А я? Я вам не сімʼя?
— Андрюшо, я боюся кота.
Наталя розштовхала чоловіка о пів на шосту ранку, і вигляд у неї був нехороший.
— Що?! — Андрій підскочив, відкинувши ковдру. — Наталю, ти чого?
— Він сидить біля ліжечка Глібка, і шерсть на загривку сторчма… А потім свою лапищу став до нього тягнути. Андрюшо, я боюся. Поки загнала його на кухню…
Тільки тут Андрій почув протестуюче завивання й звуки шкрябання, щодо походження яких не могло бути жодного сумніву.
А потім ще й двері почали трястися.
— Ото ж звірюка! Двері ж винесе, — покрутив головою Андрій.
* * *
Що Андрій і Наталка одружаться, в одинадцятому «Б» не сумнівався ніхто ані на йоту.
Ну ще б пак: як узяв над Ташкою шефство ще в четвертому класі цей вічний «відчепися-від-мене», як називали його шкільні прибиральниці, так і супроводжував усе їхнє шкільне життя до самого випуску.
Тож їхнє весілля вже на третьому курсі нікого не ввігнало в шок. Навіть батьків — хоча ті й побурчали. Але молодій родині допомогли, і насамперед із житлом: скинулися й купили двокімнатну.
А молоді до свого життя підійшли відповідально. Дитинку одразу не народили, налягли на навчання.
А от хто з’явився в їхній квартирі першим — про це й буде наша розповідь.
Батьки що Наталі, що Андрія не тримали вдома живності. Жодної.
А діти їхні все досімейне життя так і норовили приласкати на вулиці якогось голодного кошлатого жебрака, витрачаючи на них іноді гроші зі своїх шкільних сніданків.
Тому, ставши відносно самостійними, вони найпершим ділом завели кота. Сіамського.
Тримісячне сіамське кошеня мало темну мордочку, наче вимащену в сажі, і зовсім сині очі. Імені довго не добирали: з першого ж вечора він став Тишком.
Усе було б добре.
Але сіамець на картинці — це одне, а те створіння, що стало не щодня, а щогодини рости в них удома, з тією картинкою не мало нічого спільного.
Він сичав, коли його намагалися погладити. Він замахувався лапою, недвозначно випускаючи кігті-кинджали.
Їжу він не просив, а вимагав — учепившись у штанину чи спідницю, ще й смикаючи їх і протяжно підвиваючи. А з очей при цьому, здавалося, летіли сині іскри високовольтних розрядів!
А потім, діставши своє, велично розвертався до господарів хвостом і поїдав отримане, не відчуваючи ані краплі вдячності.
Так і жили.
І Наталя з Андрієм зрештою змирилися з фактом, що це квартира кота. А вони живуть у ній лише з милості його сіамської величності.
* * *
Узагалі незрозуміло було, хто кого дресирує.
Кіт, наприклад, просто підгледів, як це роблять люди, — і вже до своїх восьми місяців перестав ходити на лоток і став громадитися на унітаз.
Лоток після того поїхав на антресолі, а кіт поводився так, ніби завжди знав, що правильно саме так.
І схоже було, що кіт надзвичайно цим пишався.
Як початківці-котовласники, Андрій з Наталею не переставали дивуватися звичкам свого Тишка й проявам його інтелекту.
Коти не здатні до абстрактного мислення? Їм незнайома така річ, як причинно-наслідковий зв’язок подій?
Та годі вам!
Річний кіт, на друге літо свого життя в домі, у спеку став усідатися просто під кондиціонером і вимогливо нявкати — то задираючи голову до цього апарата, то озираючись на господарів.
Явно вимагаючи ввімкнути.
А потім обоє захистили дипломи — і вирішили, що відкладати більше нічого.
І народили Глібка — такого самого вихрастого, як тато.
А на другий день після приїзду з пологового Наталя розштовхала чоловіка о пів на шосту ранку.
* * *
Андрій прошльопав босими ногами спершу до Глібка, який гукав і пускав бульбашки.
А потім, переконавшись, що з тим усе гаразд, — до кухонних дверей.
Тишко, випущений із ув’язнення, вилетів у коридор, обурено плюнув у бік господарів і цілеспрямовано побіг знову до дитячого ліжечка.
Ташка смикнулася, але Андрій її втримав.
— Давай подивимося… та не трусися ти так!
Кіт і справді не робив нічого осудливого.
Тільки здивовано витріщався на «кошеня» господарів, намагаючись своїм котячим розумом осмислити зміни, що сталися в родині.
А потім знову став тягнути до нього праву лапку. Не випускаючи кігтів — відзначив про себе Андрій.
Але Наталя знову засмикалася:
— Андрюшо, його треба прибирати з дому!
— Наталю, ти що кажеш? Він нам замість дитини був… ну характер жахливий, примхливий — так ми ж самі його й розбалували!
Але на Наталю не діяли доводи розуму.
Вона зациклилася на одному: Глібкові загрожує небезпека, Тишко замислив недобре. Он як зиркає очиськами й так і норовить прорватися до немовляти.
Геть, геть із дому, куди завгодно, у добрі руки, у притулок — аби не тут!
Її знову затрусило.
Через пів години похмурий Андрій спіймав кота біля його миски, сунув у переноску — і вийшов з дому, грюкнувши дверима.
Наталка з Глібом на руках стояла біля вікна й дивилася, як машина виїхала з двору й зникла в арці.
* * *
Повернувся Андрій тільки надвечір.
Він увесь день просидів поряд із котом у заміському домі їхніх із Наталею друзів. Умовляв, що тут йому буде добре.
Що тут є миші — живі, справжні! Що можна гуляти величезною ділянкою, не боячись собак.
Загалом, багато чого говорив.
Але Тишко як вивернув «гвинтиком» вуха від самого початку, усім своїм єством виражаючи недовіру, так гнів на милість і не змінив.
Тільки пару разів пильно, так, що Андрієві ставало незатишно, вдивлявся йому в очі. І видавав запитальне, як уміють тільки коти:
«Мр-р-р-р-р-р?..» — із підвищенням інтонації в кінці.
І навіть не став проводжати свою людину, коли та сіла в машину, щоб повертатися до родини.
Лише сині очиська, здавалося, безмовно кричали:
«А я? Я вам не сім’я?»
Друг Сашко, господар того будинку, зателефонував уже наступного вечора — повинитися.
Котяра зник. Знайшлася дірка в сітці-рабиці.
— Ну, не сам же він її порвав… хоча хто його знає — з такими кігтиськами! — вигукував Сашко.
Судячи з підмерзлих слідів, що обірвалися біля траси, кіт рвонув у бік міста.
* * *
Дві шосейки й купа путівців. Дві транспортні розв’язки. Передмістя з його приватними будинками й собаками — як на вільному вигулі, так і напівдикими, збитими в зграї.
Двадцять дев’ять кілометрів. Але це, вважай, по прямій, машиною.
У кота, який виріс удома й не знав вулиці, не було жодних шансів.
Андрій тільки стиснув зуби.
Він розумів, що це безглуздо. Що Наталя з її загостреними після пологів материнськими інстинктами не винна. Що в їхній двокімнатній виділити котові окремий простір було б неможливо — та він, із притаманною всім котячим потребою все контролювати, і не змирився б із ув’язненням.
Але все одно — почуття провини гризло.
Так і жили.
Потім прийшов травень, а там і літо настало з його тополиним пухом. А голопузий Глібко навчився сидіти й став активно повзати манежем.
І ось такого спекотного червневого ранку вхідні двері почали видавати дивні звуки. Наче в них гатять важкою мокрою подушкою.
— Андрюууушо! — гукнула Наталя вглиб квартири, де чоловік із чимось вовтузився на лоджії. — Подивися, хто там?
* * *
Андрій сторопів, коли в прочинені на ланцюжок двері прослизнуло щось запорошене, кошлате, худе.
І це «щось» цілеспрямовано, з дрібним тупотом, побігло просто до манежу із сином.
Дружина тільки ахнула, випустивши з рук чашку з недопитим чаєм.
Худючий сіамський кіт став на задні лапи, поклавши передні на бортик манежу, — і голосно, як трактор, затарабанив.
— Тишку… — у Наталки перехопило горло.
— Ах ти ж волоцюго! — Андрій схопив кота, швидко обмацав, чи все ціле.
Усе було ціле.
А потім подружжя, не змовляючись, рвонуло у ванну. Купати.
Бо кіт був неймовірно брудний.
Загалом, деньок, хоч і вихідний, видався метушливим. Тишка купали. Сушили. Андрій їздив закуповуватися кормом — бо кіт, колишній перебірливий у їжі, зжер, стягнувши зі столу, окраєць житнього хліба.
І купив йому найкращий корм, який тоді був у зоомагазині.
А дружина весь цей час слала йому повідомлення одне за одним:
«Тишко грається з Глібком. Тишко голосно муркоче — Андрюшо, він же раніше муркотіти не вмів, а це так класно! Тишко сходив у туалет, він пам’ятає, як це робиться!»
Андрій їхав додому щасливий.
Родина возз’єдналася. Двоє дорослих, «людське кошеня» Гліб Андрійович і його вусатий нянь Тишко — який вимикав опцію «випустити кігті», щойно опинявся на одному майданчику зі своїм підопічним.
І він же — найпильніший охоронець Наталчиного з Андрієм сина. Бо навіть на дідусів-бабусь порикував, коли ті навідували онука.
А ті, до речі, ставлення до вусатих-хвостатих змінили. І теж подумують завести когось такого самого.
А найголовніше — відтанула Наталка, у якої тепер майже не лишилося почуття провини перед котом і чоловіком.
Бо знайшлася нарешті відповідь на те питання, яке кіт синіми очима поставив Андрієві біля чужої хвіртки — і на яке тоді ніхто не відповів.
Так, Тишку. Ти – наша сім’я.
