Попутники

Велика сумка впала з полиці просто посеред сварки — і розкрилася.

А з неї вивалився на підлогу величезний чорний кіт із помаранчевими очима.

Красень сів, обвив себе довгим пушистим хвостом і втупився у чоловіка, який за секунду до цього кричав на весь вагон.

— Ой, — сказав чоловік.

* * *

А починалося все мирно.

Поїзд рушив. Застукотіли колеса, вагони тихенько захиталися. Люди почали розкладатися, а провідниця пішла по вагону, пропонуючи постільну білизну й чай.

Народ розслабився й узявся дивитися у вікна в передчутті довгої дороги.

А їхати було далеко. Кілька днів.

Тож ніхто не здивувався, коли в одному з відсіків плацкартного вагона нашвидку перезнайомлені люди вирішили пообідати.

На столику з’явилися півкурки, домашня ковбаса, картопля в мундирах і яйця вкруту. Запахи рознеслися такі, що будь-хто погодився б приєднатися.

Хтось витяг шахи, хтось книжку.

А хтось увімкнув музику.

* * *

Ось тут і почалося.

Плацкарт — це таке місце, де неможливо зачинитися від інших. І поява першого конфлікту була лише питанням часу.

Музика грала з невеликої колонки, поставленої просто на столик, — на повну. Чоловік із бокового місця, який їхав уже другу добу й щойно вклав дитину спати, попросив зробити тихіше.

Йому відповіли, що вагон загальний і музику ніхто не забороняв.

Через дві хвилини в обговоренні брав участь уже весь вагон.

Один особливо розпалений чоловік із червоним обличчям розмахував руками в проході й доводив комусь, що той не має рації, а оцей — навпаки, має, і ще як.

Він розпалювався, хоч йому ніхто й не заперечував. Двічі зачепився рукою й головою об перегородки між лежачими місцями. І був готовий уже до всього.

А поїзд саме в цей момент пройшов стрілки й добряче хитнувся.

Ось тоді сумка й поїхала з полиці.

* * *

— Це що за красота така? — спитав скандаліст, коли його очі втупилися в ту помаранчеву нескінченність, повну цікавості. — Як тебе звати?

Про сварку він забув одразу. Сів на лавку й склав руки на колінах, як школяр.

— Вибачте, — сказала йому маленька дівчина, що сиділа поруч. — Переїжджаю я. От і везу його.

— Не покинула, значить, — несподівано подобрів чоловік. — Молодець яка.

Він підвівся, відірвав від курки ніжку, поклав її на тарілочку й поставив на підлогу перед чорним красенем.

Кіт подивився на чоловіка. Понюхав ніжку. А потім запитально втупився в дівчину.

— Їж, Мурчику, їж, — сказала вона.

І кіт обережно приступив.

— Ні, ви бачили таке? — вразився червонолиций. — Який кіт культурний!

До них одразу зсунувся з верхньої полиці хлопчик років семи.

— А погладити можна?

— Можна, — сказала дівчина. — Тільки по спині. Він не любить, коли за голову.

Хлопчик гладив кота так обережно, наче той був скляний. А кіт сидів із таким виглядом, ніби робив присутнім велику ласку.

* * *

І тут у найдальшому кутку вагона розляглося гучне дзявкання.

— Ой, ой! Тримайте її, тримайте! — кричала маленька дівчинка.

Але собачка найсубтильнішого вигляду, на маленьких худих кривих лапках, уже летіла на всіх парах до величезного чорного кота, заливаючись відчайдушним гавкотом.

Кіт навіть не повернувся.

Добігши й уткнувшись мордою в неохопну котячу спину, песик розгублено зупинився.

Кіт обернувся, тицьнувся носом у собачу фізіономію, посунувся — і подивився спершу на собачку, а потім на тарілку з куркою.

Він наче запрошував розділити з ним обід.

Собачка потягнула носом повітря, обережно підійшла до тарілки й узялася гризти курячу ніжку.

— Ви бачили? Це ж наша Хвоя! — ахнула дівчинка. — Вона ніколи ні з ким не ділиться!

— Скільки живу, — сказав чоловік із червоним обличчям, — а такого бачу вперше.

Народ із усього вагона почав підтягуватися й обговорювати те, що відбувається.

А наївшись, кіт і собачка затіяли догонялки.

Вони носилися по вагону одне за одним, стукалися об перегородки й об ноги пасажирів і радісно оголошували все навколо гавкотом і нявканням.

І найдивніше — це нікого не дратувало. Навпаки.

Люди повсідалися на місця, щоб не заважати котячо-собачим розвагам, виглядали в прохід і всміхалися.

А невдовзі всі повитягали телефони — і почали показувати одне одному своїх власних улюбленців і розповідати про них смішні історії.

Жінка з восьмого місця показувала рудого кота, який навчився відчиняти лапою холодильник. Чоловік, який просив тиші, — вівчарку, що цілу зиму носила йому до хати по одній рукавиці, бо дві за раз не вміла. Бабуся з нижньої полиці довго шукала в сумці фотографію, а знайшовши, показала всім козу.

Провідниця, проходячи мимо, зазирнула через плече й сказала, що в неї вдома троє. І двоє з них сплять на її подушці.

Чоловік із музикою зробив тихіше сам. А потім спитав, що поставити, — і вагон вибирав разом, з обговоренням і суперечками, але вже зовсім іншими.

Той, хто просив тиші, приніс дівчині з котом пиріжків.

А червонолиций підійшов до нього й сказав:

— Ти вибач. Я чогось розійшовся.

— Та забудь, — відповів той. — Дитина все одно вже спить.

* * *

Через годину по вагону ходили усміхнені пасажири й носили одне одному тарілки з гостинцями. Хтось дістав термос, хтось солодку воду, хтось домашнє варення просто в банці.

А ввечері, на стоянці, усі висипали з вагона й скуповували в бабусь на перон пиріжки й усяку смакоту.

Увечері був чай із пиріжками.

Провідниця збивалася з ніг, розносячи гарячі склянки. Вона з подивом дивилася на цих людей, що весело галасували — і навіть не сердилася на господинь великого чорного кота й маленької собачки найсубтильнішого вигляду.

А ті двоє давно вже заспокоїлися й тихенько лежали на своїх місцях.

Вони дивилися на людей і думали свої думки. Їм було добре. Усі їх гладили й усміхалися.

А що ще треба для гарної поїздки в плацкартному вагоні?