Мене так років тридцять ніхто не називав

— Та ось, підібрав сьогодні. Надворі мороз, а хтось їх виставив просто на вулицю. І рука ж не здригнулася…

Михась прочинив картонну коробку й показав Марії двох цуценят, що спали в обнімку.

— Ох, Михасю, ти невиправний, — зітхнула вона. — Сам без родини в гуртожитку тулишся, а звірину цю всю влаштовуєш по вищому розряду.

— Та хай влаштовується. Мені від того на душі тепло. Це ж усе живі душі.

* * *

Двір був старий.

Із тих, де ще дуже багато зелені, а дерева до п’ятого поверху. Під’їзди обшарпані, але акуратні. Дитячі майданчики є, але порожні.

Колись квартири в цьому домі видавали місцевій талановитій молоді — артистам, письменникам, художникам. Тоді ще молодим, амбітним, з особливими поглядами на життя.

З часом інтелігенція виростила й відправила в доросле самостійне життя дітей, а сама остепенилася й постаріла.

Активний і галасливий колись дім поступово перетворився на тихий притулок пенсіонерів.

Двірничка Марія, як багато хто думав, працювала тут вічно.

Колись іще молодою дівчиною, яка приїхала шукати щастя із села в місто, вона довго поневірялася в пошуках житла й роботи — і влаштувалася тимчасово двірничкою та прибиральницею у великий новий дім.

Отримала в своє розпорядження службову кімнатчину, де й оселилася. Та якось так і прижилася.

З роботою своєю справлялася на відмінно. Начальство мінялося, але завжди цінувало її ідеальну моторність.

Згодом Марії виділили вже не кімнату, а маленьку квартирку. І без її прудкої фігурки, що цілими днями, здавалося, наводила лад на ввіреній території, уже неможливо було уявити цей дім.

* * *

Зовні Марія була невисока й худа, з довгим хвостом волосся — уже сильно посивілим і порідшалим.

За чистоту й порядок стояла горою і в цьому питанні попуску не давала нікому. Запросто могла словесно «відмести» будь-якого порушника.

За цю рису вдачі в сукупності із зовнішністю й родом діяльності її й називали за очі Мітлою.

Особливо перепадало від Мітли недбалим собачникам. До того, що за вихованцями треба прибирати, вона привчила їх давно — без пакетиків вигулювати собак не виходив ніхто.

Зрозуміло, що теплих почуттів ні собачники до Мітли, ні вона до них не плекали.

А от Михась — навпаки.

Він знав усіх місцевих вихованців та їхніх власників на імена. Нерідко підбирав, а потім прилаштовував у хороші руки бездомних цуценят і кошенят. І не раз вступав через це в суперечки із Марією.

Уся нічийна звірина, що час від часу з’являлася у дворі, з легкої руки Михася виживала й швидко знаходила нових господарів.

Був він здоровенним дядьком, давно сивим. Життя його добряче пом’яло — про те, як саме, Михась не розповідав, а ніхто й не питав.

Жив без родини й, як і Марія, сумлінно виконував свою нинішню роботу.

* * *

Казали, що руки в нього золоті.

Будучи штатним сантехніком дому, Михась устигав справлятися не лише зі своїми прямими обов’язками, а ще й постійно щось ремонтував, лагодив, фарбував і доводив до ладу.

Та й мешканці весь час підкидали замовлення, не пов’язані з його родом діяльності — від «полагодити телевізор» до «пофарбувати стелю».

Рукатий і безвідмовний, без роботи він не лишався ніколи.

Січневого ранку в Марії в підсобці сталася халепа.

Десь хтось щось спустив у каналізацію — і вода спершу повільно, а потім дедалі швидше почала лізти з раковини.

На момент, коли Марія це виявила, на підлозі вже стояла калюжа, а масштаб лиха тільки зростав.

Схопившись за голову, вона гарячково почала шукати номер телефону сантехніка.

* * *

Михась з’явився майже одразу.

В одній руці він ніс ящик з інструментами, а другою обіймав картонну коробку.

Оцінивши ситуацію, крякнув, підкрутив вус, прилаштував у дальній кут кімнати свою коробку — і взявся швидко роздягатися.

У підсобці було холодно, майже як надворі, але він скинув куртку й светр, відклав їх подалі від води, закасав рукави — і взявся до справи.

Години за півтори Михась усе ж дав раду.

— Ну, здається, подолали, — видихнув він. — Боявся, що доведеться підмогу викликати. Тепер тільки все це відчистити й відмити ще треба.

Він махнув рукою в бік дверей.

— Давай, господине, я вже сам тут. Однаково, он, замурзаний по вуха. Неси лопату совкову та пару відер побільше.

Марія кивнула, швидко приволокла лопату й відра.

Михась прибирав, а потім ще з пів години відмивав підлогу, дозволивши Марії лише міняти воду.

Закінчивши, сяк-так обмився під краном. Марія принесла старе покривало, накинула йому на плечі — і покликала до себе в квартиру, під гарячий душ.

— Тільки ж не сам я, — Михась дістав свою коробку й, прочинивши, зазирнув усередину. — Сплять. Наїлися і, видно, й не прокидалися весь цей час.

— Хто там у тебе? — спитала Марія.

Неласкава до всякої живності, цього разу вона говорила миролюбно.

Ось тоді він коробку й прочинив.

* * *

Години за дві, зігрітий зовні душем, а зсередини гарячою їжею й чаєм, Михась учив Марію доглядати за цуценятами.

Та спершу дивилася на все це дійство недовірливо й неохоче. Але поступово стала й сама допомагати.

А коли одне з цуценят спершу добряче її обслинило, а потім заснуло в неї на колінах, уткнувшись носом у живіт, грізна Марія здалася остаточно.

— А залишай їх поки що в мене. Надворі мороз. Де ти їх прилаштовувати будеш? Не в гуртожиток же понесеш.

Вона кивнула в куток.

— Давай он відгородимо їм кут, і хай повзають там. Тільки вже сам забігай їх няньчити, бо я ж усе більше на роботі — сидіти з ними не зможу.

На тому й поклали.

Марія видала Михасеві запасні ключі від квартири, а сама поспішила в справи — сніг чистити.

Увечері Марія повернулася з роботи ледве жива — і ще з порога почула запах смаженої картоплі.

Михась, мугикаючи щось собі під ніс, куховарив на кухні.

На нехитро, але акуратно сервірованому столі вже стояли салат і нарізаний хліб.

* * *

Цуценят прилаштовувати нікуди не стали.

Новоспеченій родині якраз таких і бракувало.

Спершу Михась щодня приходив з ними займатися. А потім одного разу Марія його просто нікуди не відпустила.

А він не дуже й опирався.

— Марійко, — сказав він одного вечора.

Вона підвела голову від миски.

— Що?

— Нічого. Марійко.

Вона довго на нього дивилася.

— Мене так років тридцять ніхто не називав.

— То я й кажу.

А більше жінці нічого й не треба.

Щоб обіймали. Щоб зустрічали запахом смаженої картоплі з кухні.

І щоб назустріч, змітаючи все на своєму шляху, котилися дві кудлаті грудки — а на мордочках у них було написане таке щастя, якого не підробиш.