Бузок чекає біля хвіртки

Бузок почув машину задовго до того, як вона вигулькнула з-за посадки. Підняв голову з лап, повів вухом і довго слухав, як десь за селом чвакає розмокла дорога. Потім неквапом, наче мав на це цілий день, підвівся з соломи під стіною сараю й пошкандибав до хвіртки.

— Ти диви, — сказала сама собі Валерія Макарівна, визирнувши у вікно. — Знову раніше за мене почув. Їдуть.

Вона витерла руки об фартух, накинула ватянку і пішла зустрічати.

* * *

Віталій до тещі не збирався. У четвер увечері Поліна просто сказала, що в суботу вони їдуть до мами, і повернулася до своєї каструлі. Він спробував щось заперечити: у суботу футбол, у гаражі третій тиждень чекає літня гума, яку давно пора перекинути, а в холодильнику стоїть усе, куплене спеціально під матч. Поліна вислухала все до кінця, кивнула і в суботу о сьомій ранку поклала його куртку на табуретку біля дверей.

За двадцять два роки шлюбу Віталій засвоїв просту річ: з дружиною можна сперечатися, але виграти — ні. Тож він мовчки закинув у багажник рюкзак, три пакети і сів за кермо.

Підлісне лежало за сорок кілометрів від Луцьку. Останні дванадцять із них дорогу, здається, востаннє латали ще тоді, коли Валерія Макарівна ходила до школи. Березень розквасив її остаточно: калюжі стояли від узбіччя до узбіччя, і під кожною могла ховатися яма будь-якої глибини. Віталій вів свій старенький «Фольц» на першій передачі, об’їжджав усе, що можна було об’їхати, і все одно раз по раз чув, як щось глухо б’є знизу.

— Бачиш, нормально ж їдемо, — бадьоро сказала Поліна, коли переднє колесо з плюскотом пірнуло в чергову калюжу.

— Ага, — процідив Віталій. — Ще б весло — і зовсім добре було б.

Теща стояла біля хвіртки в гумових чоботях на вовняну шкарпетку, у ватянці поверх фартуха. Маленька, суха, з гострим поглядом. Подумки Віталій давно називав її Податковою: від Валерії Макарівни нічого не можна було сховати, усе вона перевіряла, усе бачила, і з кожного рано чи пізно стягувала своє.

— Полінко! Доню! — вона аж руками сплеснула. — Я вже думала, ви про мене зовсім забули.

— Мам, ну що ти таке кажеш, — Поліна обійняла її, і за хвилину вони вже стояли голова до голови й про щось шепотілися, наче двоє змовниць.

Віталій відчинив багажник. У першому пакеті були продукти, у другому — ліки, які Поліна щомісяця купувала мамі в аптеці біля дому, а третій, найважчий, був напханий фіранками, рушниками й старими простирадлами. Поліна возила це сюди роками, бо, за маминими словами, у господарстві все згодиться.

І тут біля його ноги щось важко зітхнуло.

Віталій опустив очі. Поруч стояв пес. Великий, широкий, з обвислим животом і майже білою мордою. Колись це була гарна, ставна вівчарка, яка десять років тому гналася за їхньою машиною до самого кінця вулиці й гавкала так, що в сусідів дзеленчали шибки.

Тепер шерсть на боках зваталася й намокла, задні лапи ступали обережно, ніби перевіряли кожен крок, а сам пес похитувався з боку на бік, як човен на тихій воді.

— Це що, Бузок? — Віталій навіть пакет поставив на землю.

— А хто ж іще, — теща враз потеплішала голосом. — Мій хлопчик.

Кличку псові дав покійний тесть, Микола Іванович. Тринадцять років тому він знайшов кругле, вухате цуценя в травні під кущем бузку біля паркану. Поліна тоді казала, що це не собаче ім’я, що так називають хіба корів або кіз. Микола Іванович тільки посміхався у вуса: «Де знайшов — так і назвав». Так і прижилося.

Бузок ретельно обнюхав Віталіїв черевик, ще раз зітхнув, зовсім по-людськи, і ліг просто посеред доріжки до ґанку. Упоперек.

— Давно він так? — спитав Віталій, переступаючи через пса з пакетами в руках.

— Та вік уже, — відповіла Валерія Макарівна, і в голосі її була гордість. — Тринадцятий рік пішов. Для вівчарки це, вважай, як мені вісімдесят.

Пес лежав і дивився кудись у бік сараю. Вигляд у нього був такий, ніби весь цей світ із його машинами, пакетами й гостями він давно бачив і тепер тільки чекав, коли той дасть йому спокій.

* * *

Стіл Валерія Макарівна накрила так, ніби чекала не доньку із зятем, а пів села. Борщ із квасолею та сушеними білими, що пахнув на всю хату. Вареники з картоплею, политі шкварками з цибулею. Квашена капуста з олією, пиріжки з яблуками, рум’яні, ще теплі під рушником. І узвар із сушених груш у трилітровому слоїку.

Віталій їв, і з кожною ложкою зранкова дорога забувалася дедалі більше.

— Мам, — обережно почала Поліна, наче ступала по тонкій кризі, — тобі ж самій уже важко. І город, і кури, і вода з колодязя. Може, хоч на зиму до нас?

— Нічого мені не важко, — відрізала теща. — У мене город, кури, Бузок. Що я у вашій квартирі робитиму? У вікно на сусідній будинок дивитимуся?

— До речі, про Бузка, — озвався Віталій.

Він був ситий, розімлілий і через це вважав, що має повне право на власну думку. Акуратно витер губи серветкою.

— Собака ж уже зовсім старий, Валеріє Макарівно. Хату не стереже, спить цілими днями. Гавкнути — і то лінується. Ну яка від нього користь? Тільки годуй та…

Договорити він не встиг.

На кухні стало так тихо, що чути було, як на плиті ледь посвистує чайник і як цокає годинник над дверима. Поліна завмерла з виделкою біля рота. Валерія Макарівна повільно поставила чашку на блюдце. Так повільно, що Віталій зрозумів усе ще до того, як вона підвела очі.

Він почувався, як людина, що наступила на граблі й уже бачить держак, який летить їй в обличчя, але відступити не встигає.

— Користі, кажеш, — тихо повторила теща.

— Та я не те мав на увазі, — спробував викрутитися Віталій.

— Ні, ти саме те мав на увазі, — вона дивилася на нього довго й уважно, як дивляться на квитанцію з помилкою. — А від тебе, Віталику, багато користі?

— Мам… — почала Поліна.

— Не мамкай. Хай скаже.

Віталій почервонів аж до вух.

— Ну, я працюю, — промимрив він. — Грoші в дім приношу.

— А він тринадцять років працював, — Валерія Макарівна кивнула на вікно, за яким на мокрій доріжці так і лежав Бузок. — Вісім років Миколу щовечора від автобуса зустрічав. Сам ішов до зупинки о пів на сьому, хоч ти годинник по ньому звіряй. А коли Миколи не стало, він ще місяць туди ходив. Сідав біля лавки й чекав, поки останній автобус не проїде. Тоді вертався. Люди на зупинці відверталися, щоб не дивитися.

Вона помовчала.

— Злодіїв у нас уже давно нема, Віталику. Красти нічого. Він мене стереже не від злодіїв. Від тиші. Я з ним розмовляю, розумієш? Уранці кажу, що буде на обід, увечері — що по телевізору показували. Він слухає. А як його не стане — з ким я говоритиму? З курми?

Вона підвелася, взяла миску з обрізками з-під столу й вийшла надвір. Двері зачинилися тихо, без грюкоту. І від цього стало ще гірше.

Поліна нічого не сказала. Тільки подивилася на чоловіка так, як дивилася дуже рідко, і почала збирати тарілки.

* * *

Уночі Віталій не спав. Перина на тещиному ліжку була така м’яка, що він провалювався в неї, як у сніговий замет, а в голові все крутилося оте «багато від тебе користі?».

Він думав про свого батька. Той останні роки жив сам, у двокімнатній квартирі з таким самим старим котом. На дзвінки завжди відповідав: «Та нормально все, синку, не переймайся». Віталій і не переймався. Приїжджав раз на пів року, на свята, на годинку. А потім з’ясувалося, що нормально не було вже давно. Кота після батька забрала сусідка, бо Віталій сказав, що в них у квартирі для тварин нема місця.

Він устав, накинув куртку й вийшов на ґанок.

Надворі сіявся дрібний березневий дощ упереміш зі снігом. У будці Бузка не було. Пес лежав просто на мокрих дошках під стіною, згорнувшись, як міг, і тремтів. Віталій присвітив телефоном у будку. Дах прогнив по кутку, і крізь нього капало прямо на солому. Солома давно перетворилася на холодну мокру кашу.

— Ти чого тут, брате? — тихо спитав Віталій.

Бузок підняв на нього каламутні очі й ледь ворухнув хвостом. Раз. Більше, видно, сил не було.

Віталій постояв трохи, потім пішов у сіни, знайшов там стару ватяну ковдру, на якій теща взимку тримала розсаду, і підіклав її під пса. Бузок перевалився на неї, глибоко зітхнув і заплющив очі.

Віталій ще довго сидів поруч на сходинці, поки не змерз зовсім.

* * *

Уранці Валерія Макарівна, вийшовши по воду, застала зятя в сараї. Він стояв серед мотлоху, якого не чіпали з часів Миколи Івановича, і вже витяг звідти кілька рівних дощок, рулон рубероїду, банку цвяхів і тестів молоток із відполірованим до блиску держаком.

— Це ти що задумав? — підозріло спитала теща.

— Будку перекрию, — не обертаючись, відповів Віталій. — Тече вона. Він на дошках спить.

Теща нічого не сказала. Тільки трохи довше, ніж треба, затрималася біля колодязя.

До обіду Віталій перекрив будці дах, підняв підлогу на чотири цеглини, щоб не тягнуло знизу холодом, і напхав усередину сухої соломи з горища. Потім подумав і збив із решти дощок пологий місток до ґанку. Учора ввечері він бачив, як Бузок тричі пробував вибратися на ті три сходинки, щоб лягти під дверима, і тричі сповзав назад.

Пес увесь цей час лежав неподалік на ковдрі й стежив за кожним рухом. А коли робота скінчилася, сам підвівся, зайшов у будку, покрутився тричі, як усі собаки на світі, і влігся. Звідти почулося довге, вдоволене сопіння.

— Ну от, — сказав Віталій, витираючи руки. — Тепер у тебе нормальна нерухомість.

Того дня теща за обідом поставила йому перед носом найбільшу тарілку картоплі з мʼясом. А в дорогу поклала в пакет пиріжків стільки, що їх вистачило б на тиждень.

Про собаку більше не згадував ніхто. Але біля хвіртки, коли вже сідали в машину, Валерія Макарівна несподівано торкнулася зятевого рукава.

— Він кульгає на задню ліву, — сказала вона тихо. — Із зими. Я не знаю, що з тим робити.

— Розберемося, — відповів Віталій.

* * *

Що з її чоловіком щось сталося, Поліна зрозуміла не одразу.

Спершу він у понеділок прийшов з роботи на годину пізніше й виклав на стіл два пакунки з ветеринарної аптекu. Виявилося, що по дорозі він заїхав у ветклініку, пів години розпитував фахівця про старих вівчарок і хворі суглоби, записав усе в телефон і купив добавкu та спеціальний кoрм, щоб псові було легше рухатися.

У четвер він сам, без нагадувань, спитав:

— То що, у суботу до мами їдемо?

Поліна так і застигла з рушником у руках.

Футбол він тепер слухав по радіо в машині. Літня гума так і стояла в гаражі, зате в багажнику з’явився ящик з інструментами. За місяць Віталій полагодив тещі хвіртку, яка не зачинялася з позаминулої осені, поміняв дашок над колодязем, привіз ортопедичний матрац для Бузка і, на превелике здивування всього Підлісного, ходив із псом гуляти до зупинки.

Повільно, з перепочинками, бо Бузок довше трьохсот метрів не тягнув.

А одного вечора Поліна почула, як він говорить по телефону. Двадцять хвилин. Про те, чи доїв Бузок кашу, чи не кульгає вже, чи сходив сам до хвіртки.

— З ким це ти? — спитала вона, коли він поклав слухавку.

— З мамою твоєю, — буденно відповів Віталій. — Каже, апетит у нього кращий став.

Поліна дивилася на чоловіка й думала, що за двадцять два роки не бачила його таким. І не знала навіть, що він таким буває.

* * *

У квітні дорогу до Підлісного трохи підсушило. Калюжі зменшилися, і «Фольц» уже не пірнав, а тільки перевалювався з ями на яму.

Бузок почув машину ще за посадкою. Підвівся з будки сам, без допомоги, і пішов до хвіртки. Не швидко, але рівно, майже не припадаючи на задню лапу. А коли Віталій вийшов із машини, пес підійшов просто до нього, ткнувся сивою мордою в долоню й замахав хвостом. Не раз, як тоді вночі. По-справжньому.

Потім зітхнув і ліг упоперек доріжки.

Віталій не став переступати. Сів поруч на сходинку, біля збитого своїми руками містка, і почухав пса за вухом. Бузок заплющив очі й притулився до його коліна.

Валерія Макарівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. Подивилася на них обох згори.

— Ну що, зятю, — сказала вона, і в куточках її губ ховалася посмішка. — Є з нього користь?

Віталій довго мовчав.

— Є, — сказав нарешті. — Він мене чекає. Мене вже давно так ніхто не чекав.

— А я? — обурилася Поліна з-за машини.

Усі троє засміялися. Навіть Бузок розплющив одне око.

Валерія Макарівна постояла ще трохи, а тоді, вже відчиняючи двері до хати, кинула через плече:

— Іди мий руки, Віталику. Їжа стигне Від тебе тепер теж користь є.

А біля паркану, під тим самим кущем, де колись знайшли кругле вухате цуценя, набрякали перші бруньки бузку.