Ворона, яка щось знала

— Та щоб тебе! Знову тут?! — Степан Іванович вискочив на ґанок, розмахуючи старим рушником. — Я тобі зараз покажу, як людей будити!

Чорна ворона сиділа на даху теплиці й навіть не збиралася тікати. Вона нахилила голову набік, подивилася на розлюченого чоловіка й голосно каркнула. Наче відповіла.

— Ще й огризаєшся! — Степан кинув рушник на поруччя. — От причепилася на мою голову!

Якби хтось сказав йому тоді, що через кілька місяців він ходитиме селом і розпитуватиме людей про цю нахабну пташку, Степан Іванович тільки покрутив би пальцем біля скроні.

Але все почалося саме так.

Степанові Івановичу виповнилося сімдесят. Жив він у невеликому селі, у хаті, яку колись будували разом із дружиною. Дім був добротний, із просторою кухнею, дерев’яною верандою та городом, де чоловік вирощував усе — від ранньої редиски до пізньої капусти.

Дружини не стало чотири роки тому. Після того Степан ніби замкнувся в собі.

Син Олександр жив у Львові, працював на підприємстві, мав дружину й двох дітей. Дзвонив батькові раз на тиждень, іноді частіше. Запрошував до себе, особливо на свята.

— Тату, приїжджай хоч на тиждень. Діти тебе питають.

— Та що я там робитиму? У вас квартира, тісно. А тут господарство.

— Яке господарство, тату? Три курки та кіт?

— От бачиш, сам знаєш, скільки роботи!

На тому розмова зазвичай і закінчувалася. Сусідка Тамара Михайлівна, жінка шістдесяти п’яти років, іноді заходила з пиріжками чи просто перекинутися словом. Але Степан не дуже любив гостей.

— Івановичу, ти хоч на лавочку ввечері виходь. Люди збираються, балакають.

— Та про що з ними балакати? Хто що посадив та в кого які помідори?

— А сам хіба не про помідори цілими днями думаєш?

— Я про свої думаю. Мені чужі ні до чого.

Тамара тільки зітхала. А навесні в Степановому дворі з’явилася ворона. Спочатку він не звернув на неї уваги. Ну сидить собі на паркані, то й нехай. Птахів у селі вистачало. Але вже наступного ранку ворона влаштувала справжній гармидер.

Степан виніс котові сніданок, поставив миску біля ґанку й повернувся до хати по чай. А коли вийшов, побачив, як нахабна птаха витягає з миски шматочок м’яса.

— Ану геть!

Ворона підхопила здобич і злетіла на теплицю. Кіт Мурко сидів неподалік і дивився на все з таким виглядом, ніби його особисто образили.

— Ну й охоронець із тебе! — дорікнув йому Степан. — У тебе з-під носа обід крадуть, а ти сидиш!

Наступного дня ворона поцупила з мотузки прищіпку. Ще через день — стару рукавицю, яку чоловік залишив на лавці. А потім узялася за вікна. Щоранку приблизно о сьомій на кухні чулося:

Тук-тук-тук!

Степан розплющував очі.

Тук-тук-тук!

— Та йду вже, йду! — бурчав він, натягуючи капці.

За склом сиділа ворона. Вона стукала дзьобом по підвіконню, а щойно бачила чоловіка — відскакувала й каркала.

— Ти що, будильником влаштувалася працювати?!

Ворона нахиляла голову.

— Іди собі! Немає в мене для тебе нічого!

Але вона не летіла. Тоді Степан виходив надвір із віником, і ворона неквапливо перебиралася на дах теплиці. Звідти спостерігала, як чоловік порається біля грядок.

Найбільше його дивувало, що птаха ніби цікавилася саме ним. Він ішов до сараю — вона перелітала ближче до сараю. Сідав на лавку — вона вмощувалася на паркані навпроти. Починав сапати цибулю — ворона ходила по доріжці за кілька метрів, час від часу щось вишукуючи в землі.

Одного разу Степан не витримав:

— Слухай, чорна, ти чого до мене причепилася? У селі дворів мало?

Ворона каркнула.

— От і я про те саме!

Саме тоді за парканом з’явилася Тамара Михайлівна.

— Івановичу, ти з ким там розмовляєш?

— Та ось із цією напастю!

— А я думала, у тебе гості.

— Краще б гості! Гостей хоч додому відправити можна!

Сусідка придивилася до ворони.

— Гарна яка. Розумна, мабуть.

— Ага, розумна! Учора в мене ложку з ґанку потягла. Пів години шукав, аж поки за бочкою не знайшов!

— То вона тобі подарунки збирає.

— Які подарунки, Тамаро? Мої ж речі в мене краде!

Жінка засміялася.

— Може, ти їй сподобався?

— На старості років тільки ворони мені й бракувало!

Та минали дні, а птаха не зникала. Одного ранку Степан помітив, що вона дивно підстрибує на одній лапці. Придивився: до пальця причепилася тонка пластикова нитка. Ворона сіла біля теплиці й почала смикати її дзьобом.

— От дурепа, — пробурмотів Степан. — Де ж ти так примудрилася?

Він приніс ножиці й обережно наблизився. Звісно, ворона відлетіла.

— Та не чіпатиму я тебе! Допомогти хочу!

Вона сиділа на паркані й насторожено дивилася. Степан спробував ще раз. І ще. Зрештою поклав ножиці на лавку й сів.

— Ну добре. Не хочеш — як хочеш. Тільки потім не кажи, що я не пропонував.

Наступні два дні він придивлявся до птахи. На щастя, нитка згодом зникла, а ворона знову впевнено ходила обома лапами.

— О, звільнилася! — зрадів чоловік. — Молодець. Тепер хоч не доведеться тебе до ветеринара везти.

І раптом сам засміявся. Уявив, як заходить до ветеринарної клініки з вороною під пахвою.

— Що у вас сталося? — питає лікар.

— Та ось, привів свою знайому. Характер поганий, зате щодня в гості ходить.

Відтоді Степан почав називати її Каркушею. Сам не помітив, коли це сталося. Просто одного ранку відчинив двері й сказав:

— Ну що, Каркушо, вже прийшла?

Ворона сиділа на звичному місці.

— Зачекай, зараз винесу тобі щось.

Він почав залишати для неї невеликі шматочки вареного яйця, несолоного м’яса, іноді горіхи. Поставив окрему мисочку з чистою водою.

Невдовзі зробив на паркані дерев’яну поличку. Тамара, побачивши її, аж сплеснула руками.

— Івановичу! Це що таке?

— Поличка.

— Я бачу, що поличка! Для кого?

— Для ворони.

— Тієї самої, яку ти віником ганяв?

— Та я її й зараз ганяю, коли бешкетує!

— А поличку навіщо прибив?

Степан почухав потилицю.

— Щоб вона Муркові їжу не крала.

— А-а-а, — протягнула Тамара з усмішкою. — Тепер зрозуміло.

— І не треба на мене так дивитися!

Проте сусідка помічала й інше. Степан став частіше виходити на подвір’я. Перестав цілими вечорами сидіти перед телевізором. А коли зустрічав когось біля магазину, обов’язково розповідав чергову пригоду Каркуші.

— Уявляєш, Петре, вчора гайку з верстака потягла! Я шукаю, шукаю, а вона біля бочки лежить!

— То прибери гайки, — радив Петро.

— Та я прибрав! А вона сьогодні дріт принесла. Де взяла — не знаю!

І сміявся. Люди почали помічати, що похмурий Степан Іванович потроху стає схожим на того веселого чоловіка, яким був колись. Одного недільного вечора подзвонив син.

— Тату, як справи?

— Та нормально. Оце Каркуша сьогодні таке вчудила…

— Хто?

— Каркуша.

— Це якась сусідка?

— Яка сусідка? Ворона моя!

Олександр замовк.

— Тату, ти завів ворону?

— Та не заводив я нікого! Сама завелася!

І Степан хвилин десять розповідав про свою незвичайну гостю. Син слухав і посміхався. Востаннє батько говорив із таким захопленням, мабуть, ще тоді, коли мама була жива. А потім настав ранок, коли Каркуша не прилетіла. Степан прокинувся о сьомій. Полежав, прислухаючись. Тиша. Ніхто не стукав у вікно.

— О, нарешті виспатися дасть, — пробурмотів він.

Поснідав. Вийшов надвір. Налив води в мисочку. Порожньо. До обіду Каркуша так і не з’явилася.

— Ну й добре, — сказав чоловік Муркові. — Може, знайшла собі інше місце. Нам спокійніше буде.

Але наступного ранку він прокинувся ще до сьомої. Прислухався. Тиша. Вийшов на ґанок.

— Каркушо!

Ніхто не озвався.

— От же ж… Наче й не треба вона мені, — сердито сказав Степан.

Минуло три дні. Потім п’ять. На шостий день він уперше залишив на поличці шматочок яйця й не прибрав його до вечора. А сьомого ранку не витримав і пішов до Тамари.

— Слухай, ти мою ворону не бачила?

— Яку ворону?

— Ну Каркушу!

— А що з нею?

— Та зникла кудись. Уже тиждень немає.

Тамара придивилася до сусіда.

— Переживаєш?

— Нічого я не переживаю! Просто цікаво. Щодня літала, а тепер пропала.

— Може, гніздо десь має. Весна ж.

— Та я розумію. Але хоч раз могла б показатися!

Тамара ледь стримала усмішку.

— Івановичу, ти говориш, наче вона тобі родичка, що поїхала й не телефонує.

— Ну, Тамаро, не починай!

Але того ж дня Степан пішов шукати Каркушу. Спочатку обійшов сусідні городи. Потім заглянув за старий клуб, де росли високі тополі. Зустрів Петра.

— Ти тут ворону одну не бачив?

— А вони що, у нас поіменно записані?

— Та таку… велику, чорну. Любить на людей дивитися.

— Івановичу, вони всі чорні!

— От і поговорив із тобою…

Повернувся додому ні з чим. А наступного ранку пішов далі, до старого саду за селом. Там уже багато років ніхто не доглядав дерева. Яблуні розрослися, між ними стояли високі горіхи, а в траві виднілися залишки старого паркану.

Степан зупинився перепочити. І раптом почув знайомий звук.

— Кар-р-р!

Чоловік підняв голову. На нижній гілці старого горіха сиділа ворона.

— Каркушо?..

Птаха повернула голову. Степан зробив кілька кроків.

— Та невже це ти?

Ворона каркнула ще раз. І тут чоловік помітив рух вище, серед густого листя. На товстій гілці незграбно перестрибували двоє молодих вороненят. Вони були вже майже розміром із дорослих птахів, але виглядали кумедно: скуйовджене пір’я, незграбні рухи, широко розкриті дзьоби.

Один із них голосно закричав, випрошуючи їжу. Доросла ворона підлетіла ближче до нього. Степан завмер.

— То ось воно що…

Він присів на старий пеньок.

— То ти, виходить, матір’ю стала? А я тут ображаюся, чого не прилітаєш…

Він дивився, як молоді птахи перестрибують із гілки на гілку, як доросла ворона стежить за ними. Чи була це саме його Каркуша, Степан не міг знати напевно. Та й особливих прикмет у неї не було.

Але коли птаха перелетіла на нижню гілку й звично нахилила голову набік, чоловік усміхнувся.

— Ех ти, чорна… А я вже думав, що з тобою щось сталося.

Ворона каркнула.

— Та не кричи, не кричи. Розумію. Справ у тебе тепер багато.

Степан посидів ще трохи. А потім тихо промовив:

— Ну що ж, виховуй своїх малих. Тільки сама не пропадай зовсім. Я ж звик уже до тебе.

Додому він повертався повільно. І дорогою думав про те, що за чотири роки майже нікого не чекав. Син дзвонив — добре. Не дзвонив — значить, зайнятий.

Сусідка заходила — гаразд. Не заходила — ще краще. Він привчив себе не чекати нікого, бо так було простіше. А якась звичайна ворона навчила його знову виглядати у вікно. Минув ще тиждень.

Одного ранку Степан сидів на ґанку, чистив молоду картоплю, коли над подвір’ям почулося гучне каркання.

Він підняв голову. На дах теплиці сіла Каркуша. А за нею прилетіли ще дві молоді ворони. Одна незграбно приземлилася на паркан, друга перелетіла на яблуню.

Степан повільно відклав ніж.

— Ну, здрастуйте…

Каркуша каркнула.

— Це ти, значить, із дітьми?

Молоді ворони насторожено розглядали подвір’я.

— Оце так гості! — засміявся чоловік. — А я ж нічого й не приготував!

Він зайшов до хати, виніс мисочку з водою й поклав на поличку трохи корму. Старша ворона підібрала шматочок, а молоді спостерігали здалеку. Потім один наважився підлетіти ближче.

— Диви, який сміливий! — сказав Степан. — Весь у матір!

Того дня він довго сидів на подвір’ї. Спостерігав за птахами, сміявся з їхньої незграбності й розмовляв із ними, наче з давніми знайомими.

Саме таким його застав син Олександр, який несподівано приїхав із сім’єю на вихідні.

— Тату! А ми до тебе!

Степан обернувся. Біля хвіртки стояли син, невістка Олена й двоє онуків — десятирічний Максим та семирічна Софійка.

— О! А ви чого не попередили?

— Хотіли сюрприз зробити!

Софійка побачила птахів і аж підстрибнула.

— Дідусю! У тебе ворони!

— Ага, — поважно кивнув Степан. — Це Каркуша. А це її малі.

— Вони твої?

— Та ні, доню. Вони самі по собі. Просто в гості прилітають.

Дівчинка обережно підійшла до дідуся.

— А можна я з тобою посиджу й подивлюся?

— Звісно, можна. Тільки тихенько, щоб не налякати.

Софійка вмостилася поруч. Максим приніс із машини бінокль, який отримав на день народження. І незабаром вони втрьох уже спостерігали за воронами.

— Дідусю, а як ти її приручив? — запитав хлопчик.

— Та ніяк я її не приручав. Вона сама мене знайшла.

— А чому вона до тебе прилітає?

Степан замислився.

— Мабуть, тут їй спокійно. І їсти іноді перепадає.

— А ти її любиш? — серйозно запитала Софійка.

Чоловік подивився на Каркушу.

— Та хто ж її знає… Надокучлива страшенно. То ложку вкраде, то прищіпку. Спати не дає.

— Значить, не любиш?

Степан усміхнувся.

— Люблю, мала. Тільки ти їй не кажи. А то зовсім розбалується.

Софійка голосно засміялася. І Степан раптом відчув, як добре йому сидіти тут, на старому ґанку, з онуками поруч. Поки Олена готувала обід, а діти бігали подвір’ям, Олександр сів біля батька.

— Тату, ти змінився.

— Та постарів, мабуть.

— Ні. Я не про це.

— А про що?

— Ти знову смієшся. Раніше до тебе приїдемо — ти все мовчиш. Запитаємо щось — відповіси двома словами. А сьогодні пів години про ворону розповідав.

Степан подивився на теплицю. Каркуша сиділа на краю даху, а молоді ворони вже перелетіли на сусідню яблуню.

— Знаєш, Сашко, — тихо почав він, — коли мами не стало, мені здавалося, що все найкраще вже позаду.

Син мовчав.

— Я звик, що вона зранку на кухні порається. Чайник ставить, питає, що мені на сніданок. А потім її не стало, і в хаті зробилося так тихо…

Степан потер долонею коліно.

— Перший час я навіть радіо вмикав. А потім і його перестав. Думаю: нащо воно мені? І з людьми говорити перестав. Здавалося, що нічого нового вже не буде. Усе своє я прожив.

— Тату…

— А потім оця чорна нахаба почала мені у вікно стукати. Щоранку! Уявляєш? Спати не дає, речі краде, кричить. Я спочатку так сердився…

Він засміявся.

— А потім почав на неї чекати. Прокидаюся й думаю: прилетить сьогодні чи ні? Що вона знову вчудить?

Олександр уважно слухав.

— А коли пропала, я зрозумів, що за всі ці роки вперше по-справжньому за кимось скучив. Навіть соромно сказати — за вороною.

— Чого ж тут соромитися?

— Та нічого, мабуть…

Степан замовк.

Потім несподівано запитав:

— Сашко а ви наступних вихідних вільні?

— Поки що так. А що?

— Та я подумав… Може, приїдете ще? Полуниці якраз достигнуть. Софійка любить, пам’ятаю. І Максимові я хотів показати, як рибу ловити на ставку.

Син усміхнувся.

— Звісно, тату. Приїдемо.

— А як не зможете, то я до вас приїду. На кілька днів.

Олександр здивовано повернувся до нього.

— Ти серйозно?

— А що тут такого? Кури Тамарі доручу. Муркові вона й так їсти носить, коли мене немає.

— Тату, ми будемо дуже раді.

Степан кивнув.

— Бо знаєш, що я зрозумів? — сказав він після паузи. — Каркуша ось своїх малих привела. Показала їм місце, де їй добре. А я маю сина, онуків, а сиджу тут, наче мені ніхто не потрібен.

Він зітхнув.

— Дурний я став на старості років, Сашку.

— Та ні, тату. Просто тобі було важко.

Степан нічого не відповів. Син поклав руку йому на плече. Вони посиділи мовчки.

А потім із кухні долинув голос Олени:

— Чоловіки! Обідати!

— Ідемо! — гукнув Олександр.

Степан підвівся, обтрусив штани й раптом озирнувся на дах теплиці.

— Каркушо, ти тут порядкуй, тільки розсаду не чіпай! Чула?

Ворона каркнула.

— От і домовилися!

Увечері, коли діти вже збиралися їхати, Софійка довго обіймала дідуся.

— Дідусю, а Каркуша наступного разу теж буде?

— Думаю, буде.

— А якщо вона знову кудись полетить?

Степан погладив онуку по голові.

— То повернеться, якщо захоче. У неї ж свої справи. Ми не можемо її весь час біля себе тримати.

Дівчинка замислилася.

— А ти за нею сумуватимеш?

— Трохи сумуватиму.

— А за нами?

Степан присів перед онукою.

— А за вами ще більше, сонечко.

— То ми скоро приїдемо!

— Домовилися.

Машина виїхала за хвіртку. Степан ще довго стояв біля воріт і махав рукою, поки вона не зникла за поворотом. Потім повернувся до подвір’я. Каркуша сиділа на старій яблуні.

— Ну що, чорна, — промовив чоловік, — бачила, скільки в мене гостей було?

Ворона мовчала.

— Хороші вони в мене. І син хороший. Просто я сам від них відгородився.

Він підійшов до лавки й сів.

— А ти, виходить, розворушила мене. Хоч я тебе й ганяв…

Каркуша перелетіла на дах теплиці.

Степан усміхнувся.

— Лети вже до своїх. Пізно.

Наступного ранку він прокинувся від знайомого стукоту.

Тук-тук-тук!

— Та чую я, чую! — весело гукнув чоловік.

Вийшов на ґанок. На підвіконні сиділа Каркуша.

— Доброго ранку, нахабо!

Ворона каркнула й перелетіла на паркан. Степан поставив чайник, відчинив вікно, впускаючи свіже повітря, а потім дістав телефон. Знайшов номер сина.

— Алло, Сашко? Не розбудив?

— Ні, тату. Щось сталося?

— Та нічого. Просто хотів спитати, як ви там.

— Усе добре. А ти як?

Степан поглянув у вікно. Каркуша сиділа на паркані й чистила пір’я.

— Та теж добре, синку. Дуже добре.

Він помовчав і додав:

— Слухай, а скинь мені фотографії вчорашні. Де ми всі разом біля теплиці. Хочу одну роздрукувати й на стіну повісити.

— Зараз скину. А чого саме біля теплиці?

— Бо там Каркуша теж у кадр потрапила!

Олександр засміявся.

— Добре, тату. Зробимо тобі велику фотографію.

Через кілька днів на стіні в Степановій кухні з’явилося нове сімейне фото. На ньому стояв він сам, обіймаючи онуків. Поряд усміхалися син із невісткою. А на задньому плані, на самому краю даху теплиці, сиділа чорна ворона.

Кожному, хто заходив до хати, Степан із гордістю показував фотографію.

— Оце мої діти й онуки. А он там, бачите, Каркуша. Та сама, що колись мені спати не давала.

І щоразу додавав, усміхаючись:

— Добре, що не прогнав її остаточно. Бо хтозна, скільки б я ще просидів сам у своїй тиші.

А Тамара Михайлівна, яка одного дня завітала на чай і побачила фотографію, довго її розглядала.

— Гарна в тебе сім’я, Івановичу.

— Гарна, — погодився Степан.

— І ворона твоя гарна.

— Ага. Хоч і нахабна.

Вони обоє засміялися.

А потім Тамара сказала:

— От бачиш, Степане, як буває. Ти думав, що вона тобі життя псує, а вона, виходить, його трохи змінила.

Чоловік поглянув у вікно. На паркані сиділа Каркуша. Поряд із нею незграбно вмостилася молода ворона.

— Може, й так, Тамаро, — тихо відповів він. — Може, й так.

І налив сусідці ще чаю. Тепер Степан Іванович знав одну просту річ: іноді людина так довго звикає до самотності, що перестає помічати, як сильно їй бракує тепла. І зовсім не обов’язково, щоб хтось говорив розумні слова чи давав поради.

Іноді достатньо, щоб щоранку хтось наполегливо стукав у твоє вікно.

Навіть якщо це звичайна нахабна ворона.