Парасолька біля моря

У моїй шафі вже четвертий місяць висить сорочка, якої я жодного разу не вдягнув. Світло-сіра, у ледь помітну синю смужку, з біркою на рукаві. Її подарувала мені Людмила. Щоранку, коли я дістаю свою звичну картату, рука на мить зупиняється біля неї. А потім я зачиняю дверцята.

Мене звати Віктор, мені п’ятдесят дев’ять. І я досі не знаю, що мені робити з цією сорочкою. Як і з усім іншим.

* * *

З Танею ми прожили двадцять п’ять років. Познайомилися на заводі: вона працювала в лабораторії, а я налагоджував верстати в сусідньому цеху. Таня сміялася, що я закохався не в неї, а в її пиріжки з капустою, які вона носила на обід у судочку з-під морозива. Пиріжки скінчилися, а я залишився.

Тані не стало сім років тому. Про той рік я говорити не вмію і, мабуть, уже не навчуся.

Після неї я довго жив, як заведений годинник. Вставав о шостій, бо так звик. Варив каву в турці, яку ми колись купили на двох. Ходив на роботу, потім додому, потім знову на роботу. По суботах їхав на дачу й косив траву навколо клумби, де Таня колись садила айстри і де тепер нічого не росло. Сусіди казали: «Вікторе, ти тримаєшся молодцем». А я просто не знав, як інакше.

Найважче було ввечері. Удень хоч робота, хоч люди. А ввечері квартира ставала такою тихою, що я вмикав телевізор не для того, щоб дивитися, а щоб хтось розмовляв. Вечеряв на кухні, дивлячись на магніт із гуцульською хатинкою на холодильнику. Ми з Танею привезли його з гір того літа, коли Каті було дванадцять.

Рятувала донька. Катя з чоловіком Денисом і дітьми приїжджали щонеділі. Матвійкові сім, і він переконаний, що викрутка розв’язує будь-яку проблему, тож одразу біг до моєї шухляди з інструментами. Каринка, якій чотири, залазила мені на коліна й вимагала «казку про ведмедика, але щоб ведмедик не плакав». Я вигадував нову щоразу. За ці роки мій ведмедик побував і пекарем, і капітаном пароплава, і навіть космонавтом.

Після обіду Катя мила посуд і говорила, не обертаючись:

— Тату, ти б хоч кудись вибрався. Сидиш тут, як сич.

— Мені й тут добре.

— Нічого тобі не добре. Я ж бачу.

* * *

Вибрався я, зрештою, не через Катю, а через Анатолія, з яким ми багато років простояли поруч біля верстатів. Торік у серпні він приніс мені путівку до пансіонату біля моря.

— Ми з Валею брали на двох, а в нас онука саме в ті дні виходить заміж. Одну путівку здали, а цю вже ніхто не бере. Їдь, Вітю, не пропадати ж добру.

— Та що я там робитиму сам?

— Те саме, що й тут, тільки біля води, — буркнув Анатолій і накрив путівку моєю ж газетою, щоб я не встиг її повернути.

Першого ж ранку на пляжі піднявся вітер. Я сидів на лежаку з книжкою і краєм ока бачив, як жінка за кілька метрів від мене веде боротьбу з парасолькою. Парасолька була величезна, смугаста і явно перемагала. Коли її разом із рушником понесло до води, я підхопився.

Удвох ми її таки вгамували. Я вкрутив ніжку глибше в пісок і обклав камінням, а жінка стояла поруч, притримуючи капелюшок, і сміялася.

— Ви її тримаєте, як прапор на святковій демонстрації, — сказала вона.

— Між іншим, я на демонстраціях завжди ніс прапор. Досвід є.

— Воно й видно. Дякую вам. Людмила.

— Віктор.

Її столик в їдальні стояв через один від мого. На обіді вона підійшла й поставила переді мною тарілку з сирниками.

— Я ще вчора помітила, що ви берете тільки гречку. Тут сирники добрі, спробуйте. Це вам за парасольку.

Людмилі п’ятдесят шість. Двадцять років вона працює в книгарні й досі ставить книжки так, щоб корінці стояли рівно, як по лінійці. Її Михайла не стало п’ять років тому. Син давно живе за кордоном, щонеділі дзвонить відеозв’язком і щоразу питає, чи вона не забуває обідати.

— Смішно, правда? — сказала вона якось увечері, коли ми йшли вздовж берега. — Колись я йому нагадувала шапку вдягати, а тепер він мені про обіди.

— А мені донька каже, що я вдома сиджу, як сич.

— А ви сидите?

— Сиджу, — чесно зізнався я.

— Ну от, а зараз не сидите, — вона кивнула на море, над яким галасували чайки. — Значить, уже не сич.

Ми гуляли так щовечора. Говорили про дітей, про розсаду, про те, чому в пансіонатах завжди такі тонкі ковдри. Про Таню і про її Михайла говорили мало й обережно, ніби торкалися чогось, що може розбитися. Але пояснювати нічого не доводилося. Ми обоє знали, як це, коли ввечері в квартирі нікому сказати «на добраніч».

Останнього дня вона дала мені аркуш із номером телефону, записаним акуратним почерком.

— Якщо захочете розповісти, як там ваша дача, — дзвоніть.

Я подзвонив того ж вечора, щойно переступив поріг. Розповідати про дачу було нічого, але ми проговорили годину.

* * *

Людмила живе в іншій області, за триста кілометрів від мене. Відтоді ми бачилися щомісяця: то я їхав до неї, то вона до мене. А дзвонили щодня. Вранці вона питала, чи я поснідав, а ввечері — як минув день.

Уперше за сім років хтось питав мене, як минув мій день. І справді чекав відповіді.

Я помітив, що знову купую продукти не «аби було», а щоб щось приготувати. Що поміняв лампочку в коридорі, яка блимала третій рік. Що телевізор увечері мовчить, бо мені вже не потрібна його компанія. Анатолій, побачивши мене в листопаді, примружився:

— Ти, Вітю, наче років десять скинув. Що там у тебе на морі сталося?

— Парасолька, — відповів я. І він, на диво, нічого більше не питав.

На мій день народження в червні Людмила привезла ту саму сіру сорочку.

— Досить тобі ходити в картатій, — сказала вона. — Ти в ній схожий на завгоспа. А в цій будеш собою.

Я пообіцяв, що вдягну її того дня, коли познайомлю Людмилу з Катею. Хотів, щоб усе було по-людськи: вона, я, донька, зять, онуки за одним столом. Тільки спершу вирішив поговорити з Катею сам.

* * *

Я готувався до тієї неділі, як до іспиту. Спік пиріг з яблуками за Таниним рецептом, бо інших не знаю. Діти поїли, Денис повів Матвійка надвір ганяти м’яча, Карина заснула на дивані з плюшевим ведмедем. Катя заварювала чай, і я зрозумів: зараз.

— Катю, сядь. Я хочу тобі дещо розказати.

Вона одразу напружилася. Діти завжди відчувають, коли батьки починають здалеку.

— Щось сталося? Тату, з тобою все гаразд?

— Усе гаразд. Навіть краще, ніж гаразд. Я познайомився з жінкою. Її звуть Людмила. Ми разом уже рік.

Катя поставила цукорницю на стіл так різко, що кришка підстрибнула й дзенькнула.

— Рік? — перепитала вона тихо. — Цілий рік, і ти мовчав?

— Я хотів бути певним. Вона хороша людина, Катю. Теж сама, теж утратила чоловіка. Я хотів би, щоб ви познайомилися. Може, наступної неділі…

— Наступної неділі? Тут?

Вона обвела поглядом кухню: штори, які шила мама, мамину хлібницю, магніт із гуцульською хатинкою. І в неї затремтіло підборіддя, як у дитинстві, коли вона щосили намагалася не заплакати.

— Тату, ти вже знайшов мамі заміну? Отак просто?

— Не заміну. Мама — це мама. Ніхто й ніколи…

— А хто тоді? Хто вона, як не заміна? Вона господарюватиме на маминій кухні? Варитиме борщ у маминій каструлі?

Катя вже плакала, не ховаючись. Я простягнув руку, але вона відсторонилася.

— Тату, послухай мене уважно. Якщо ти приведеш цю жінку в наш дім, онуків ти більше не побачиш. Я не жартую.

У дверях стояв Денис із м’ячем у руках. Він подивився на мене, потім на Катю і не сказав ні слова. Тільки тихо покликав Матвійка й пішов будити Каринку.

За десять хвилин вони поїхали. Каринка, ще сонна, помахала мені з вікна машини ведмедиком. Матвійко не встиг: Катя пристебнула його й одразу зачинила дверцята.

Пиріг так і залишився на столі майже цілий.

* * *

Відтоді минуло три тижні. Катя не приїжджає. На дзвінки відповідає коротко: «Все нормально, тату», «Діти здорові», «Мені ніколи». Одного разу я попросив дати слухавку Матвійкові, і вона сказала, що він уже спить. О сьомій вечора.

Людмилі я розповів усе того ж вечора. Довго мовчав, перш ніж почати. Вона вислухала й теж помовчала.

— Вітю, — сказала вона нарешті, — я не хочу, щоб через мене ти втратив доньку. Чуєш? Я переживу. Я вже вміла жити сама, то й знову навчуся.

— А я? — спитав я. — Я знову навчуся?

Вона не відповіла. Сказала тільки, що в неї вистигає чай і що вона подзвонить завтра. І подзвонила, як завжди. Вона жодного разу не попросила мене вибирати. І від цього, чесно кажучи, тільки важче.

* * *

Я розумію Катю. Правда розумію. Їй було двадцять чотири, коли не стало мами. Вона приходить у квартиру, де кожна річ пахне її дитинством, де мамині штори й мамина хлібниця, і для неї тут досі живе Таня. Чужа жінка на цій кухні для неї — ніби хтось ставить нові меблі просто посеред спогадів.

Але Таня не ображалася б. Я знаю це так само точно, як знаю, що капусту для пиріжків вона солила на око і ніколи не помилялася. Колись, ще молодою, вона сказала мені напівжартома: «Якщо я раптом піду першою, не смій скиснути. Знайди собі когось, хто прасуватиме тобі сорочки». Тоді ми сміялися. Тепер я згадую це щовечора.

Мені п’ятдесят дев’ять. Я не хлопчик, щоб кидатися у вир з головою. Але й не настільки старий, щоб решту віку прожити з увімкненим для компанії телевізором. Я боюся втратити Катю. Боюся, що Матвійко виросте й забуде, як ми з ним лагодили велосипед на балконі, а Кариника забуде казки про ведмедика. І так само боюся знову залишитися сам на сам із тишею, яка ввечері заповнює квартиру до самої стелі.

Невже в п’ятдесят дев’ять років людина вже не має права на кохання? Невже я мушу обрати тишу, щоб у доньки був спокій? І чи буде в неї той спокій, якщо вона колись дізнається, якою ціною він мені дістався?

Сорочка досі висить у шафі. Бірку я так і не зрізав.