Віддам у добрі руки

Картонку на шиї собаки Валентина Петрівна помітила не одразу. Спершу вона побачила цуценят.

Вони сиділи в коробці з-під бананів, четверо пухнастих кремових клубочків, і по черзі намагалися вилізти через край. Коробка стояла на прилавку в самому кінці базарного ряду, де по суботах у Звенигородці продають курей, кролів і все, що пищить. Над нею, пританцьовуючи від холоду, стояла молода жінка в рожевій шапці.

— Мама — шпіц, — чесно сказала вона, побачивши, як Валентина Петрівна нахилилася над коробкою. — Тато — сусідський. Але гарний, не переживайте. Виростуть десь до коліна, не більше.

— А чого так чесно? — усміхнулася Валентина Петрівна.

— Бо минулого разу одна жінка повернулася і сварилася, що їй «породистого» продали, а він виріс з телятко. Не я продавала, але слухати мені довелося. Візьміть отого, з білою грудкою. Він найспокійніший. Три з половиною тисячі.

Валентина Петрівна розстебнула куртку. У внутрішній кишені, пришпилений англійською шпилькою, лежав конверт. Чотири тисячі грuвень, відкладені з пенсії за пів року. На цуценя для онука.

Матвійкові в червні виповнювалося дев’ять. Собаку він просив відтоді, як навчився вимовляти слово «собака». Але в Києві син Роман із невісткою Катериною винаймали квартиру, і господиня з першого дня сказала: жодних тварин. Тож коли Роман подзвонив і попросив забрати малого до неї на все літо, Валентина Петрівна вирішила: собака житиме тут, у селі. А Матвійко приїде — а його вже чекають.

Вона саме відстібала шпильку, коли почула за спиною голос.

— Ви не дивіться, що він сивий. Він ще ого-го.

* * *

Біля паркану, на розкладному рибальському стільчику, сидів дід у старій ватній куртці й шапці-вушанці з одним опущеним вухом. А біля його ніг, на складеній удвоє байковій ковдрі, лежав пес.

Великий, світло-сірий, з важкими лапами і широким лобом. Морда зовсім біла, як присипана борошном. На шиї в нього на мотузці висіла картонка, і там великими літерами, синьою кульковою ручкою, обведеною двічі, щоб було видно здалеку, було написано:

«Віддам у добрі руки. Звати Дунай. 11 років. Все розуміє».

Пес на людей не дивився. Він дивився на діда. Не відводячи очей, ніби боявся, що той зараз кудись подінеться.

— Не кусається, — додав дід, хоча Валентина Петрівна нічого не питала. — За все життя нікого не вкусив. Навіть листоношу. А листонош, ви ж знаєте, усі собаки ненавидять.

— Знаю, — сказала Валентина Петрівна. — Я сорок років листоношею пропрацювала.

Дід уперше підвів на неї очі. Вицвілі, блакитні, з червоними прожилками від вітру.

— Та ви що. То ви нас, собачників, знаєте.

— Знаю. І ваших собак теж знаю. Мене за сорок років тільки двоє вкусили. І обидва — маленькі.

Дід засміявся, закашлявся і махнув рукою. Пес на його кашель одразу підвівся, важко, спершу на передні лапи, потім, з видимим зусиллям, на задні. Підійшов і поклав голову дідові на коліно.

— Сиди, сиди, — сказав дід і погладив його. — Це я так. Живий я.

Звали діда Григорій Опанасович. Розповідав він коротко, ніби соромився. Ноги вже не ті, хату тримати сил нема. Донька Людмила забирає до себе у Вінницю, у квартиру на дев’ятому поверсі. Хату продали, покупці заїжджають у квітні. А зять собак не любить, та й ліфт у них через день не працює.

— Я з ним з восьмої ранку тут сиджу, — сказав він. — Дивляться. Гладять. А беруть он тих.

Він кивнув на коробку з цуценятами.

Повз них пройшла жінка з повною сумкою капусти, глянула на картонку і сказала, не зменшуючи голосу, своїй супутниці:

— Та хто ж його візьме, такого. Йому вже рік-два лишилося, не більше.

І Валентина Петрівна побачила, як Григорій Опанасович поклав долоню собаці на голову. Прямо на вуха. Ніби прикрив. Щоб не почув.

* * *

Вона все одно пішла до цуценят. Бо грoші були на цуценя. Бо Матвійко чекав маленького, з яким можна бігати. Бо їй самій шістдесят сім, коліно на погоду ниє, і куди їй ще одного старого в хату, коли вона й сама вже…

Цуценя з білою грудкою вона взяла на руки. Воно було тепле і пахло молоком. Лизнуло її в підборіддя.

— Ну от, — зраділа жінка в рожевій шапці. — Признав.

Валентина Петрівна дістала конверт. І краєм ока побачила, що Григорій Опанасович почав збиратися. Склав ковдру. Засунув у торбу термос. Потім довго, незграбно, задубілими пальцями розв’язував мотузку на шиї в собаки. Картонку не викинув — склав навпіл і сховав у кишеню.

— Нічого, Дунаю, — сказав він тихо. — Завтра ще приїдемо. Завтра неділя, людей більше.

Пес махнув хвостом. Один раз. Повільно.

Валентина Петрівна поклала цуценя назад у коробку.

— Вибачте, дитино, — сказала вона.

— Та нічого, бабусю, — знизала плечима продавчиня, анітрохи не образившись. — Моїх до обіду розберуть. А того… — вона подивилася в бік паркану і замовкла. — Ідіть, ідіть.

* * *

— Скільки ви за нього хочете? — спитала Валентина Петрівна.

Григорій Опанасович так і застиг із торбою в руці.

— Ви що. Яке «скільки». Ви жартуєте зі мною?

— Не жартую. Я його беру.

— Він же… — дід ковтнув. — Ви ж чули, що та казала. Він же старий.

— Я теж не дівчинка, — сказала Валентина Петрівна. — Будемо разом старими. Удвох веселіше.

Дід сів назад на стільчик. Ніби в нього підкосилися ноги. Зняв шапку, пом’яв її в руках, знову надів.

— Тільки щоб не на ланцюг, — сказав він нарешті. — Він ніколи на ланцюгу не сидів. Не вміє.

— У мене й ланцюга нема. Мій Петро, світла йому пам’ять, усе залізо ще давно поздавав на металобрухт.

Григорій Опанасович засміявся, і сміх цей був дуже схожий на щось інше.

Потім він ще хвилин двадцять віддавав їй Дунаєве майно. Нашийник, шкіряний, витертий до блиску. Пів мішка корму. Пачку таблеток для суглобів — «ветлікар виписав, по одній зранку, загортайте в сир, бо так не їсть». Алюмінієву миску з вм’ятиною на боці.

А тоді дістав з-за пазухи складений учетверо аркуш із учнівського зошита в клітинку.

— Я тут написав, — сказав він, не дивлячись на неї. — Ще вчора. На всяк випадок. Як з ним треба.

Валентина Петрівна розгорнула. Почерк був великий, старанний, як у першокласника. «Їсть двічі на день. Кашу любить гречану. Курячих кісток не давати. Боїться грому — тоді лізе під ліжко, не витягуйте, хай сидить. Любить спати, поклавши голову на щось взуте. Зранку виходить до хвіртки — то він листоношу виглядає, пенсію мені носила, він її любить. І ще. Перед сном йому треба сказати “на добраніч”. Без цього довго крутиться й не лягає».

Унизу номер телефону. Людмилин.

Валентина Петрівна склала аркуш і сховала в ту саму кишеню, де лежав конверт. Говорити вона в ту хвилину не могла.

* * *

Водій маршрутки до села, Сашко, побачивши їх, висунувся з кабіни.

— Петрівно, ви що, теля купили?

— Собаку, Сашко. Я за нього заплачу, як за людину.

— Та я не про грoші. Він же в двері не влізе.

Дунай у двері вліз. Але не одразу. Він став на першу сходинку і обернувся. Григорій Опанасович стояв на тротуарі, тримаючи порожню торбу, і руки в нього були опущені, як у людини, яка не знає, куди їх подіти.

— Іди, — сказав він. — Іди, Дунаю. Так треба.

Пес постояв. Потім заліз усередину і ліг у проході, просто Валентині Петрівні на чоботи. Голову поклав на носок. Як у записці.

Маршрутка рушила. Дід не махав. Просто стояв. Валентина Петрівна дивилася на нього крізь заляпане мокрим снігом скло, доки він не став маленькою сірою плямою біля базарної брами.

* * *

Першої ночі Дунай не їв. Лежав біля дверей, носом до щілини, і слухав вулицю. Кожна машина, що проїжджала повз хату, змушувала його підводити голову.

Валентина Петрівна кілька разів підходила. Ставила миску з гречкою ближче. Сідала поруч на табуретку. Пес не дивився на неї.

О пів на одинадцяту вона згадала про записку. Дістала, перечитала. Відчула себе дуже дурною старою жінкою. А тоді нахилилася і сказала:

— На добраніч, Дунаю.

Пес повернув голову. Подивився на неї довго, уважно. Зітхнув так, як зітхають люди, коли нарешті знімають тісні черевики. Підвівся, пройшов через усю кухню, ліг біля ліжка і поклав голову на її капці.

Валентина Петрівна сиділа на краю ліжка і сміялася. А потім плакала. А потім знову сміялася. І так до півночі.

* * *

Синові вона подзвонила тільки за тиждень.

— Мам, ну що, купили? — Роман був у машині, чути було, як працюють двірники.

— Ну… не купила. Взяла.

— Як це «взяла»? Хтось подарував? Яке воно? Маленьке?

— Ну, не зовсім маленьке.

— Наскільки не зовсім?

Валентина Петрівна подивилася на Дуная, який займав половину кухні.

— Кілограмів на сорок.

У слухавці стало так тихо, що вона подумала, ніби зник зв’язок.

— Мамо, — обережно сказав Роман. — Ви цуценя купували чи телицю?

Вона розповіла. Про базар, про картонку, про діда, про записку. Роман довго мовчав, а потім сказав зовсім іншим голосом:

— Ясно. Матвію поки нічого не кажемо. Хай буде сюрприз.

І, помовчавши, додав:

— Ой, буде сюрприз.

* * *

У квітні Валентина Петрівна повезла Дуная до ветклінікu в райцентр. Лікар, ще молодий чоловік із короткою борідкою, оглядав його довго. Послухав серце, помацав задні лапи, зазирнув у пащу, де бракувало кількох зубів.

— Суглоби, звісно, — сказав він. — Серце теж підсідає, але не критично. Таблеткu продовжуйте, я ще вітамінu допишу. Ходити — потроху, але щодня. І лежанку б йому нормальну, ортопедичну. На підлозі йому вже холодно.

Він погладив Дуная по білій морді й додав:

— А взагалі доглянутий пес. Видно, що його все життя любили.

— Любили, — сказала Валентина Петрівна. — І зараз люблять.

Лежанку вона купила того ж дня. Сіру, з високим бортиком. Гроші взяла з того самого конверта, бо за Дуная не заплатила ані копійки, а конверт лежав і муляв.

Про листоношу Григорій Опанасович теж написав правду. Щовівторка, рівно о десятій, Дунай підводився зі своєї нової лежанки і чалапав до хвіртки. Сідав і чекав. І коли з-за повороту виїжджала на велосипеді листоноша Оксана з синьою сумкою, пес махав хвостом так, що задні лапи ледь не роз’їжджалися.

— Петрівно, та він же мене знає! — дивувалася Оксана. — Я ж його вперше бачу!

— Він не тебе знає, — пояснювала Валентина Петрівна. — Він сумку знає. Він сорок років тих, хто з такою сумкою, любить. Як і я.

* * *

Матвійко приїхав у червні, за три дні до дня народження. Вискочив з машини, ще не дочекавшись, поки Роман заглушить двигун.

— Бабусю! Тато казав, у тебе для мене сюрприз! Де він?

Дунай саме вийшов з-за хати. Неспішно, з поважністю, похитуючись на задніх лапах. Підійшов до хвіртки і сів, розглядаючи гостей.

Матвій зупинився.

— Це що?

— Це Дунай, — сказала Валентина Петрівна. — Знайомся.

Хлопчик подивився на собаку. На бабусю. На тата, який раптом дуже зацікавився багажником.

— Це не цуценя, — сказав він. Голос у нього затремтів. — Я ж просив цуценя. Щоб бігати. А з ним не побігаєш. Він же старий.

І пішов у хату, не обернувшись. Грюкнув дверима так, що задзвеніли шибки.

Катерина зітхнула і пішла за ним. Роман винувато потер потилицю.

— Мам, він відійде. Ви ж знаєте, він такий.

Валентина Петрівна знала. А ще вона бачила, як Дунай подивився на зачинені двері. Довго. Ніби запам’ятовував.

* * *

Того ж вечора над селом пройшла гроза. Серйозна, червнева, з таким громом, що в серванті підстрибували чарки.

З першим гуркотом Дунай зник. Валентина Петрівна знала, куди: записка лежала в шухляді. Під ліжком. Тільки не під її, а під тим, що в маленькій кімнаті. Де спав Матвій.

Вона не пішла туди. Сказано ж було: не витягувати.

Зранку вона тихенько відчинила двері в маленьку кімнату. І довго стояла на порозі.

Ліжко було порожнє. Ковдра сповзла на підлогу. А на ковдрі, просто на підлозі, біля ліжка, спали обоє. Дунай — витягнувшись на боці, бо під ліжко він, як з’ясувалося, влазив лише наполовину. І Матвій — притулившись до його теплого боку, з рукою, глибоко зануреною в сиву шерсть.

Пізніше, за сніданком, Матвій, ховаючи очі в тарілку з млинцями, сказав:

— Він боявся. Дуже. Аж тремтів увесь. Ну і я трошки. Я й подумав: удвох же не так страшно.

— Не так, — погодилася Валентина Петрівна.

— Ба. А можна він житиме зі мною в кімнаті? Поки я тут?

* * *

Записку Матвій знайшов сам, через тиждень. Шукав у шухляді батарейки до ліхтарика, а знайшов аркуш у клітинку. Прочитав. Потім прочитав ще раз.

— Ба, а хто це писав?

Вона розповіла. Хлопчик слухав, не перебиваючи, а потім спитав те, що дорослим за всі ці місяці так і не спало на думку:

— А тут номер. А можна я йому подзвоню?

Подзвонили того ж вечора. Слухавку взяла Людмила, довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і навіщо, а тоді раптом ойкнула і кудись побігла. Почулося шарудіння, кроки, і потім — обережно, ніби боячись, що це помилка:

— Слухаю…

— Дідусю, добрий вечір. Це Матвій. Я про Дуная. Він у нас. У бабусі Валі. Ви не переживайте, він їсть. Гречку. І таблеткu в сирі.

На тому боці було тихо. А потім Валентина Петрівна почула, як великий старий чоловік за двісті кілометрів звідси шморгнув носом.

Говорили вони майже годину. Матвій увімкнув гучний зв’язок і записував усе в зошит, висолопивши язика від старанності. Що Дунай уміє подавати ліву лапу, а праву не подає принципово. Що як сказати «де шапка?», він принесе будь-яку шапку в хаті. Що цуценям його взяли в сусіда, бо той хотів віддати «кому завгодно», а Григорію Опанасовичу стало шкода, що «кому завгодно».

А на середині розмови Дунай, який дрімав на своїй лежанці, раптом підвів голову. Вуха його здригнулися. Він підвівся, швидше, ніж Валентина Петрівна бачила за всі ці місяці, підійшов до столу і втупився в телефон. І тихо, тонко заскиглив.

Григорій Опанасович на тому кінці замовк на пів слові.

— Це він? — спитав він хрипко.

— Він вас чує, — прошепотів Матвій.

Ніхто в кухні нічого не сказав. Навіть Роман, який стояв у дверях і вдавав, що йому щось потрапило в око.

* * *

Відтоді Матвій дзвонив до Вінниці щонеділі. Звітував. Що Дунай з’їв, куди ходили, як Дунай уперше за весь час зайшов у річку по коліна і стояв там із таким виразом, ніби робить велике одолження. Назву зошита Матвій вивів великими літерами на обкладинці: «ЩО ВМІЄ ДУНАЙ». Записів там до кінця червня було на шість сторінок.

А в серпні Людмила привезла батька в гості.

Дунай почув машину ще з дороги. Чужу, незнайому, якою вона ніколи сюди не приїжджала. Але він підвівся. Пішов до хвіртки. А коли відчинилися дверцята і почувся голос, той самий, з телефону, — пес побіг. Уперше за все літо. Незграбно, закидаючи задні лапи, похитуючись, але побіг.

Григорій Опанасович сів просто на лаву біля паркану. Ноги його не тримали. Дунай поклав голову йому на коліна, точнісінько як тоді, на базарі, і завмер. А старий гладив його по білій морді, по широкому лобі, по вухах і приказував:

— Ну, здрастуй. Здрастуй, старий. Ач, як ти розтовстів на бабиній гречці. Ач, який ти став…

Людмила стояла біля машини, тримаючи пакет із гостинцями, і витирала очі зіжмаканою серветкою.

— Він після тих дзвінків як підмінений, — тихо сказала вона Валентині Петрівні. — Розумієте? Почав зранку ходити в парк. Сам. Каже, треба розходитися, бо в серпні до Дуная їхати, а то не дійде від машини. Я його два роки на прогулянку витягнути не могла.

День минув швидко. Обідали в саду, під грушею. Матвій показував дідові зошит, а дід поправляв: «Ні, ліву лапу він дає, коли хоче, а праву, коли дуже хоче». Валентина Петрівна наліпила вареників із cиром. Григорій Опанасович з’їв тринадцять і сказав, що таких не їв з молодості.

А коли сонце пішло за клуню, Людмила почала збиратися.

Дунай провів Григорія Опанасовича до машини. Ішов поруч, торкаючись боком його ноги. Біля дверцят сів. Старий нахилився, взяв його за морду обома руками й довго дивився в очі. Потім щось шепнув йому, Валентина Петрівна не розчула.

Пес посидів ще трохи. Подивився на машину. Потім обернувся. Подивився на хвіртку, де стояли Валентина Петрівна з Матвієм. І повільно, не поспішаючи, пішов назад. Ліг біля її ніг.

— От і правильно, — сказав Григорій Опанасович, і голос у нього не тремтів. — От і добре, синку. Тепер твоя хата тут.

— Приїжджайте на Покрову, — сказала Валентина Петрівна. — Я пиріжків напечу. З капустою.

Він подивився на неї. Так само, як тоді, на базарі, коли вона спитала «скільки».

— А можна?

— Та як же ні. Дунай чекатиме. І я.

* * *

Матвій поїхав у кінці серпня. Плакав, вчепившись Дунаєві в шию, і пес стояв, терпляче, не ворушачись, і лизав йому мокру щоку. Зошит хлопчик забрав із собою, а натомість залишив бабусі завдання. Щовечора о дев’ятій вона мала тримати телефон біля Дунаєвого вуха.

— На добраніч, Дунаю, — казав у слухавку тоненький київський голос.

І пес зітхав, ішов до лежанки і клав голову на бабин капець.

На Покрову Григорій Опанасович таки приїхав. І наступної неділі теж. Тепер Людмила привозить його через тиждень. Він сідає на лаву біля паркану, Дунай кладе йому голову на коліна, а Валентина Петрівна виносить два горнятка чаю. І вони сидять утрьох — двоє старих людей і один старий пес — і говорять про погоду, про врожай, про онуків. А часом нічого не говорять. Їм і так добре.

Картонку з базару Валентина Петрівна теж забрала собі. Григорій Опанасович віддав її під час першого приїзду: «Мені вона вже ні до чого». Тепер вона лежить у серванті, у шухляді з документами, між пенсійним посвідченням і Матвійковими листівками до Дня матері.

Іноді, коли в хаті тихо, Валентина Петрівна дістає її і перечитує останні слова, двічі обведені синьою ручкою. «Все розуміє».

Правду написав Григорій Опанасович. Ой, правду.