Житеме з нами

— Максиме, постав сумку й покажи, що ти там ховаєш! Вона ж у тебе під курткою ворушиться!

Катя стояла посеред кухні з рушником у руках і дивилася на чоловіка. Той щойно повернувся з роботи, навіть черевиків не встиг зняти, а з-під розстебнутого коміра його куртки визирала сіра пухнаста мордочка з великими зеленими очима.

— Це Мурка, — спокійно відповів Максим.

— Я бачу, що не горобець! Звідки вона тут?

— З двору.

— І що ти збираєшся з нею робити?

— Нічого особливого. Житиме з нами.

Катя повільно поклала рушник на стіл.

— Зачекай. Це ти зараз серйозно?

— А я коли жартував?

Саме цієї миті на кухню зазирнула сімнадцятирічна Вероніка. Вона спочатку глянула на матір, потім на батька, а тоді побачила кішку.

— Тату! Ти приніс Мурку?!

Максим обережно дістав тварину з-під куртки. Велика сіра кішка з білою плямкою на грудях спокійно сиділа в нього на руках, розглядаючи незнайому кухню.

— Приніс.

— Ти?! Сам?! Додому?!

— Вероніко, не кричи. Вона й так у новому місці.

Донька витріщилася на матір. Катя лише розвела руками. За двадцять років спільного життя вона бачила чоловіка різним. Сердитим, заклопотаним, утомленим, задоволеним роботою. Але щоб Максим стояв посеред кухні з дворовою кішкою на руках і просив доньку говорити тихіше, бо тварина може злякатися, — такого ще не було. Особливо якщо згадати, скільки разів він повторював:

— У квартирі тварин не буде. Крапка.

* * *

Максимові було сорок вісім років. Він працював майстром на невеликому підприємстві, де ремонтували промислове обладнання. До роботи ставився так, ніби від кожного правильно закрученого болта залежав порядок у всьому світі.

Якщо щось обіцяв зробити до п’ятниці, то в четвер увечері все вже було готове. Вдома він поводився так само. Полиця похилилася — полагодить. Кран підтікає — замінить прокладку. Вероніка попросила зібрати письмовий стіл — наступного дня стіл стоїть у кімнаті. А от із розмовами було складніше.

— Максиме, як на роботі? — питала Катя за вечерею.

— Нормально.

— Щось цікаве сьогодні було?

— Та як завжди.

— А чого такий задуманий?

— Думаю.

— Про що?

— Про роботу.

На цьому розмова зазвичай закінчувалася. Катя давно звикла до чоловікового характеру. Вона знала, що він любить її та доньку. Просто любов у Максима мала своєрідний вигляд.

Замість квітів без нагоди — полагоджена пральна машина. Замість довгих привітань — улюблений торт, куплений дорогою додому. Замість слів «бережи себе» — перевірка, чи тепло одягнулася Вероніка перед виходом. Іноді Каті хотілося, щоб чоловік просто обійняв її й сказав щось лагідне. Але Максим був переконаний, що почуття краще доводити справами.

Щодо тварин він мав тверду думку.

— Їм потрібен догляд. А нас цілий день удома немає. Не треба заводити, якщо не маєш часу.

Вероніка кілька років просила кота. Показувала фотографії кошенят, обіцяла сама прибирати, годувати, купувати все необхідне.

Батько щоразу відповідав однаково:

— Поговоримо, коли матимеш власне житло.

І донька зрештою перестала просити. А потім у їхньому дворі з’явилася Мурка.

* * *

Сіра кішка оселилася біля під’їзду наприкінці літа. Ніхто точно не знав, звідки вона прийшла. Одні сусіди казали, що раніше бачили її біля сусіднього будинку. Інші припускали, що вона просто обрала цей двір, бо тут було затишно.

Кішка мала гарну густу шерсть і незвичайні зелені очі. Вона любила сидіти на бетонному бордюрі під кленом, звідки було добре видно доріжку до під’їзду.

Мешканці будинку поступово звикли до неї. Хтось залишав корм, хтось ставив мисочку з водою. Вероніка теж часто приносила гостинці.

— Мурко, Мурочко, йди до мене!

Кішка підходила, дозволяла себе погладити, а потім поверталася на свій бордюр. Одного вересневого вечора Максим повертався з роботи. У руках ніс чорну сумку з інструментами. Біля під’їзду йому назустріч раптом вийшла сіра кішка. Вона зупинилася просто перед ним і голосно нявкнула.

— Чого тобі? — буркнув Максим.

Мурка підійшла ближче й потерлася об його черевик.

— Немає в мене нічого. Іди до своїх годувальників.

Він обійшов кішку й рушив до дверей. А вона пішла слідом. Коли Максим дістав ключі, Мурка сіла біля його ніг і знову нявкнула.

— От причепилася, — пробурмотів чоловік. — Я ж сказав, нічого немає.

І зайшов до під’їзду. Наступного вечора все повторилося. Тільки цього разу Мурка вже чекала на бордюрі. Щойно побачила Максима, підвелася й побігла назустріч.

— Знову ти?

Кішка обвила хвостом його ногу.

— Слухай, у мене вдома дві жінки є, які постійно чогось хочуть. Третьої мені тільки бракувало.

Мурка нявкнула так доречно, наче мала що відповісти. Максим мимоволі всміхнувся.

— Ну добре. Завтра щось принесу.

І сам здивувався, коли наступного дня, повертаючись із роботи, зайшов до магазину й купив невеликий пакет котячого корму.

Продавчиня на касі запитала:

— У вас кіт з’явився?

— Ні. Просто одна знайома вечеряти проситься.

* * *

Минуло два тижні. Максим уже знав, що Мурка любить корм із куркою, а той, що з рибою, їсть неохоче. Знав, що після дощу вона ховається під козирком під’їзду. І що гладити її краще по спині, бо тоді кішка починає голосно муркотіти. Усе це з’ясувалося непомітно.

Спершу чоловік просто ставив мисочку й ішов додому. Потім почав затримуватися, поки Мурка їла. Одного разу присів на бордюр, бо після роботи хотілося кілька хвилин відпочити. Кішка доїла, підійшла й застрибнула йому на коліна.

— Ти що це надумала?

Мурка вмостилася зручніше.

— Мені додому треба, між іншим.

Кішка заплющила очі й замуркотіла. Максим посидів ще хвилину. Потім другу. А тоді несподівано для самого себе почав розповідати:

— У нас сьогодні на роботі таке було… Привезли верстат після ремонту, а він не запускається. Три години розбиралися. Уявляєш?

Мурка лежала й муркотіла.

— А я ж казав їм ще минулого тижня, що там треба перевірити. Ніхто не послухав.

Кішка підняла голову.

— От і ти розумієш, — серйозно сказав Максим. — Треба було одразу мене слухати.

Того вечора він повернувся додому на двадцять хвилин пізніше, ніж зазвичай.

— Де ти був? — поцікавилася Катя.

— У дворі затримався.

— З ким?

— Та так. З однією знайомою.

Катя здивовано подивилася на чоловіка.

— З якою ще знайомою?

— Катю, не починай. Вечеря є?

Вона лише похитала головою. А через кілька днів випадково дізналася, хто та загадкова знайома.

* * *

Вероніка поверталася зі школи пізніше, ніж звичайно. Біля під’їзду вона помітила знайому батькову куртку. Максим сидів на бетонному бордюрі під кленом. Поруч стояла сумка з інструментами, а на колінах у нього розляглася Мурка. Батько гладив кішку й тихенько щось розповідав. Донька зупинилася за кілька кроків.

— Тату?

Максим підвів голову.

— А, це ти. Чого так пізно?

— Ми після уроків репетирували виступ. А ти що робиш?

— Сиджу.

— Це я бачу. А Мурка чого в тебе на колінах?

— Сама залізла.

Вероніка ледь стримувала усмішку.

— І ти її не прогнав?

— А чого я маю її проганяти? Вона нікому не заважає.

Донька присіла поруч і погладила кішку.

— Тату, а можна ми її додому заберемо?

Максим замовк.

— Не поспішай.

— Але ж скоро холоди.

— Я знаю, яка пора року.

— То, може…

— Вероніко, я сказав, не поспішай. Іди додому, мама чекає.

Дівчина підвелася, але перед тим як зайти до під’їзду, озирнулася. Батько знову гладив Мурку. Та дивилася на нього з таким задоволеним виглядом, ніби давно вважала чоловіка своїм. Увечері Вероніка розповіла все матері.

— Мамо, ти тільки уяви! Тато з Муркою сидить і розмовляє!

— Наш тато?

— Наш! Я сама бачила!

— І про що розмовляє?

— Не знаю. Але він усміхався!

Катя засміялася.

— Ну тоді треба познайомитися з цією Муркою ближче. Бо я вже й забула, коли твій батько так довго з кимось балакав.

Вона сказала це жартома, але ввечері, коли Максим знову відповів на її запитання коротким «нормально», чомусь згадала доньчині слова. І подумала, що іноді дуже хотіла б побути тією кішкою, якій чоловік охоче розповідає про свій день.

* * *

Жовтень видався дощовим. Мокре листя липло до сходів, під деревами стояли калюжі, а вечорами вітер ганяв порожні пакети двором. Максим почав помічати, що Мурка дедалі частіше сидить під козирком під’їзду. Коли він приходив, вона відразу підбігала й заглядала йому в обличчя.

— Що, мала, не подобається тобі така погода?

Кішка нявкала.

— Мені теж. Але треба потерпіти.

Він облаштував їй затишне місце під сходами: поставив міцну коробку на невелике підвищення, поклав усередину теплу підстилку й накрив зверху так, щоб усередину не потрапляла волога.

Сусідка з першого поверху, пані Лідія, спостерігала за цим із вікна.

— Максиме, ви ж начебто котів не любили!

— Я й зараз нікого особливо не люблю, — відповів він, поправляючи підстилку.

— А це тоді що?

— Це щоб не мокла.

Пані Лідія всміхнулася.

— Ну-ну. Дивіться, вона вас ще додому приведе.

— Не приведе.

Та вже наступного тижня сталося те, чого чоловік зовсім не планував. Він повернувся з роботи пізно. У дворі майже нікого не було, тільки жовте світло з вікон відбивалося на мокрому асфальті. Мурка сиділа на своєму звичному бордюрі. Коли побачила Максима, підбігла, потерлася об його ноги й одразу попрямувала до дверей під’їзду.

— Куди це ти?

Кішка зупинилася й озирнулася.

— Ні, мала. Я додому, а ти — до свого місця.

Мурка знову підійшла до дверей. Максим відчинив під’їзд. Кішка спритно прошмигнула всередину й сіла біля сходів.

— Оце вже нахабство, — тихо сказав він.

Мурка дивилася на нього своїми зеленими очима. Чоловік постояв, подумав, а потім присів навпочіпки.

— Слухай сюди. У мене вдома дружина. Донька. Квартира невелика. І я взагалі не збирався нікого заводити.

Мурка підійшла ближче й поклала лапу йому на коліно. Максим замовк.

— Ну от що з тобою робити?

За хвилину він уже піднімався сходами, обережно тримаючи кішку під курткою.

* * *

— Ти ж казав, що жодних котів! — нагадала Катя, коли перше здивування минуло.

Максим саме ставив Мурку на кухонну підлогу.

— Казав.

— І що змінилося?

— Обставини.

— Які ще обставини?

Чоловік подивився на кішку.

— Вона сама вирішила.

Вероніка не витримала й розсміялася.

— Мамо, ти зрозуміла? Тато не хотів кота, але Мурка його не запитувала!

Максим удав, що не почув.

— Де в нас якась невелика миска?

— У нижній шухляді, — машинально відповіла Катя. — А ти що, справді залишаєш її?

— Катю, я ж уже сказав.

Вероніка присіла біля Мурки.

— Мурочко, ти тепер наша! Уявляєш? У тебе свій дім буде!

Кішка обнюхала ніжку столу, зазирнула під холодильник, а потім підійшла до Максима й потерлася об його черевик.

— Бачиш, — задоволено сказав чоловік. — Усе нормально.

Катя стояла, схрестивши руки на грудях.

— Одного не розумію. Коли Вероніка просила кота, ти був категорично проти. А тепер сам приніс дорослу дворову кішку. І навіть не порадився.

Максим зітхнув.

— Можеш насварити мене. Але надвір я її вже не понесу.

Дружина уважно подивилася на нього. Він сказав це зовсім не тим тоном, яким зазвичай обговорював домашні справи. У його голосі було щось незвично м’яке.

— Та хто ж тебе сварить, — тихіше відповіла Катя. — Просто я тебе сьогодні не впізнаю.

Максим нічого не сказав. Лише присів і погладив Мурку.

* * *

Перші дні з новою мешканкою виявилися дуже цікавими. Вероніка купила кішці іграшкову мишку, м’яку підстилку й невеликий м’ячик із дзвіночком. Катя знайшла місце для мисочок, домовилася з донькою про прибирання й почала поступово привчати Мурку до квартирного життя. А Максим, який раніше не хотів навіть чути про домашніх тварин, раптом узявся все облаштовувати.

Одного вечора він приніс із роботи кілька акуратно відшліфованих дерев’яних деталей.

— Що це? — запитала Катя.

— Поличка.

— Куди?

— Біля вікна поставлю.

— Навіщо нам ще одна поличка?

— Мурці. Вона любить дивитися надвір.

Катя мовчки сіла на стілець.

— Вероніко! Іди сюди!

Донька прибігла з кімнати.

— Що сталося?

— Твій батько робить кішці окреме місце біля вікна.

— Тату, можна я тебе обійму?

— Тільки не починайте, — пробурмотів Максим.

Але коли Вероніка обійняла його, не відсторонився. За тиждень біля вікна стояла акуратна дерев’яна конструкція з м’якою подушечкою. Мурка одразу оцінила нове місце. Вмостилася, поклала хвіст біля лап і почала спостерігати за голубами на сусідньому дереві. Максим довго стояв поруч.

— Ну що, подобається?

Кішка заплющила очі.

— От і добре.

Катя, яка саме проходила коридором, зупинилася біля дверей.

— Максиме, а ти давно з нею так розмовляєш?

— Як?

— Ну… лагідно.

Чоловік знизав плечима.

— А як із нею ще говорити?

Катя всміхнулася, але нічого не відповіла.

* * *

Однієї неділі Максим залишився вдома сам. Катя з Веронікою поїхали до родичів, а він вирішив закінчити кілька домашніх справ.

Після обіду дістав із шафи невеликий металевий ящик із давніми фотографіями та документами. Шукав гарантійний талон від одного приладу, який колись поклав туди й забув.

Мурка саме лежала біля вікна. Почувши, як чоловік пересуває речі, зіскочила на підлогу й прийшла подивитися.

— Цікаво тобі?

Кішка обнюхала ящик. Максим переклав кілька папок, відсунув конверти й раптом натрапив на маленьку пожовклу фотографію. На ній стояв хлопчик років дев’яти. У картатій сорочці, з короткою зачіскою. Він усміхався, тримаючи на руках пухнасту сіру кішку. Максим сів на диван.

— Отакої…

Мурка застрибнула поруч. Чоловік довго розглядав фотографію. Потім перевів погляд на кішку.

— А ти ж дуже схожа на неї. Майже така сама.

Мурка підійшла ближче.

— Тільки в тієї біла плямка була трохи більша.

Він обережно провів пальцем по фотографії.

— Знаєш, як її звали? Теж Мурка. Уявляєш?

Кішка замуркотіла. І Максим раптом почав згадувати те, про що багато років нікому не розповідав.

* * *

У дитинстві Максим жив із батьками в невеликому будинку на околиці містечка. Біля хвіртки росла груша, на кухні стояв круглий дерев’яний стіл, а над ним висів годинник, який щогодини голосно відбивав час. Кішка з’явилася в їхньому дворі, коли хлопчикові було вісім років. Одного ранку він знайшов її на ґанку. Невелика сіра пухнаста тварина сиділа біля його черевиків і дивилася на двері.

— Мамо, можна вона залишиться?

Мати подивилася на кішку й усміхнулася.

— Якщо дбатимеш про неї сам.

Максим радісно погодився. Він назвав кішку Муркою. Щоранку перед школою насипав їй корм, після уроків поспішав додому, а ввечері вони сиділи разом на ґанку.

Коли хлопець вчив уроки, Мурка вкладалася біля його зошитів. Коли майстрував із батьком дерев’яну годівничку для птахів, сиділа поруч і уважно стежила за рухами його рук.

Одного разу Максим посварився з товаришем і прийшов додому засмучений. Не захотів ні з ким розмовляти. Сів під грушею, обхопив коліна руками. Мурка підійшла й вмостилася поруч.

— Ти хоч не будеш мене розпитувати? — пробурмотів хлопчик.

Кішка замуркотіла.

— От і добре.

Відтоді, коли йому хотілося побути наодинці, він ішов до своєї улюблениці. Мурка нічого не вимагала. Просто сиділа поруч. Коли Максимові виповнилося десять, родина переїхала до квартири в іншому районі. Знайти можливість забрати кішку одразу не вдалося, і батьки домовилися, що поки вона залишиться у знайомих, які оселилися в їхньому будинку.

Хлопчик дуже сумував. Він просив батьків навідуватися до колишнього двору, приносив Мурці гостинці й довго сидів із нею під грушею. Згодом нова родина переїхала разом із кішкою до своїх родичів. Максим більше її не бачив.

Дитячі роки минули, з’явилися навчання, робота, власна сім’я. Про першу Мурку він майже перестав згадувати. А коли Вероніка просила завести кота, Максим щоразу знаходив цілком розумне пояснення, чому цього робити не варто. Тільки тепер, сидячи на дивані з пожовклою фотографією в руках, він раптом зрозумів: справа була не лише в клопотах. Йому просто не хотілося знову так сильно прив’язуватися до тварини.

— От ти яка, мала, — тихо сказав він теперішній Мурці. — Знайшла мене через стільки років.

Кішка потерлася мордочкою об його долоню. Максим поклав фотографію на стіл і взяв Мурку на руки.

— Цього разу вже житимемо разом.

* * *

Катя дізналася про дитячу Мурку зовсім випадково. Того вечора вона повернулася додому раніше за доньку. На кухні пахло свіжозвареною кавою. Максим сидів за столом, а перед ним лежала маленька фотографія.

— Що це ти розглядаєш?

— Дитинство.

Катя підійшла ближче.

— Ой, який ти тут малий! А кішка яка гарна! Чия вона?

— Моя.

— Твоя? У тебе була кішка?

— Була.

— Максиме, ми двадцять років разом, а я вперше про це чую.

Чоловік знизав плечима.

— Ти не питала.

— Та як же я могла питати про те, чого не знала?

Він помовчав. Потім посунув фотографію ближче до дружини.

— Її теж Муркою звали.

І несподівано почав розповідати. Про будинок із грушею біля хвіртки. Про дерев’яний ґанок. Про те, як кішка приходила до нього після школи й чекала, поки він закінчить домашні завдання. Катя слухала, не перебиваючи.

За стільки років вона звикла до коротких відповідей чоловіка. А тепер він говорив довго, згадував дрібниці, іноді всміхався, зупинявся, щоб краще пригадати якусь подію.

— А чого ти ніколи про неї не розповідав? — тихо запитала дружина.

Максим подивився на фотографію.

— Не знаю. Якось не випадало.

— А тепер?

— Тепер є кому нагадувати.

Саме тоді на кухню зайшла Мурка. Вона підійшла до чоловіка й звично поставила передні лапи йому на коліна. Максим підняв її й посадив поруч. Катя всміхнулася.

— То ось чому ти так до неї прив’язався.

— Може, й тому.

— А я вже подумала, що в тебе від нас якісь таємниці.

— Які ще таємниці?

— Ну як же! Приходиш пізніше, удома мовчиш, а у дворі з якоюсь Муркою годинами розмовляєш.

Максим уперше за довгий час голосно засміявся.

— Катю, ти серйозно?

— А що? Жінці всяке може спасти на думку.

Він похитав головою.

— Треба було тобі одразу сказати.

— Що саме?

Максим погладив кішку.

— Що мені іноді просто хочеться з кимось посидіти. Без розпитувань, без поспіху. От вона й сиділа.

Катя перестала усміхатися.

— А зі мною хіба не можна?

Чоловік здивовано подивився на дружину.

— Можна, звісно.

— То чому не сидимо?

Максим хотів щось відповісти, але замовк. Справді, чому? Колись вони могли годинами гуляти, говорити про всяку всячину, сміятися з дрібниць. А потім з’явилися робота, щоденні справи, домашні клопоти. І якось непомітно все звелося до запитань про покупки, рахунки та плани на завтра.

Він подивився на дружину й раптом зрозумів, що давно не запитував її про те, чим вона живе, про що мріє, чого хоче.

— Сідай, — нарешті сказав він.

— Навіщо?

— Кави зроблю. Посидимо.

Катя усміхнулася й відсунула стілець.

— А ти встигнеш? У тебе ж там полиця недороблена.

— Полиця почекає.

Вони просиділи на кухні майже дві години. І вперше за багато місяців Катя не відчувала, що мусить сама підтримувати розмову.

* * *

Минуло кілька місяців. Мурка остаточно освоїлася у квартирі. Вранці вона приходила будити Максима рівно за п’ять хвилин до будильника. Вдень спала на своїй поличці біля вікна. А ввечері неодмінно зустрічала чоловіка біля дверей.

Якось Вероніка помітила цікаву річ. Раніше батько, повернувшись додому, одразу йшов мити руки, вечеряв і сідав у крісло з телефоном або газетами. Тепер усе було інакше.

Спочатку Максим нахилявся до Мурки:

— Ну що, господине, як день минув?

Потім зазирав до доньки:

— Вероніко, як там твій виступ? Коли показуватимете?

А тоді йшов на кухню, де Катя готувала вечерю.

— Що допомогти?

Дружина спершу дивувалася.

— Та все вже майже готове.

— То я стіл накрию.

І накривав. Не щодня, звісно. Бували вечори, коли він приходив заклопотаний і мовчазний. Іноді бурчав, якщо щось лежало не на своєму місці. Так само перевіряв крани, лагодив меблі й нагадував доньці не залишати ввімкненим світло.

Максим залишався Максимом. Але вдома тепер частіше лунали розмови. Одного разу Вероніка принесла зі школи фотографію, на якій виступала разом з однокласниками. Батько не просто глянув і кивнув, як раніше. Він сів поруч, почав розпитувати, хто де стояв, чому донька обрала саме таку роль і коли буде наступний виступ.

Вероніка відповідала, а сама все поглядала на матір. Катя лише усміхалася.

Того вечора донька сказала їй пошепки:

— Мамо, а ти помітила, що тато з нами більше говорить?

— Помітила.

— Це все Мурка.

— Може, й Мурка, — відповіла Катя. — А може, ми просто знову навчилися одне одного слухати.

* * *

У неділю ввечері вони всі троє сиділи на кухні. На столі стояв чайник, тарілка з домашніми пиріжками й невеличка вазочка з яблучним варенням.

За вікном тихо сипав сніг. Мурка спочатку лежала на своїй поличці, потім спустилася й обійшла всіх по черзі. Потерлася об Катину ногу, дозволила Вероніці погладити себе, а тоді застрибнула Максимові на коліна.

— От бачите, — усміхнулася донька. — Усе одно тата найбільше любить.

— Бо я їй поличку зробив, — серйозно відповів Максим.

— Тату, та вона тебе ще до полички обрала!

— Може, знала, що зроблю.

Катя засміялася.

— Звісно. Сиділа собі біля під’їзду й думала: он іде чоловік із сумкою, мабуть, майстер хороший. Треба знайомитися.

Максим теж усміхнувся. Вероніка посунулася ближче.

— Тату, а скажи чесно, чому ти тоді все-таки забрав Мурку? Ти ж стільки років не хотів кота.

Чоловік подивився на кішку. Та лежала, поклавши голову йому на руку.

— Знаєш, доню, я й сам спочатку не розумів.

Він трохи помовчав.

— Приходжу якось з роботи. День був важкий, настрій не дуже. А вона сидить на бордюрі. Побачила мене — відразу біжить. Нявкає, треться об ноги. Я присів поруч, а вона до мене на коліна. Сидимо. Я їй щось розповідаю, а вона муркоче.

— І що? — тихо запитала Вероніка.

— А те, що мені давно так добре не було просто сидіти й нічого не робити. Розумієш? Нікуди не поспішати. Не думати, що ще треба встигнути. Просто знати, що хтось радий тебе бачити.

Катя дивилася на чоловіка й мовчала. Максим погладив Мурку.

— А потім я подумав: чого це я все життя кудись поспішаю? От удома ви в мене є. Хороші мої дівчата. А я приходжу, двома словами перекинуся — і вже думаю про завтрашню роботу. Наче вдома мені теж треба якийсь план виконувати.

Він усміхнувся.

— А Мурка нічого не планує. Їй добре, коли я поруч. І мені добре.

Вероніка притулилася до батькового плеча.

— Тату, а мені теж добре, коли ти поруч.

Максим обійняв доньку вільною рукою. Катя потягнулася через стіл і накрила долонею його руку.

— І мені, Максиме.

Він глянув на дружину, потім на доньку й тихо промовив:

— Знаю. Просто раніше мало про це говорив.

Мурка саме в цю мить голосно нявкнула, ніби вирішила теж долучитися до розмови. Усі троє засміялися.

— От бачиш, — сказала Катя. — Вона з тобою погоджується.

— Та вона взагалі розумна, — відповів Максим. — З першого дня зрозуміла, до кого треба йти.

— Ага, — підхопила Вероніка. — До найсуворішого чоловіка в нашому будинку!

— Я не суворий.

— Ні, тату, зовсім! Особливо коли ти з Муркою розмовляєш тоненьким голосом: «Мурочко, кицюню, йди до татка!»

— Не вигадуй, — пробурмотів Максим, але сам уже сміявся.

* * *

Наступного ранку Катя прокинулася раніше за будильник. На кухні горіло світло.

Вона вийшла з кімнати й побачила чоловіка біля вікна. Максим стояв у домашньому светрі, тримав горнятко чаю й дивився, як у дворі двірник розчищає доріжку від снігу.

На підвіконні сиділа Мурка.

— Рано ти сьогодні, — сказала Катя.

— Та прокинувся.

— На роботу ще не пора.

— Знаю.

Вона вже хотіла йти ставити чайник, але Максим раптом озирнувся.

— Катю, йди сюди.

— Що там?

— Та нічого. Посидимо трохи, поки Вероніка спить.

Катя підійшла ближче. Чоловік відсунув для неї стілець, а сам сів поруч. Мурка спустилася з підвіконня й вмостилася між ними на невеликому килимку.

— Добре, що ти тоді її приніс, — сказала Катя.

— Добре, — погодився Максим.

— А пам’ятаєш, як ти казав, що тваринам у квартирі не місце?

— Пам’ятаю.

— І що тепер скажеш?

Чоловік подивився на кішку, яка задоволено муркотіла біля їхніх ніг.

— Скажу, що помилявся.

Катя здивовано підняла брови.

— Максиме! Ти щойно визнав, що помилявся?

— Тільки нікому не розповідай, — серйозно відповів він. — У мене репутація.

Вони обидва засміялися. Потім довго сиділи біля вікна, пили чай і дивилися на засніжений двір. А коли настав час збиратися на роботу, Максим підвівся, поправив кішці подушечку й тихенько сказав:

— Ну що, Мурко, я пішов. Дивись тут за моїми дівчатами.

Катя провела його до дверей. Чоловік уже взявся за ручку, але раптом обернувся й обійняв дружину.

— Гарного тобі дня, Катрусю.

Вона обійняла його у відповідь.

— І тобі, Максиме.

Коли двері зачинилися, Катя ще хвилину стояла в передпокої, усміхаючись. А тоді повернулася на кухню, де Мурка вже чекала на свою порцію сніданку.

— Ну що, хитрунко, — лагідно промовила жінка. — Стільки років я просила його хоч іноді говорити про свої почуття. А ти прийшла, посиділа з ним під під’їздом — і він сам усього навчився.

Мурка тихенько нявкнула й потерлася об її ноги. Катя нахилилася й погладила пухнасту спину.

— Дякую тобі, мала.

Кішка замуркотіла. І Катя подумала, що іноді для великої зміни в родині достатньо зовсім небагато: невеликої мисочки біля кухонної шафи, пухнастої гості з двору та кількох хвилин, які люди нарешті знаходять одне для одного.