Зелений шарф

Сніг Ромка побачив уперше в житті тиждень тому. І за цей тиждень устиг його зненавидіти.

Спершу він навіть зрадів. З неба повільно падало щось біле й легке, він ловив сніжинки лапою, а ті танули, лишаючи на подушечках холодні краплі. А вранці виявилося, що білим укрило все: двір, доріжки в парку, смітники. І пластиковий контейнер з-під морозива, в який сусідка з першого поверху, Вікторія Василівна, щовечора насипала йому корм.

Того вечора Ромка залишив трохи на ранок. За місяць надворі він звик так робити: не з’їдати все одразу, бо невідомо, чи буде щось завтра. Уночі пішов сніг. Зранку кіт довго розгрібав замет обома лапами, аж поки не заболіли кігті, але контейнера так і не знайшов. Тільки наковтався снігу. Сніг не мав ані смаку, ані запаху. Лише студив зсередини.

Тепер Ромка лежав на лавці в майже порожньому парку, підібгавши під себе лапи й обгорнувши їх хвостом. Сніжинки сідали на руду шерсть і вже не танули. Шерсть була такою ж холодною, як і вони.

Лавку він обрав не випадково. Від снігу вона не рятувала, зате на ній ні з ким не треба було ділитися. Підвали позачиняли на замки. У під’їздах на нього шикали й тупали ногами. Картонні коробки за магазином давно зайняли інші коти, старші й сильніші, і новеньких туди не кликали.

Третій день Ромка майже не злазив з лавки. Чекав, поки сніг розтане. А сніг не танув.

Іноді в голову приходила дивна для кота думка: а може, й не треба більше нікуди йти? Просто лежати. Заплющити очі й не розплющувати. Але щоразу щось усередині пручалося. Йому ж не було й року. Він іще жодного разу не бачив, як сніг тане.

У животі голосно забурчало. Ромка розплющив очі, важко зітхнув, зовсім по-людськи, як зітхає людина, коли розуміє, що від неї вже мало що залежить, і зістрибнув у сніг. Лапи провалилися мало не по живіт.

* * *

Колись у нього була мама. Дві мами, якщо чесно.

Першу, пухнасту сіру кішку, він майже не пам’ятав. Тільки тепло її боку. Жили вони в квартирі якоїсь жінки, яка час від часу виносила кошенят у передпокій і показувала незнайомим людям. Ті забирали когось із собою. Сестричку. Потім брата. Потім ще одного брата.

Одного дня в передпокої з’явилася дівчина в жовтій шапці з помпоном. Вона присіла навпочіпки, простягнула руку, і руде кошеня, не роздумуючи, вчепилося кігтиками їй у рукав.

— Ну все, — засміялася вона. — Він мене сам вибрав. Я його забираю.

Так у Ромки з’явилася друга мама. Її звали Ольга.

Вона назвала його Ромкою, бо, за її словами, він мав вигляд справжнього Романа: серйозного, вусатого, з претензією. Купила йому миску з намальованою рибкою, м’яку лежанку, яку він демонстративно ігнорував, і коробку мишей на мотузочках, яких він за тиждень порозтягував по всіх кутках.

Спати Ромка ходив на зелений в’язаний шарф, що висів на спинці крісла. Ольга спершу сварилася, потім махнула рукою й постелила шарф прямо на сидіння.

— Мяу! Мяу-у! — кричав він щоранку, щойно вона виходила з ванної.

— Максе, ти чуєш? — гукала Ольга. — Він мене мамою кличе!

— Він тебе кличе, бо в мисці порожньо, — озивався з кухні Макс.

— Не вигадуй. У нього там ще повно. Це він мене любить.

Макс був Ольжиним нареченим. Високий, мовчазний, з вічно скуйовдженим волоссям. До кота ставився рівно: не сюсюкав, але й не ганяв. Іноді, коли думав, що ніхто не бачить, чухав Ромку за вухом і бурмотів: «Ну що, Романе, як справи?» Ромка вважав його кимось на зразок тата. Строгого, але свого.

Весілля планували на травень. Ольга вже вибрала сукню і щовечора гортала в телефоні фото ресторанів на березі річки.

* * *

Того грудневого вечора вона прийшла додому мокра до нитки.

— Маршрутки не було сорок хвилин, — розповідала вона, стягуючи чоботи, з яких текла вода. — Я плюнула й пішла пішки. А там мокрий сніг, Максе, просто стіною. Ну нічого, я ж не цукрова.

— Не цукрова вона, — бурчав Макс, розтираючи їй долоні. — Руки як крижинки. Лягай, я зараз чаю зроблю.

Він заварив липовий цвіт, який передала його мама, поставив на тумбочку банку малинового варення і вкрив Ольгу двома ковдрами. А Ромка всидіти не міг. Щось було не так. Він не розумів, що саме, але відчував, як коти відчувають грозу задовго до першого грому.

Він крутився під дверима спальні, а Макс відсував його ногою:

— Ромко, не плутайся. Не до тебе зараз.

І зачиняв двері.

— Та впусти ти його, — чулося зі спальні. — Він же теж переживає.

Але двері не відчинялися. І Ромка лягав на килимок під ними й нікуди не йшов. Хай вона знає, що він тут.

Минуло кілька днів, а Ользі не легшало. Навпаки. Одного ранку, коли Макс побіг до аптекu, Ромка не витримав і почав дерти двері кігтями так, що на фарбі лишилися смуги. За хвилину почулися повільні кроки. Ольга відчинила, тримаючись за одвірок, підхопила його на руки й повернулася в ліжко.

— Ну що, рятівнику, — прошепотіла вона. — Будеш мене лікувати?

Ромка вмостився в неї на грудях і замуркотів так голосно, як тільки міг. Вона гладила його гарячою долонею, а він дивився їй в очі й не відводив погляду. Ніби запам’ятовував.

Макс, повернувшись, зітхнув і переніс кота на кухню.

— Олю, давай спочатку тебе на ноги поставимо. А потім хоч по стелі з ним бігайте. І взагалі, я викликаю лікаря. Температура третій день тримається.

— Максику, ну навіщо? У них зараз люди справді хворі, а я з простою застудою. Ще день-два, і буду як нова.

Лікаря Макс таки викликав. Ще через два дні, коли Ольга вже майже не вставала.

Ромку закрили в маленькій кімнаті, і він чув тільки уривки:

— Ви що, молодий чоловіче? Чому стільки тягнули? Це давно не застуда!

— Вона казала… Ми думали…

— Збирайте її речі. Швидко. Їдемо.

Грюкнули вхідні двері. А потім настала така тиша, що Ромка чув, як калатає його власне серце.

* * *

Макс повернувся через три дні. Сам.

Відчинив кімнату, насипав корму, не дивлячись у миску, так що половина розсипалася по підлозі. Налив води. Сів за кухонний стіл і довго сидів, втупившись у телефон. Чай у його чашці давно вистиг і взявся плівкою.

Ромка обійшов квартиру. Зазирнув у спальню. Ліжко застелене, ковдри складені. Ольги не було. Лишився тільки запах: на подушці, на халаті, на зеленому шарфі.

— Мяу-у… Мяу-у…

Він кликав її з кожної кімнати. Вона не відгукувалася.

На стіні в кухні висів календар, і на ньому червоніло «31 грудня». Але в квартирі не пахло мандаринами, не блимала гірлянда, і ялинки ніхто не ставив. Ольга ще в листопаді казала, що цього року візьмуть живу, в горщику, щоб навесні висадити біля під’їзду.

Опівночі за вікном гриміли салюти. У квартирі було тихо.

Після свят Ромка не замовкав цілий тиждень. Ходив по квартирі й кликав, кликав, кликав. І одного вечора, коли він прийшов на кухню й закричав над самим вухом у Макса, той не витримав.

— Та замовкни ти вже! — Макс різко змахнув рукою, і тарілка з бутербродами полетіла зі столу й розлетілася на друзки.

Ромка шмигнув під батарею. Макс схопив телефон.

— Мам… Мам, я так більше не можу. Розумієш? Не можу. Тут усе про неї. Шпалери ці, які ми разом клеїли. Штори, які вона півмісяця вибирала. Її чашка. Її капці в коридорі. І кіт ще цей… він кричить і кричить, мам, я з глузду з’їду. Продам квартиру й приїду до тебе. Не можу я тут.

Через тиждень приходив чоловік із папкою, ходив кімнатами, фотографував. Ще через кілька днів Макс виніс до таксі дві сумки. Ромка вискочив слідом у під’їзд, потім на подвір’я. Макс озирнувся. Ромка був певен, що той озирнувся. Але дверцята грюкнули, і машина поїхала.

Двері під’їзду зачинилися за котом на кодовий замок.

Перші дні Ромка сидів під ними. Чекав. Він був певен: Макс просто забув. Зараз згадає, розвернеться, приїде. Але ніхто не приїжджав.

* * *

До смітника біля магазину Ромка добрався короткими перебіжками: від урни до урни, від куща до куща. Урни були порожні. У мороз люди не сидять на лавках із пиріжками.

Смітник зазвичай тримала зграя місцевих собак, і чужих вони не підпускали й близько. Одного разу Ромці пощастило: він підкрався з іншого боку, схопив шматок ковбаси, що лежав біля бака, і кинувся навтьоки. Позаду гавкало, лапи ковзали, серце вистрибувало з горла. Тоді його не наздогнали.

Чи то собаки полінувалися, чи то вирішили, що за таким худим котом не варто бігти. Але відтоді Ромка підходив до смітника тільки озираючись.

Сьогодні собак не було. Їжі теж. Біля бака сидів лише горобець. Підстрибував, завмирав, колупав сніг лапкою й знову підстрибував. Шукав те саме, що й кіт.

«А горобець — це теж їжа», — подумав Ромка і притиснувся до снігу.

Голодний кіт рухається тихо. Один стрибок, і пташка вже була під лапою. Ромка нахилився й зустрівся з горобцем очима.

Маленькі чорні намистинки. Перелякані. І такі самі втомлені, як у нього. У них було все, що Ромка відчував останній місяць: холод, порожнеча в животі і страх, що завтра буде ще гірше.

Він прибрав лапу. Горобець пурхнув на гілку бузку і довго дивився вниз, крутячи головою. Не розумів.

«І не намагайся», — подумав Ромка. Він і сам не розумів. Просто не зміг.

Кіт сів у сніг і дивився, як сутеніє.

* * *

На кухні в Людмили Петрівни завжди пахло смаженою цибулею. Макс жив у матері вже місяць. Спав у своїй колишній дитячій кімнаті, де на стіні досі висіли його грамоти з плавання. Працював віддалено, мало їв і майже не розмовляв.

Того вечора мати поставила перед ним тарілку вареників із картоплею і сіла навпроти.

— Максиме. Я давно хотіла спитати. А кіт де?

Макс дивився в тарілку.

— Сусідам віддав.

— Яким сусідам?

Він мовчав. Людмила Петрівна накрила його руку своєю.

— Синку, я ж тебе знаю. Ти, коли малим вазу розбив, отак само в тарілку дивився.

Макс поклав виделку. Дістав телефон, довго гортав, знайшов фото й повернув екран до матері. На фото Ольга в жовтій шапці з помпоном сміялася, а до її щоки тулилося руде кошеня. Під фото був її підпис: «Знайомтеся, Роман. Мій син. Характер нордичний».

— Я його залишив, мам, — сказав Макс так тихо, що мати ледве почула. — Він вибіг за мною, а я бачив. І не зупинився. Думав, так буде легше. Він же мені про неї нагадує. А він її кликав. Так само, як я.

Людмила Петрівна довго мовчала. А потім сказала просто:

— Оля б тобі цього не пробачила. Хоча й тебе б пожаліла, вона така була. Їдь, сину.

— Мам, там тиждень снігу. Мороз під п’ятнадцять. Місяць минув…

— Отож-бо. Тому й їдь. Не завтра. Зараз збирайся.

О сьомій ранку Макс уже сидів в автобусі. На колінах у нього лежав пакет, а в пакеті — зелений в’язаний шарф. Єдина Ольжина річ, яку він забрав із собою.

* * *

Ромку він шукав до обіду.

Обійшов двір, усі під’їзди, зазирнув за гаражі. Підвальні вікна були забиті. Біля сміттєвих баків бігали собаки, і в Макса похололо всередині.

Ніна Василівна вийшла винести сміття й аж руками сплеснула:

— Максимчику! А я дивлюся, ти це чи не ти. Ти по рудого приїхав?

— По нього. Ви його бачили?

— Та я ж його годувала, поки сніг не впав. А тоді він кудись подівся. Позавчора бачила в парку, на лавці біля фонтана. Я ще гукнула його, а він і голови не підняв.

Макс уже не дослухав.

Парк був білий і порожній. Фонтан стояв замотаний на зиму плівкою, доріжки ніхто не розчищав. Макс ішов, провалюючись у сніг, і вдивлявся в кожну лавку.

На п’ятій лежала маленька руда грудка, присипана снігом.

Макс зупинився. Ноги раптом стали ватяні.

— Ромко…

Грудка не поворухнулася.

— Ромко. Романе. Це я.

Кіт повільно підняв голову. Подивився. І не підійшов. Тільки притиснув вуха й дивився насторожено, як дивляться на людину, яка вже одного разу пішла.

Макс сів на краєчок лавки, просто на сніг. Руки тремтіли. Він дістав із пакета зелений шарф і поклав його на лавку між ними.

Ромка дивився на шарф. Потім потягнувся носом. Понюхав. Ще раз. І раптом тихо, хрипко, ніби відвиклим голосом, сказав:

— Мяу.

Він переступив лапами, ткнувся мордою в шарф, а потім у Максову долоню. Холодним мокрим носом.

Макс закутав його в шарф, притиснув до грудей під курткою й заплакав. Уперше за ці півтора місяця. Не стримуючись, як не плакав навіть того дня, коли повертався додому сам.

— Пробач мені, малий. Пробач. Я дурень. Ми з тобою обидва без неї залишилися, а я тебе ще й покинув.

Ромка муркотів. Спершу ледь чутно, а потім гучніше й гучніше, так само, як колись муркотів на грудях в Ольги. Немов казав: я тут, я нікуди не піду.

З гілки над лавкою за ними уважно спостерігав горобець.

* * *

Квартиру Макс так і не продав. Того ж вечора подзвонив рієлторові й сказав, що передумав.

Першого тижня Ромка їв так, ніби кожна миска була останньою, і ходив за Максом слідом навіть до ванної. Ветеринарка з клініки на сусідній вулиці довго його оглядала, а тоді сказала, що кіт міцний, просто виснажений, і що тепер йому потрібні тепло, їжа й спокій.

Весна того року прийшла рано. Сніг зійшов наприкінці лютого, і Ромка вперше в житті побачив, як він тане. Довго сидів на підвіконні й дивився, як із даху падають краплі.

Макс повісив за вікном годівничку з пластикової пляшки. Ольга колись таку хотіла, та все руки не доходили. Тепер на ній щоранку товклися горобці, а Ромка сидів по цей бік скла, дивився на них і ніколи навіть не намагався полювати.

У квітні Макс купив на ринку маленьку ялинку в горщику. Ту саму, живу, про яку Ольга говорила в листопаді. Посадили її біля під’їзду разом із Ніною Василівною.

Ромка дивився на це з підвіконня, підібгавши лапи. Під ним лежав зелений в’язаний шарф. Він досі трохи пахнув нею.

А може, Ромці просто так хотілося.