Віконце в дверях

— Петре. Петре, йди сюди.

Люба стояла в дверях кухні й не заходила.

Біля Гаврикової миски сиділа чорна кішечка — тоненька, акуратна, з прилизаною шерсткою. А з миски, розсівшись колом, голосно хлюпали четверо кошенят. Двоє рудих і двоє чорних.

* * *

Гаврик з’явився в них років за шість до того.

Жили Люба з Петром у хаті на краю села. Син Тарас вивчився на інженера й лишився в столиці — приїжджав на канікули та на свята, і щоразу здавалося, що хата після його від’їзду порожніє ще дужче.

Уся батьківська ніжність, якій не було куди подітися, діставалася рудому котові.

Примірною поведінкою той, щоправда, не вирізнявся.

Ворог у Гаврика був один — сусідський пес Хан. Зате друзів ціла вулиця.

Петро колись сам вирізав у вхідних дверях котяче віконце й прибив замість шторки шматок гуми. Друге таке саме було з веранди в хату. Отож варто було господарям поїхати, як рудий, на правах гостинного хазяїна, скликав товариство.

На кухні гостей чекала його миска. Повна миска була в цьому домі законом: навіть наївшись по вуха, Гаврик починав несамовито горлати біля порожнього посуду, доки не насиплють.

Хтось із нахабніших гостей завжди вважав, що миски замало, і йшов шукати по кухні, що погано лежить.

Після застілля починалися гони табуном по хаті. Іноді доходило й до борюкання — десяток пухнастих качалися по підлозі, доки не падали спати просто там, де застала втома.

Кілька разів господарі поверталися раніше.

Тоді сонні гості один за одним вистрибували у віконця, мало не збиваючи людей з ніг.

— Знову?! Та що ж це таке, та коли ж воно скінчиться?! — хапалася за голову Люба.

Найбільше її засмучували ліжка. Світлі покривала, зім’яті й у слідах брудних лап, і подушки на підлозі — колишні білосніжні подушки, які хвостаті гультяї вважали за перини.

Гаврик сидів поруч із винувато опущеною головою й ворушив вухами в такт словам. Вуха йому обіцяли відірвати, якщо ще хоч раз.

«Знову завели своєї», — думав рудий, твердо знаючи, що нічого подібного з ним не зроблять.

Петро вирішив діяти інакше й забив обидва віконця дошкою.

Гаврик нічого не сказав. Він просто з принципу перестав помічати ящик із піском.

Два дні Петро мовчки відмивав підлогу. На третій витяг цвяхи.

— Не хазяїн я в цьому домі, — сказав він. — Прислуга.

* * *

Колись Гаврик і сам ходив по гостях — залазив із компанією у відчинені кватирки.

Але одного разу мало за це не поплатився.

Хан, який любив тинятися околицею, несподівано повернувся у свій двір — саме тоді, коли рудий прицілювався до вікна. Вирватися Гаврикові вдалося якимось дивом. Він стрілою долетів додому й відтоді в чужі двори не потикався.

Тож гуляв тепер винятково у своїй хаті. І з розмахом.

— І коли ж ти вгамуєшся? — питали його господарі.

Мишей, до речі, у домі не водилося зовсім. Петро з Любою вважали це беззаперечною заслугою свого непутящого, але працьовитого кота.

Насправді Гаврик до цього не мав жодного стосунку. Просто миші за кілометр оббігали хату, у якій ціла бригада котів регулярно влаштовувала гулянки.

* * *

А потім він почав зникати.

Спершу на ніч. Тоді на добу. Повертався схудлий, мовчазний, відсипався — і знову йшов.

А одного разу не повернувся взагалі.

Його шукали всім селом. Ходили вулицями, гукали, питали в сусідів, обійшли двори. Гаврика не було, наче й не бувало ніколи.

Миску Люба однаково наповнювала щоранку — улюбленим сиром із молоком.

— Це ми винні, — плакала вона на сьомий день. — Лаяли його за тих друзів, ось він і пішов. А як тепер без нього?

Петро мовчав і дивився у вікно.

* * *

Вони побачили його на ґанку, коли поверталися з роботи.

Брудний, схудлий, із реп’яхами в боці — Гаврик дочекався, поки господарі підійдуть ближче, і швидко пірнув у своє віконце.

Отоді Люба й завмерла в дверях кухні.

Кошенята були такі голодні, що навіть не кинулися врозтіч. Вони тільки злякано притиснули вушка й, приплющивши очі, однаково жадібно їли далі.

Гаврик привітально потерся об ноги людей, які втратили дар мови, і, голосно муркочучи, сів попереду чорної кішечки. Та несміливо визирала з-за його спини.

— Оце, кажеш, нагулявся, — промовив нарешті Петро.

Рудий дивився на свою чорнушку закохано. Терся, муркотів і допомагав їй вилизувати замурзані сиром мордочки.

Робити не було чого. Розвалювати щойно складену родину Люба з Петром не стали.

Кішечку назвали Нічкою.

* * *

Гаврик і справді вгамувався.

Друзів він більше не водив — навпаки, почав їх уникати. Бо хто-хто, а він добре знав, які в нього приятелі моторні: відіб’ють і не змигнуть.

Нічка тим часом із тоненької переляканої кішечки перетворилася на поважну красуню з блискучою шерстю й манерами королеви.

А одного разу на прогулянці турботливий батько не догледів.

Рудий малюк, найдурніший із чотирьох, проліз під парканом у сусідський двір.

Гаврик почув писк — і був на паркані раніше, ніж устиг подумати.

Унизу стояв Хан.

Кіт підняв шерсть дибки, загарчав, як тигр, і стрибнув — просто псові на голову. Хан такого не чекав ніколи в житті. Він завищав і кинувся навтьоки через увесь двір.

Малого батько приніс на ґанок сам і ліг поруч, важко дихаючи.

Кошеня було ціле — тільки перелякане. За пів години воно вже ганяло з рештою, а Гаврик усе лежав і не зводив із нього очей.

* * *

Після того випадку Гаврик став справжнім цербером.

Він охороняв двір і родину з таким виглядом, що навіть Хан обходив їхній паркан іншим боком вулиці.

У багатодітного батька змінилися не лише погляди на життя, а навіть хода — стала повільнішою, статечнішою.

— А Гаврик наш, схоже, таки вгамувався, — усміхався Петро.

— І хто б міг подумати, — ахала Люба. — Невиправний гультяй, а повівся як справжній чоловік.

Гаврик лежав поруч зі своїм сімейством, муркотів і щось пригадував.

Наприклад, те, як шість років тому двоє людей знайшли його біля смітника — застудженого, брудного, нікому на світі не потрібного. Як принесли додому й довго відпоювали теплим молоком із піпетки.

Отож коли він побачив під мостом худу чорну кішку з чотирма кошенятами, питання, що з цим робити, перед ним якось не стояло.

Допомогли тобі — поможи й ти.