку думала, що він просто реагує на звуки. Але одного вечора помітила, як Тошка підбіг до дверей, щойно хтось на майданчику дзенькнув ключами.

І залишався там довго.

— Вітю, — покликала вона чоловіка.

— Що?

— Іди глянь.

Вітя вийшов із кухні.

— Знову сидить?

— Так. Думаєш, він попередніх господарів чекає?

Чоловік присів біля кота.

— Не знаю, Алло. Може, просто звик, що хтось приходить.

Жінка опустилася поруч.

— Тошко, вони сюди більше не прийдуть. Розумієш?

Кіт глянув на неї, а потім знову на двері. Алла провела долонею по його спинці.

— А ми прийдемо. Я і Вітя. Щовечора, після роботи. Чуєш?

Тошка тихенько нявкнув.

— От і домовилися.

Вітя нічого не сказав. Лише залишився сидіти поруч із ними. Відтоді, повертаючись додому, він почав робити одну дивну річ.

Ще на сходах, перед дверима квартири, завжди гукав:

— Тошко! Це я!

Спершу Алла сміялася.

— Навіщо ти кричиш на весь під’їзд?

— А щоб він знав, хто йде.

— Та він і так тебе впізнає.

— Ну то нехай знає напевно.

І справді, невдовзі кіт почав зустрічати чоловіка біля порога.

Вітя відчиняв двері, ставив сумку й обов’язково нахилявся:

— Ну що, друже? Як день минув?

Тошка підходив, торкався його черевика, а потім біг на кухню, де стояла мисочка.

— Ага, зрозумів, — сміявся Вітя. — Спочатку вечеря, потім розмови.

Для Алли ці вечірні зустрічі стали найдорожчою частиною дня. Вона стояла біля плити, слухала, як чоловік розмовляє з котом, і ловила себе на думці, що давно не почувалася так спокійно.

* * *

Після Нового року в них з’явилася нагода переїхати. Одного вечора Вітя прийшов із роботи й поклав на кухонний стіл телефон.

— Алло, подивися. Оце мені сьогодні колега показав.

На екрані були фотографії світлої двокімнатної квартири з гарним ремонтом. Простора кухня, нові меблі, балкон із великим вікном.

— Гарна, — сказала Алла. — А скільки?

— Дев’ять тисяч. Це знайомі його батьків здають. Кажуть, порядні люди потрібні, надовго.

Жінка уважно переглядала фотографії.

— Тут навіть кухня така, як я хотіла.

— От і я про що. Може, поїдемо подивимося?

Алла кивнула, але потім раптом запитала:

— А з котом можна?

Вітя замовк.

— Я не питав.

— То спитай.

Наступного дня він зателефонував власниці. Розмова була короткою.

— Ні, Алло. Тварин не дозволяють. Кажуть, ремонт новий, меблі дорогі.

Жінка повернула йому телефон.

— Тоді не поїдемо.

— Ти навіть квартиру не хочеш подивитися?

— А навіщо? Тошку ж там не приймуть.

Вітя сів навпроти.

— Ти розумієш, що ми могли б жити з кращими умовами? Там і спальня окрема, і шафи нормальні.

— Розумію.

— А тут шпалери відклеюються, диван рипить. Ти сама казала, що хочеш гарну кухню.

Алла погладила Тошку, який саме вмостився біля її ніг.

— Хочу, Вітю. Дуже хочу. Але не ціною того, що доведеться знову шукати йому інших людей.

— Може, хтось із наших знайомих забрав би.

Жінка повільно підняла голову.

— А ти сам хотів би його віддати?

Чоловік нічого не відповів.

Алла продовжила:

— Згадай, який він був, коли ми приїхали. Як ховався, як не підходив. Тепер він нас біля дверей зустрічає. У тебе на колінах сидить. А ми що, просто віддамо його комусь і переїдемо?

Вітя глянув на кота. Тошка підвівся, підійшов до нього й поклав передні лапи на його коліно. Чоловік усміхнувся, підхопив кота й посадив поруч на стілець.

— Ну що, Тошко, не сподобалася тобі двокімнатна?

Кіт потягнувся до його руки.

— Та я вже зрозумів. Залишаємося.

Алла хотіла щось сказати, але Вітя її випередив.

— І навіть не думай дякувати. Я сам його нікому не віддам.

Після тієї розмови подружжя вирішило не шукати іншу квартиру, а спробувати зробити затишнішою цю. Вітя зателефонував Людмилі й попросив дозволу на невеликий ремонт. Господиня погодилася.

— Якщо за власний рахунок, то робіть. Тільки колір шпалер мені покажіть, щоб потім не було несподіванок.

Алла того ж вечора почала шукати недорогі матеріали. Вони вирішили відкладати потроху щомісяця. Спочатку на шпалери, потім на нове покриття для підлоги, а згодом, можливо, і на інший диван.

— Тільки диван беремо такий, щоб Тошці було де сховатися, — пожартувала Алла.

— Ні, — заперечив Вітя. — Без схованок. Досить йому вже під диванами сидіти.

* * *

У середині лютого Алла вперше побачила, як Тошка заліз до чоловіка під ковдру. Вітя повернувся з роботи пізно. Повечеряв, увімкнув телевізор і ліг на дивані. За кілька хвилин поряд з’явився рудий кіт.

Спочатку вмостився біля ніг. Потім підсунувся ближче. А коли чоловік підняв край ковдри, Тошка обережно заліз усередину й поклав голову йому на руку.

Алла вийшла з кухні й зупинилася біля дверей.

— Вітю, ти тільки поглянь на себе.

— Тихо, — прошепотів чоловік. — Не буди його.

— Ти ж казав, що котові на дивані не місце.

— Я багато чого казав.

— І що тепер?

— А тепер він спить. І я теж хочу.

Алла вимкнула верхнє світло й залишила маленьку лампу біля телевізора. Того вечора вона довго сиділа на кухні. Не тому, що мала багато справ. Просто не хотіла порушувати тишу в кімнаті.

Колись Вітя казав, що не розуміє людей, які розмовляють із тваринами. Що кіт має жити своїм котячим життям, а люди — своїм. Тепер цей самий чоловік купував Тошці іграшки, сперечався з ним через місце на дивані й щоранку вітався, наче з давнім приятелем.

Алла усміхнулася. Їй подобався Вітя таким.

* * *

Одного березневого ранку сталася дрібниця, яку жінка потім згадувала ще багато разів. Вітя мав вихідний. Алла збиралася на роботу й уже взулася в передпокої, коли помітила, що Тошка сидить біля дверей.

— Ну що, проведеш мене? — запитала вона.

Кіт підвівся, потерся об її ногу й тихо нявкнув.

— Я ввечері повернуся, — сказала Алла. — Обіцяю.

Вона вийшла й зачинила двері. Але вже за кілька секунд згадала, що залишила телефон на кухні. Повернула ключ у замку й відчинила двері.

Тошка все ще сидів на тому самому місці. Побачивши її, він підвівся й радісно замуркотів.

— Ти тільки подивися, — усміхнулася Алла. — Я ж усього на хвилину вийшла!

Із кімнати визирнув Вітя.

— А ти чого повернулася?

— Телефон забула.

— Тошка, мабуть, уже подумав, що ти назовсім пішла.

Алла присіла й погладила кота.

— Ні, маленький. Я тепер завжди повертатимуся.

Вона вимовила це так звичайно, ніби просто побажала доброго ранку. Але раптом згадала той жовтневий вечір, коли вони вперше побачили двоє наляканих очей під диваном. Тоді Тошка теж, напевно, прислухався до кожного звуку за дверима. Тільки ніхто не заходив. Алла ще раз погладила його й підвелася.

— Вітю, подивися, щоб він сьогодні не нудьгував.

— Не переживай. Ми з ним домовилися полицю повісити.

— Яку ще полицю?

— Для його лежанки. Він же любить біля вікна сидіти.

Алла здивовано подивилася на чоловіка.

— Ти сам придумав?

— А що, Тошці незручно на тому табуреті. Зроблю широку полицю, покладу подушку.

Жінка підійшла й поцілувала Вітю в щоку.

— Люблю тебе.

— Та йди вже на роботу, — усміхнувся він. — Бо ще запізнишся.

* * *

Навесні вони переклеїли шпалери. Замість жовтуватих квіточок вибрали світло-бежеві, майже однотонні. Вітя сам пофарбував стелю, а Алла пошила нові наволочки на диванні подушки.

На балконі з’явився маленький столик. У кухні — нова поличка для посуду. Здавалося, квартира стала навіть просторішою. Але найбільшою окрасою кімнати виявилася дерев’яна полиця біля вікна.

Вітя зробив її з широкої дошки, надійно закріпив і поклав зверху м’яку подушку в синю смужку. Тошка одразу оцінив нове місце. Він годинами сидів там, спостерігаючи за подвір’ям, а іноді засинав просто посеред дня, поклавши мордочку на лапи.

Одного суботнього вечора Алла готувала вечерю. На плиті тихенько кипів борщ, на столі лежала нарізана зелень. Вітя повернувся з магазину й приніс свіжий хліб.

— Алло, я вдома!

Із кімнати почувся тупіт котячих лап. Тошка пробіг коридором, вискочив у передпокій і зустрів чоловіка біля порога.

— Привіт, друже. Ну що, перевіряєш, чи я нічого не забув?

Кіт потягнувся до пакета.

— Ні-ні, тут хліб. Твій корм я купив учора.

Алла виглянула з кухні.

— Вітю, руки помий і сідай вечеряти.

Чоловік поставив пакет і раптом запитав:

— Алло, а ти пам’ятаєш, як ми вперше сюди зайшли?

— Ще б пак. Я пів дня ту підлогу мила.

— А я тоді думав, що ми довго тут не витримаємо. Хотів знайти щось краще, щойно з’являться гроші.

— І я хотіла, — зізналася жінка.

— А зараз дивлюся… І наче зовсім інша квартира.

Алла обвела поглядом кімнату. Світлі шпалери, охайно застелений диван, чисті вікна, квіти на підвіконні.

— Ми ж стільки всього зробили, — сказала вона.

— Не тільки тому.

— А чому ще?

Вітя подивився на Тошку, який сів біля його ніг.

— Раніше я приходив із роботи, відчиняв двері й думав, що ще треба купити, полагодити, оплатити. А тепер іду сходами й знаю, що тут на мене чекають.

Алла усміхнулася.

— Я й раніше на тебе чекала.

— Знаю. Тільки він чекає так, ніби я з іншого кінця світу повернувся.

Вона засміялася.

— То ти що, мене на кота проміняв?

— Ні. Просто вас тепер двоє.

Тошка, почувши своє ім’я, підняв голову й голосно нявкнув.

— От бачиш, — сказав Вітя. — Підтверджує.

* * *

Минув майже рік відтоді, як вони знайшли Тошку. У жовтні Людмила зателефонувала й сказала, що хоче зайти подивитися квартиру. Алла трохи хвилювалася, хоча причин для цього не було. Коли власниця переступила поріг, то зупинилася.

— Ой, як у вас тут гарно стало!

— Проходьте, — запросила Алла. — Ми ж вам фотографії надсилали.

— На фотографіях одне, а наживо зовсім інше. І шпалери гарні, і все чистеньке.

Жінка пройшла до кімнати, оглянула полицю біля вікна.

— А це ви для чого зробили?

Алла засміялася.

— Для Тошки.

Наче почувши, що мова про нього, кіт вийшов із-за штори й сів на своїй подушці. Людмила здивовано сплеснула руками.

— Оце так! Який красень! Це ж той самий кіт?

— Той самий.

— Він зовсім інший став.

— Просто звик до нас.

Власниця підійшла ближче, але Тошка не поспішав знайомитися. Він уважно дивився на гостю зі свого улюбленого місця.

— От бачите, — сказала Алла, — тепер він у нас головний.

— А я ж тоді думала, що ви його комусь віддасте, — зізналася Людмила.

— Ми теж спочатку не знали, що робити, — відповів Вітя.

— А тепер?

Чоловік глянув на рудого кота.

— А тепер навіть не уявляємо, як жили без нього.

Людмила усміхнулася й сіла до столу. Після чаю вона сказала, що рада мати таких квартирантів і поки не планує нічого змінювати. Коли гостя пішла, Алла зачинила двері й повернулася до кімнати. Вітя саме сидів на дивані, а Тошка вмостився поруч із ним.

— Ну що, — сказала жінка, — ще один рік тут поживемо?

— Чому б і ні? Тільки треба буде новий килим купити.

— А мені здавалося, ти хотів більшу квартиру.

— Хотів. І, може, колись матимемо. Але поки мені й тут добре.

Алла сіла поруч і поклала голову чоловікові на плече. Тошка підвівся, пройшов між ними й влаштувався так, щоб торкатися обох.

— Дивися, — прошепотіла Алла. — Уже й між нами місце знайшов.

— Він його давно знайшов.

Вони сиділи мовчки. За вікном жовтіло листя каштана, на кухні цокав годинник, а рудий кіт тихенько муркотів. Раптом Вітя згадав дещо.

— Алло, а знаєш, що я сьогодні знайшов?

— Що?

— Наше перше оголошення про цю квартиру. У кишені куртки лежало. Я її з шафи дістав, а там папірець.

— І що з того?

— Пам’ятаєш, як ти тоді казала, що нам нарешті потрібне своє місце?

— Пам’ятаю.

— А я все думав, що наше місце має бути обов’язково з гарним ремонтом, новими меблями. Щоб не соромно було когось запросити.

Алла підняла голову.

— А тепер?

Вітя погладив Тошку.

— Тепер я зрозумів одну річ. Можна жити в дуже гарній квартирі й не хотіти туди повертатися. А можна — ось у такій, із нашим диваном, який рипить, і шпалерами, які ми самі клеїли, — та поспішати додому щовечора.

Алла мовчки взяла його за руку.

— Знаєш, Вітю, — сказала вона після паузи, — я іноді думаю, як добре, що ми тоді почули Тошку.

— А я думаю, як добре, що він нас почув.

Жінка усміхнулася й притулилася до чоловіка. А за кілька хвилин Тошка зістрибнув із дивана, підійшов до вхідних дверей і сів на своє звичне місце. Алла здивувалася.

— Тошко, ти чого там? Усі ж удома.

Кіт озирнувся на них і тихенько нявкнув.

Вітя підвівся, підійшов до нього й присів поруч.

— Що, друже, чергуєш?

Тошка потерся об його руку. Чоловік усміхнувся.

— Ну, чергуй. Тільки знай: сьогодні вже ніхто нікуди не йде.

І вперше за довгий час кіт не залишився біля дверей. Він одразу повернувся до кімнати, застрибнув на диван і зручно вмостився між Аллою та Вітею.

Тепер йому більше не потрібно було нікого чекати. Усі його люди були вдома.