Барон і квартирант

Першого ранку без дружини Микола прокинувся о пів на п’яту від важкого погляду. Хтось сидів у нього на грудях і мовчки дивився просто в обличчя.

— Ну? — хрипко спитав Микола.

Барон не відповів. Він повільно підняв лапу й поклав її Миколі на ніс. М’яко, без кігтів, як ставлять печатку на важливий документ.

— До сьомої ще далеко, — сказав Микола в лапу. — Віра тебе о сьомій годує.

Лапа не зрушила. Микола полежав іще хвилину, зітхнув і поплентався на кухню в одному тапку, бо другий кіт тримав під собою ще з вечора.

* * *

Сорок один рік Микола Степанович був головою родини. Так казав він сам, і ніхто з ним не сперечався: ні Віра, ні син, який давно жив своїм домом, ні навіть телевізор, що вмикався тільки на ті канали, які подобалися Миколі. Біля телевізора стояло його крісло з картатим пледом, на кухні була його табуретка під вікном, у шафі його полиця. Порядок.

Порядок закінчився одного листопадового вечора, коли Віра повернулася з ринку не з картоплею, а з переноскою.

— Це що? — спитав Микола, хоча з переноски вже дивилися два круглі жовті ока.

— Це кіт. У Тамари з рибного ряду дочка переїжджає, а взяти його з собою не може. Ти глянь на нього, Колю. Сірий, як листопад, і поважний, як директор.

Кіт вийшов із переноски так, наче його запросили на прийом. Обійшов передпокій, понюхав Миколині черевики, скривився і сів посеред килима.

— Бароном буде, — вирішила Віра.

— Яким іще Бароном? Мурчиком. Кузьмою, на крайній випадок.

— Подивися на нього. Який із нього Кузьма?

Микола подивився. Кіт подивився на Миколу. Кузьмою він точно не був.

* * *

З квартирою Барон розібрався за тиждень. Віра в його розумінні виявилася кухаркою, господинею і взагалі приємною жінкою, з якою можна мати справи. Микола отримав статус квартиранта: живе тут, ну хай живе, тільки хай не шумить.

Спершу кіт зайняв крісло. Микола прийшов із гаража, а на картатому пледі вже лежав сірий клубок і дивився на нього так, ніби це Микола запізнився на власне місце.

— Злазь, — сказав Микола.

Барон заплющив очі.

Потім була подушка. Микола виходив із ванної, а на його половині ліжка, рівно посередині наволочки, спав кіт. Віра тільки руками розводила: він сам, я його не кликала.

А в четвер сталася історія з бутербродом. Микола намастив хліб маслом, поклав два кружальця ковбаси, поставив тарілку на стіл і відвернувся налити чаю. Обернувся, а Барон сидить на столі, просто на клейонці із соняшниками, і з виразом глибокої зосередженості доїдає друге кружальце.

— Віро! — гримнув Микола так, що в серванті дзенькнули чарки. — Або я, або він! Вибирай!

Віра вийшла з кімнати з рушником у руках. Подивилася на чоловіка. Подивилася на кота. Барон позіхнув широко й неквапливо, аж рожевий язик показав.

— Колю, — лагідно сказала Віра, — ти ж дорослий чоловік. Розберіться якось між собою.

І пішла назад витирати посуд.

* * *

Три дні Микола з котом не розмовляв. Це було непросто, бо кіт із ним теж не розмовляв, а мовчати наввипередки з котом справа програшна.

Спілкувалися через Віру.

— Скажи своєму Баронові, що крісло не гумове, — казав Микола за вечерею.

— Сам скажи, він поруч сидить.

— Я з ним не розмовляю.

Барон у цей час сидів на підвіконні й дивився у двір так, ніби там показували щось значно цікавіше за Миколу.

На четвертий день подзвонила Вірина сестра Ганна. У неї ювілей, шістдесят п’ять, треба допомогти з холодцем, пирогами й гостями, а потім ще й зі шторами на новій кухні, бо зять зробив ремонт, а повісити забув. Кликала на тиждень.

Віра збиралася два вечори. На холодильнику з’явився аркуш, притиснутий магнітом у вигляді вареника: «Корм зранку й увечері, по пів мисочки. Зі своєї тарілки НЕ давати. Воду міняти. Лоток щодня. Не кричати на нього».

— Останнє навіщо? — образився Микола.

— Щоб не забув.

На порозі Віра поцілувала чоловіка в щоку, а кота в маківку. Кота довше. Микола це помітив.

* * *

Отже, перший ранок. Пів на п’яту, лапа на носі, один тапок.

Микола насипав корму рівно пів мисочки, як на аркуші. Барон понюхав, подивився на Миколу, потім на холодильник, потім знову на Миколу. Чітко й без слів: «Я знаю, що там лежить сир».

— Не положено, — сказав Микола і пішов досипати.

Досипати не вийшло. Кіт сів під дверима спальні й почав нявкати. Не голосно, без істерики, з рівними проміжками, як крапля з крана, який обіцяєш полагодити вже третій рік.

О сьомій Микола здався. Сир був дуже смачний. Принаймні Барон так вважав.

Удень кіт сидів у передпокої навпроти вхідних дверей. Годину, дві. Микола проходив повз нього на кухню й назад, а кіт навіть голови не повертав. Він чекав Віру.

— Не прийде вона сьогодні, — буркнув Микола. — І завтра не прийде. Нас із тобою, Бароне, обох залишили.

Барон уперше за день подивився на нього. Довго. Потім устав, пішов на кухню і вмостився на Миколиній табуретці під вікном. Але цього разу Микола чомусь не став його зганяти.

* * *

Листопад того року видався сирий і вітряний. Опалювальний сезон начебто почався, але батареї гріли так обережно, ніби боялися зайвий раз потурбувати лічильник. Уночі Микола натягав на себе ковдру, Вірин плед і все одно мерз.

Другої ночі він прокинувся від того, що ногам раптом стало тепло. Барон лежав у ногах, згорнувшись важким сірим бубликом, і мурчав, як трансформатор у дворі.

Микола хотів поворушити ногою, щоб усе було по-чесному: вони ж не розмовляють. Але так тепло лежалося й так приємно гуло, що він тільки перевернувся на бік і пробурмотів:

— Ну хіба до ранку.

До ранку не обмежилося. Наступної ночі Барон уже спав на подушці, а Микола, який сорок років займав рівно половину ліжка, якось сам собою опинився на краєчку.

* * *

Щовечора о дев’ятій дзвонила Віра.

— Ну як ви там?

— Нормально, — суворо відповідав Микола. — Живий твій Барон. Їсть, спить, дивиться на мене згори.

— Ти його годуєш?

— По аркушу.

Аркуш він давно не читав. На ринку купив скумбрію. Собі, як пояснив продавчині, але чомусь попросив несолону. А дорогою додому зайшов у зоомагазин біля зупинки, бо, за його словами, просто хотів погрітися. Грівся хвилин двадцять і вийшов звідти з лежанкою, мишкою на мотузочку й пакетиком котячих смаколиків, які коштували більше, ніж його власна ковбаса.

На третій день зазирнув сусід Григорій, кликав у гараж: треба було перебрати карбюратор у його «Таврії».

— Не можу, — сказав Микола. — У мене кіт.

— Як це «у тебе кіт»? — не зрозумів Григорій. — Він що, сам удома не посидить?

— Посидить. Але він о третій обідає. А потім ми дивимося футбол.

Григорій глянув на Миколу так, як дивляться на чоловіка, що раптом записався на бальні танці.

Футбол вони справді дивилися. Барон сидів на підлокітнику крісла й водив головою за кожною передачею. Коли наші пропустили, кіт торкнувся лапою екрана нового телевізора, за який Віра досі згадувала ціну, і подивився на Миколу з докором.

— Отож, — погодився Микола. — Я теж так вважаю. Захист спить.

* * *

На п’ятий день сталося те, про що Микола потім нікому не розповідав.

Він виносив сміття, на хвилину залишив двері прочиненими, а коли повернувся, Барона ніде не було. Ні в кріслі, ні на подушці, ні на табуретці. Ні під ліжком, ні за пральною машиною.

— Бароне! Кс-кс-кс! Не жартуй!

Тиша.

Микола вискочив на сходи в спортивних штанях і тапках. Оббіг усі п’ять поверхів. Подзвонив до сусідки з другого, до молодят із четвертого, і хлопець навіть увімкнув ліхтарик на телефоні та посвітив під сходами. Микола постояв на ґанку під мокрим снігом, вдивляючись у кущі.

І раптом зрозумів, що о дев’ятій подзвонить Віра. І що сказати їй буде нічого.

Повернувся, сів у передпокої на пуфик. Посидів. Пішов до шафи по сухі шкарпетки, відчинив дверцята, а там, на нижній полиці, на його улюбленому светрі з оленями, солодко спав Барон, підібгавши лапу під щоку.

Микола довго стояв і дивився.

— Ти взагалі розумієш, що я через тебе пережив? — спитав він нарешті.

Барон розплющив одне око, потягнувся і перевернувся на другий бік. Светр з оленями відтоді став котячим. Микола навіть не сперечався.

* * *

Того вечора Віра почула в слухавці дивний звук.

— Колю, а що це в тебе так гуде?

— Холодильник, — відповів Микола, не забираючи руки з сірої спини, що лежала в нього на колінах.

— Холодильник у нас на кухні. А ти в кімнаті, я ж чую телевізор.

— Ну… перенесли.

Віра помовчала, а тоді засміялася так, що Ганна з кухні гукнула, чи все гаразд.

* * *

Віра повернулася в неділю, на день раніше, ніж обіцяла. Ганна вже давала раду сама, а серце було не на місці: як вони там, ці двоє впертих.

Вона тихенько відчинила двері своїм ключем і пройшла на кухню поставити сумки. На холодильнику її аркуш висів догори дриґом, а на звороті чоловіковим почерком було написано: «Сир тільки твердий. Скумбрія несолона. Футбол у суботу о сьомій. Шафу перевіряти першою».

У кімнаті бурмотів телевізор. У кріслі під картатим пледом, закинувши голову, тихенько похропував Микола. На животі в нього, займаючи рівно стільки місця, скільки там було, спав Барон. Біля крісла стояла нова лежанка, якою явно ніхто ні разу не користувався, а поруч мисочка з рештками риби.

Віра присіла на підлокітник. Микола розплющив очі, побачив дружину й на мить став схожий на школяра, якого застали за поїданням варення ложкою просто з банки.

— О. Ти вже, — сказав він і обережно, щоб не розбудити кота, спробував сісти рівніше.

— Я вже, — кивнула Віра. — То що, Колю? Хто з вас іде: ти чи він?

Микола насупився, як і належить голові родини.

— Ніхто нікуди не йде. Він, щоб ти знала, без мене тут пропаде. Він не любить, коли холодильник відкривають без нього. І вночі мерзне. І взагалі, у нас із ним свій розпорядок.

Барон розплющив одне око. Подивився на Віру, потім на Миколу. Широко й неквапливо позіхнув і знову заснув, ніби питання давно закрите і обговорювати тут нічого.

Наступного ранку Микола зробив собі бутерброд. Із двома кружальцями ковбаси, як завжди. Подумав, відрізав третє і поклав на край тарілки.

— Це податок, — пояснив він Вірі, яка дивилася на нього від плити. — За проживання. Голова родини має бути справедливим.

Віра не стала уточнювати, хто тут у кого квартирант. Барон теж.