Обід у серветці

За тридцять один рік на заводі Василь жодного разу не доїв свій обід до кінця.

У заводській їдальні до цього звикли, як звикають до гудка на перерву. Він брав котлету або курячу ніжку, гречку з підливою, склянку компоту, сідав за крайній столик біля вікна і з’їдав рівно половину. Решту загортав у паперову серветку, складав учетверо й ховав у нагрудну кишеню робочої куртки.

Лариса з роздачі якось не витримала:

— Василю Миколайовичу, вам що, мало? Я ж вам і так з горбочком накладаю.

— Та мені якраз досить, Ларисо. Це не мені.

Хлопці з цеху за сусіднім столом пирхали в компот. Хтось неодмінно гукав: «Миколайович знову пайок на склад несе!» — і всі сміялися. Відкласти шматок м’яса з власної тарілки, коли на тебе дивиться пів їдальні, зважувався мало хто. А Василеві було байдуже, хто як подивиться.

Бо за складом металопрокату, між штабелями дерев’яних піддонів, на нього чекала Люся.

* * *

Люсею він назвав її сам. Навіщо — і пояснити б не зміг. Просто глянув якось на маленьку трикольорову кішечку, що сиділа на піддоні з таким виглядом, ніби весь завод їй завинив, і зрозумів: Люся. Інакше й не скажеш.

Характер у неї був такий, що бригадир позаздрив би. Якщо Василь затримувався хоч на п’ять хвилин, вона зустрічала його криком на всю територію. Поки він розгортав серветку й викладав м’ясо на одноразову тарілочку, Люся нетерпляче штурхала його лапою по руці: швидше, мовляв, скільки можна чекати.

Сухий корм він теж приносив — купив у зоомагазині біля зупинки великий пакет. Люся його їла, але неохоче, наче з ввічливості. Справжнім обідом для неї було те, що лежало в серветці. Те, що чоловік відклав від себе.

Звідки їй було знати, що так буває? За своє коротке життя вона чула від людей лише «киш», бачила мітлу, чоботи і двері, що грюкають перед носом. Люди — це ті, хто проганяє. Так було завжди.

А цей приходив щодня. У дощ, у мряку, у той перший жовтневий ранок, коли калюжі взялися тонкою кригою. Приходив і нічого не просив натомість.

* * *

Того дня Василь уперше спробував її погладити.

Люся саме доїдала, і він обережно простягнув руку. Вона зашипіла, вигнула спину й вчепилася кігтями в рукав — так, що тканина тріснула від ліктя до манжета.

Мужики, які якраз вийшли на перерву з термосами, бачили все.

— Ну все, Миколайовичу, доприкормлювався, — гукнув Ігор. — Наступного разу вона тебе без куртки залишить.

Зранку Василь прийшов у тій самій куртці. Рукав був акуратно зашитий сірими нитками — дружина Ганна сиділа над ним пів вечора й бурчала, що такими темпами доведеться купувати нову.

А в обід він знову пішов за склад із серветкою в кишені.

— Ти що, серйозно? — не повірив Сергій. — Вона ж тобі куртку роздерла, а ти їй курятину несеш!

— Та вона ж голодна, Сергію, — Василь знизав плечима. — І налякана. Її ж ніхто за все життя не гладив. Звідки їй знати, що рука — то не на зло?

Люся вже чекала. Обнюхала свіже м’ясо, потім підвела очі на Василя — довго, уважно, наче щось зважувала. А тоді раптом підійшла й тицьнулася лобом просто в зашитий рукав. Тільки на мить. Одразу відскочила, вигнула спину й про всяк випадок знову зашипіла.

Василь засміявся.

— Та не бійся ти, мала. Я не ображаюсь. Завтра прийду.

* * *

Відтоді щоперерви повторювалося одне й те саме. Робітники виходили з термосами й булочками, сідали гуртом на лавці біля цеху, а Василь відходив убік, до складу, і сідав на перевернутий ящик. Люся вилазила з-під піддонів, лягала перед ним на спину і починала виписувати лапами в повітрі такі фігури, що й гімнастка позаздрила б.

— Миколайовичу, йди до нас! — кликали хлопці. — Чого ти там із тим звіром сидиш?

— Мені й тут компанія добра, — відповідав він.

І розмовляв із нею. Про те, що на вихідних обіцяли перший сніг. Про те, що Ганна знову питала, коли він уже привезе «ту свою Люсю» додому.

Ганна справді питала. Щовечора, наливаючи борщ, вона цікавилася: «Ну як там твоя скандалістка?» — а потім додавала: «Васю, зима ж на носі. Забирай уже». Ще у вересні вона купила на ринку керамічну мисочку з рибкою на дні й поставила в коридорі. На всяк випадок.

Василь пробував. Кілька разів. Але Люся дозволяла себе хіба що торкнутися лобом. Варто було простягнути до неї обидві руки, як вона вислизала між піддонами — і шукай вітра в полі.

«Нічого, — думав він. — Ще трохи. Звикне».

* * *

У понеділок, після вихідних, за складом було тихо.

Не було ні Люсі, ні рудого кота, що жив біля котельні, ні двох сірих кішок, яких підгодовували біля другої їдальні. Біля піддонів лежала тільки перевернута тарілочка, яку вітер загнав у куток.

— Ти що, не чув? — Сергій здивовано глянув на Василя. — У п’ятницю ввечері машина приїхала. Дирекція замовила відлов, якась перевірка в них буде. Всіх котів зібрали й повезли. Кажуть, у притулок.

Василь не дослухав. Він обійшов склад двічі. Зазирнув під кожен штабель, під рампу, за контейнери. Кликав — спочатку тихо, потім уголос, аж вантажники озирнулися.

Тиша.

Працювати він того ранку не зміг. Усе валилося з рук, заготовки летіли в брак. Майстер Валерій Петрович постояв поруч, подивився і тихо сказав:

— Миколайовичу, ти сьогодні сам не свій. Іди посидь у роздягальні до обіду. Я прикрию.

Василь не сперечався.

Він сидів на лавці між шафками і бачив перед собою одне й те саме: як Люся лежить на спині, виписує лапами свої фігури й дивиться на нього — з надією, з цікавістю, з тим котячим задоволенням, яке ні з чим не сплутаєш.

«Треба було забрати ще у вересні, — гризло його. — Ганна ж казала».

«Та вона ж не давалася, — заперечував той самий голос. — Що ти міг удіяти?»

Легше від цього не ставало.

* * *

В обід Василь уперше за тридцять один рік з’їв усе. І котлету, і гречку, і хліб. Серветка залишилася лежати на столі, нікому не потрібна.

Котлета лягла всередині каменем. Ніби він з’їв щось чуже. Те, що належало не йому.

Він вийшов надвір, сів на лавку біля цеху й відкрутив термос, але так і не налив. Сидів, дивився на мокрий асфальт і слухав, як десь далеко гуде кран. А потім йому здалося, що хтось нявкає.

Тихо-тихо. Десь зовсім поруч.

«Ну от, — подумав він. — Уже й ввижається».

І тут щось тепле потерлося об його чобіт.

Термос вислизнув із рук і покотився асфальтом. Біля лавки стояла Люся — з павутинням на вусах, змерзла, кошлата — і дивилася на нього знизу вгору. І нявкала. Не кричала, як завжди, а саме нявкала — тихо, ніби питала: «Ти ж мене не залишиш?»

Василь підхопив її на руки й пригорнув до себе. І вона не зашипіла. Не вчепилася кігтями. Тільки вткнулася лобом йому під підборіддя і завмерла.

— Де ж ти, мала, була… — Голос у нього зламався. — Де ж ти ховалася…

Люся могла б розповісти, якби вміла. Як у п’ятницю приїхали незнайомі люди з переносками. Як розставляли біля складу баночки з консервами, від яких пахло так, що інші коти не втрималися. Як вона дивилася на ті баночки з-під найдальшого штабеля — і не вийшла. Бо їй не потрібні були консерви. Їй потрібен був він. Той, хто приносив обід у серветці.

Два дні й дві ночі вона просиділа під піддонами, на холодному бетоні. І чекала. І дочекалася.

* * *

У цех Василь зайшов із кішкою на руках. Верстати один за одним стихли.

— Отакої, — видихнув Ігор. — Одна-однісінька лишилася.

— Сховалася, хитра, — Сергій похитав головою. — Тебе чекала, Миколайовичу. Їй ті консерви були до лампочки.

— Хлопці, сумка в кого є? — спитав Василь. — Спортивна якась. Додому її заберу.

Наймолодший у бригаді, Назар, мовчки поліз до своєї шафки.

— Беріть мою. Я в ній форму на футбол ношу. Зараз тільки бутси витягну.

Усю другу половину зміни сумка стояла біля Василевого верстата, і з неї раз у раз визирала трикольорова голова й обурено кричала на весь цех. Василь кидав роботу, підходив, гладив Люсю по кошлатій маківці й умовляв:

— Ще трохи, Люсю. Ще дві години — і поїдемо додому. Там Ганна, там мисочка з рибкою. Потерпи.

Хлопці вже не сміялися. Ну, хіба що трохи.

* * *

На прохідній Василь поправив на плечі сумку, яка підозріло ворушилася й бурчала.

— Стоп, Миколайовичу, — охоронець підвівся з-за столу. — А що це в тебе там таке живе? Ставай, показуй.

Підійшов другий, за ним третій. Василь поставив сумку на стіл і розстебнув блискавку. Над нею схилилися одразу три голови.

Із сумки долинуло шипіння, як від спущеного колеса, потім пронизливе виття, а тоді звідти вигулькнула Люся: очі на пів морди, зуби вишкірені, лапи з розчепіреними кігтями.

Охоронці відсахнулися так, що один перекинув стілець.

Старший зміни, Петро Лук’янович, спостерігав за цим від дверей і реготав до сліз.

— Двадцять років, — сказав він, витираючи очі, — двадцять років я на цій прохідній. Чого тільки в сумках не бачив. Але щоб із заводу виносили кішку, та ще й таку сварливу, — це вперше. Іди вже, Миколайовичу. Бо вона нам тут усю охорону розжене.

* * *

Усю дорогу в автобусі Люся сварилася. Бурчала, підвивала, шипіла крізь блискавку. Жінка на сусідньому сидінні зрештою не витримала й обернулася:

— Чоловіче, що це у вас там таке незадоволене?

— Кішка, — усміхнувся Василь. — Додому її везу. Ось, сваримося.

Він тримав сумку на колінах обома руками й усміхався всю дорогу.

Ганна відчинила двері ще до того, як він подзвонив, — побачила у вікно.

— Васю, а чого це в тебе сумка гарчить?

— Знайомся, Ганно. Це Люся.

Ганна сплеснула руками, потім узялася в боки.

— Я ж тобі ще у вересні казала! — І тут-таки, не чекаючи відповіді, побігла на кухню по курячу печінку, яку тримала в холодильнику «на всяк випадок».

Три дні Люся просиділа під диваном. Їла тільки вночі, коли всі спали. На четвертий вийшла, обійшла всю хату, обнюхала кожен куток — і вмостилася спати в коридорі, просто на Василевих черевиках. Там вона спить і досі. Ганна каже, що так вона стереже, аби він нікуди не пішов без неї.

А влітку, коли біля хати розквітли Ганнині троянди, Люся облюбувала дерев’яне підвіконня. Сидить там серед квітів і вичитує всіх, хто проходить повз: листоношу, сусідського пса, горобців на паркані. Голосно, з почуттям, з повним правом господині.

— Вся в тебе, — сміється Ганна. — Така ж уперта.

* * *

На заводі тим часом знову з’явилися коти. Молодий рудий котяра оселився біля котельні, а за складом прижилася сіра кішечка з білою манишкою.

І Василь знову складає серветку вчетверо. І хлопці знову сміються, хоч уже не так голосно.

А нещодавно він вийшов на перерву, завернув за склад — і зупинився. Біля піддонів навпочіпки сидів Назар і кришив сірій кішечці ковбасу зі свого бутерброда.

Побачивши Василя, хлопець почервонів аж до шиї.

— Та я так… — пробурмотів він. — Вона ж голодна.

Василь нічого не сказав. Тільки кивнув, сів поруч на ящик і розгорнув свою серветку. Тепер за складом стоять дві тарілочки.