Так він же в Нюші на нашийнику написаний

— Вибачте… З Нюшею нічого не сталося?

Настя розгублено дивилася на телефон. Голос у трубці був жіночий і зовсім незнайомий.

— Вона сьогодні не прийшла мене навідати. Я хвилююся.

— Пробачте, а… звідки у вас мій номер?

— Так він же в Нюші на нашийнику написаний. Разом з ім’ям.

— А ви… часто бачитеся? — обережно спитала Настя.

— Та щодня ж, — здивувалася жінка в трубці. — Вона в мене о другій буває. Ви хіба не знали?

* * *

Нюша з’явилася в її житті місяць тому.

Бездомна, але лагідна кішечка чекала на зупинці автобуса. Саме чекала — і саме на неї. З натовпу людей, що вийшли на зупинці, вона обрала Настю, підійшла, зазирнула в очі й запитально нявкнула.

Очі кішечки вразили її. Здавалося, вона дивиться в саму глибину — і те, що бачить, їй подобається.

Піддавшись пориву, Настя підхопила кішечку із землі, притиснула до себе й разом з нею прийшла додому.

Попри заборону господині квартири, вона залишила її в себе.

Відмила, вилікувала застуду й дала ім’я — таке саме тепле й лагідне, як сама кішечка.

Нюша.

У ветеринара з’ясувалося, що кішечка ще й вагітна. Ось і друга проблема до всіх наявних. Якщо дізнається господиня квартири — точно вижене.

Квартира була на першому поверсі, і Нюша швидко завела власний звичай: вибиратися через прочинену кватирку надвір. Ненадовго й поруч із домом, щоб господиня не хвилювалася.

Настя хвилювалася все одно.

Тому замовила тоненький нашийник і причепила на нього гравіровану табличку: «Нюша» і номер телефону. Про всяк випадок.

А куди саме кішка ходить щодня, поки вона на роботі, Настя не знала.

Того ранку вона, як завжди, давала останні настанови.

— Сьогодні, можливо, затримаюся. Шеф завалив роботою. Сухий корм я тобі насипала, свіжої водички налила. Відпочивай. Тобі в твоєму стані краще відпочивати.

Вона потягнулася зачинити кватирку — і передумала.

— Нехай квартира провітриться. Тобі свіже повітря корисне. Тільки далеко не ходи, добре?

* * *

Лишившись сама, Нюша прислухалася до себе.

Маленькі кошенята штовхалися в животику. Вона вже любила їх і, прикривши очі, голосно муркотіла, заспокоюючи своїх майбутніх діток.

Але відпочивати було ніколи. У Нюші були ще справи.

Важко, але обережно вона вибралася на вулицю через кватирку — благо квартира на першому поверсі — і попрямувала своїм звичним маршрутом.

* * *

Передусім — у таку саму квартиру в сусідньому під’їзді.

На неї вже чекали: вікно прочинене. Нюша вибралася на підвіконня і, протиснувшись у проєм, привітально нявкнула.

— Нюшенько! Здрастуй, лапочко! — на ліжку біля вікна лежала бабуся. — Проходь, хороша моя. Я вже скучила.

Вона посунулася, звільняючи місце. Нюша присіла поруч і, примруживши очка, лагідно замуркотіла.

А тоді нявкнула й уважно подивилася старенькій в очі. Ніби питала: «Як ваше здоров’я? Як ви почуваєтеся?»

— Ох, і не питай, Нюшенько. Начебто нічого не болить, а сил немає.

Бабуся сіла, підклавши під спину подушку.

— Хочеться встати, пройтися кімнатами, вийти надвір — а відчуваю, що ще рано. Дочка із чоловіком цілий день на роботі, а мені так хочеться поспілкуватися, поговорити. Дякувати, хоч ти мене не забуваєш, навідуєш…

Вона довго розповідала Нюші про своє життя, про дочку й зятя, які й раді були б бути з нею, та роботу кидати не можна.

Нарешті, втомившись, задрімала.

Нюша обережно пройшла по ліжку й вилізла у вікно.

* * *

Ще одна квартира на першому поверсі, але в сусідньому будинку.

Стулка вікна прочинена, важкі штори ворушить вітерець.

— Ось і Нюша прийшла! — літній чоловік, пересуваючись на милицях, відвів штору вбік. — Я тобі вершків припас, будеш?

Він налив у заздалегідь приготовлене блюдечко вершки і, з трудом нахилившись, поставив його на підлогу.

Нюші їсти зовсім не хотілося, але, щоб не образити чоловіка, вона покуштувала частування й вдячно до нього примружилася.

— У тебе, Нюшо, душа доброї людини, — казав чоловік, погладжуючи кішку. — Адже в тебе скоро будуть кошенята, важко вже тобі лізти у вікно. Але ти знаєш, що тебе тут чекають щодня. І ти приходиш. Дякую тобі.

Він подивився на свою ногу в гіпсі.

— А я завтра спробую вже ходити з паличкою. Зростається. З милицями так незручно! Пара тижнів — і бігатиму, як усі. А ще умовлю дружину й заведу собі таку саму розумну й лагідну кішечку, як ти.

Він помовчав.

— Хоча таких, напевно, більше немає.

* * *

Лишалося ще навідати дівчинку на другому поверсі.

До неї можна було потрапити тільки по дереву, гілочка якого тягнеться якраз до балкона.

Ось вона — чекає у своєму візку.

Нюша обережно пройшла по гілці, стрибнула на поручні балкона, а звідти перебралася дівчинці на коліна. Та щасливо сміялася й пестила щоденну гостю.

— Нюшенько, лишилася б ти в нас назовсім. Тато теж хоче, щоб ти жила з нами.

Дівчинка гладила її по спинці.

— Скоро він добудує дім за містом, і ми поїдемо туди. Ото було б здорово, якби й ти з нами! Але тато каже, що так не можна, бо в тебе є господиня і ти її дуже любиш. Так само, як я тата.

Вона зітхнула.

— Він спеціально будує дім, щоб мені там було зручно. Одноповерховий, щоб ніяких сходів. Пандус до ґанку, широкі двері й жодного порога — я скрізь зможу проїхати сама. А навколо дому — сад.

— Тільки я не хочу звідси їхати. Бо тут жила моя мама. Мами вже немає, а квартира є. Я тут усе пам’ятаю.

Вона почухала Нюшу за вушком.

— І ще тому, що там ти не зможеш мене навідувати…

Нюша заспокоювала дівчинку, муркочучи їй свою пісеньку. Торкалася лапкою її щічки й лизала шорстким язичком пальчики.

* * *

Наступного ранку вона насилу провела господиню, але вийти на прогулянку вже не змогла.

Коли Настя повернулася ввечері, щаслива Нюша на лежанці годувала трьох новонароджених кошенят.

Очі її світилися ніжним зеленим світлом.

«Подивися на моїх діток, — муркотіла вона. — Правда ж, вони найкрасивіші на світі?»

Настя розчулилася, навіть сплакнула.

А потім заграла мелодія мобільного.

— Ах, вона окотилася? Скільки? Чудово! — зраділа жінка в трубці. — Я рада за вас і за Нюшу. Ви не будете проти, якщо я іноді довідуватимуся про її здоров’я?

— Ні. Звісно ж ні. Телефонуйте, ми з Нюшею будемо раді відповісти.

— І, будь ласка, дуже вас прошу: коли буде можна, я взяла б одне кошенятко. Вона добра кішечка, і кошенята в неї мають бути такі самі.

Жінка трохи помовчала.

— А ще, по секрету: спілкування з Нюшею йде мені на користь. Якщо недавно я майже не могла рухатися, то зараз навіть встаю з ліжка, поки ніхто не бачить…

Настя нашвидку приготувала вечерю, Нюші налила теплого молочка — і тут мобільний відволік її знову.

Цього разу голос був чоловічий.

— Вибачте, що відволікаю, але сьогодні в мене в гостях не було Нюші. Я так думаю, що в неї народилися котятка? Троє? Ах, розумниця!

Він засміявся.

— Вона щодня приходила до мене з того самого дня, як мені закували ногу в гіпс. Ми з нею дуже добре спілкуємося. А сьогодні я приготував їй сметану — і, оскільки вона не прийшла, довелося з’їсти самому.

Настя весело поглядала на свою улюбленицю.

— Ах ти ж пустунко! Поки я на роботі, ти вже встигла завести друзів, і всі вони тебе люблять!

Вона навіть не здивувалася, коли телефон задзвонив утретє.

— Ви, напевно, щодо Нюші? Вона сьогодні окотилася й тепер зайнята своїм потомством.

* * *

У трубці почулося полегшене зітхання.

— Як же ми з дочкою хвилювалися. Вона в мене не ходить. А відтоді, як її щодня стала навідувати Нюша, дочка змінилася. Стала усміхатися, знову взялася за навчання.

Чоловік помовчав.

— Ось зараз вона питає, чи можемо ми навідати Нюшу й кошенят. Просто зараз?

Відмовити дитині в радості Настя не посміла.

— Приходьте, ми будемо чекати.

А потім спостерігала з вікна, як із сусіднього будинку міцний чоловік середніх років виніс на руках візок із дівчинкою й покотив її двором.

* * *

Дівчинку звали Оля. Батька — Олександр.

Він зайшов боком, тримаючи двері для візка, і перше, що сказав, було:

— Вибачте. Ми вас, мабуть, із вечері зняли.

— Я ж сама сказала приходити.

Оля вже нічого не чула. Вона сиділа над лежанкою й дивилася на трьох кошенят так, ніби їй показували море.

— Тату. Тату, подивися. Он той, сірий, він же точнісінько як Нюша.

Поки вона дивилася, Олександр стояв у коридорі й не знав, куди подіти руки. Настя поставила чайник.

На кухні з’ясувалося, що він столяр, робить вікна й двері на замовлення, що чотири роки тому не стало його дружини — Олиної мами — і що дім за містом він будує сам, по вихідних, другий рік.

— Пандус до ґанку вже є. Дім одноповерховий, спеціально: ні сходів, ні порогів, двері скрізь широкі. Садок я теж зробив — яблуні, кущі. — Він покрутив чашку. — А вона туди не хоче. І я її розумію: тут усе мамине. Оті зарубки на одвірку — то мама її міряла. Фіранки вона шила. Кухню вони разом фарбували, Оля тоді в перший клас ішла.

Він поставив чашку.

— Чотири роки вже, а я досі кажу «ми». Удень до неї сусідка заходить, але це не те саме. Я вже й не знаю, що робити.

Настя помовчала.

— А те, що в неї на балконі в бідоні росте, — мамине?

— Герань. Мама садила, ще коли Оля в садочок ходила. Я її четвертий рік поливаю й боюся на неї дихати.

— Її можна розмножити, — сказала Настя. — Нарізати пагінців, поставити у воду — за три тижні будуть корінці. З одного куща виходить штук двадцять. Якщо Оля виростить їх сама, то до осені у вас під вікнами буде ціла клумба маминої герані. І не в бідоні, а в землі.

Олександр подивився на неї довго.

— Двадцять?

— Можна й більше.

* * *

Далі все пішло само собою.

Нюша з кошенятами по деревах уже не ходила, тому Настя почала носити її сама — у сумці-перенісці. У вівторок до бабусі в сусідній під’їзд, у четвер до Олі.

На третьому тижні бабуся відчинила їй двері сама: стояла в коридорі, трималася за одвірок і реготала, як дівчинка. А літній чоловік із сусіднього будинку вже ходив із паличкою й приходив у гості сам — приносив кошенятам м’яса, «щоб росли».

До Олі Настя ходила частіше, ніж у четвер.

Спершу через ту саму герань: пагінці стояли в майонезній баночці на підвіконні, Оля щодня перевіряла, чи немає корінців, і доповідала по телефону. Потім виявилося, що в них однакове ставлення до математики й однакові улюблені книжки. Вони шепотілися, смішили одна одну — і обидві замовкали, коли на кухні грюкали двері.

А одного четверга Оля запитала просто, як питають тільки діти:

— А вам скільки років?

— Двадцять девʼять.

Оля помовчала, щось обдумуючи.

— А татові тридцять шість. Я порахувала.

— Що ти порахувала?

— Нічого, — сказала Оля й почала дуже уважно поправляти баночку з пагінцями.

Олександр…

У Насті щоразу перехоплювало подих, коли вона його бачила. І щоразу вона чесно собі казала, що це дурниці: у чоловіка дитина, недобудований дім і чотири роки, про які він говорить одним реченням.

* * *

За два місяці кошенят почали розбирати.

Першою прийшла бабуся. Попри вік, спину вона тримала прямо, а в очах її грали бісенята.

Обійнявши Нюшу й попестивши кошенят, вона поговорила з Настею, а потім звернулася до кішки:

— Нюшо, сонечко моє, ти обіцяла дати мені на виховання свою дитинку. Обіцяю, що в мене їй буде добре.

Нюша зітхнула, дивлячись, як одне з кошенят підійшло до старої і, нещадно роблячи затяжки на чорному капроні панчіх, полізло вгору — поки не було підхоплене на руки.

Щаслива бабуся пішла, ледь не зіткнувшись у дверях із подружжям, яке прийшло по своє кошеня.

Лишилося останнє — той самий сірий, копія Нюші. І Нюша, схоже, не хотіла з ним розлучатися: ховала під лапою й притискала до себе.

Це кошеня чекала Оля.

* * *

Олександр прийшов у суботу, сам, у новій сорочці. Настя зрозуміла, що в новій, одразу — на лівому рукаві ще залишався слід від згину.

— А чому без Олі?

— Оля сказала, що в неї уроки. — Він подивився в підлогу. — Субота. Немає в неї ніяких уроків.

Він потоптався в коридорі.

— Ми в четвер переїжджаємо. Герань вона вже висадила, двадцять шість кущиків, рахувала особисто. — Пауза. — І просила передати, що клумбу ви маєте побачити самі. Бо на фото не видно.

— Передайте, що побачу.

— Коли?

Настя не відразу знайшла, що відповісти.

— Я, здається, зовсім не вмію про таке говорити, — сказав Олександр. — Оля мене цілий тиждень учила. Казала: головне — не починай з кішки.

— А ви почали з кішки.

— Я почав з кішки, — погодився він.

І замовк. А Настя раптом зрозуміла, що він боїться.

— Настю, я прийшов не по кошеня. Чотири роки я прокидався, відвозив Олю до школи, їхав у цех, вертався, грів вечерю — і кожен день був точно такий, як попередній. Я вже вважав, що так і треба. Що це і є життя.

Він подивився їй в очі.

— А цієї весни я почав чекати четверга.

— Четверга?

— Ви приходили в четвер. Потім частіше, але спочатку — в четвер. — Він усміхнувся кутиком вуст. — Я вас бачив у вікно ще від арки. І щоразу вигадував собі в коридорі справу, щоб відчинити не відразу. Бо соромно в тридцять шість стояти під дверима й чекати, поки подзвонять.

Настя трималася за одвірок і мовчала.

— Ви зробили те, чого я не зміг, — сказав Олександр. — Вона знову сіла за уроки. Рахує свої кущі. Шепочеться з вами й регоче так, як реготала при мамі. Я цього сміху чотири роки не чув.

Він перевів дух.

— І мені страшно, що в четвер ви просто перестанете приходити. Бо ми переїхали, кошеня віддане, герань прийнялася — і все, причини більше немає.

— Олександре…

— Дайте я вже скажу, бо вдруге не наберуся. — Він опустив погляд, а потім підняв. — Мені не потрібна нянька для Олі. І людина, щоб поливати герань, мені теж не потрібна. Мені потрібні ви. Уся — з кішкою, з вашими книжками й із тим, як ви мовчите, коли з чимось не згодні. Я про вас думаю щодня. І вже давно не в тому сенсі, що «добра дівчина, яка носить нам кішку».

У коридорі стало дуже тихо.

— Я розумію, що це забагато для одного суботнього ранку, — додав він. — Тому я питаю, а не вирішую. Скажете «ні» — я більше про це не заговорю. Оля приїжджатиме до Нюші в гості, і все лишиться, як було, я вам слово даю. Настю, мені можна за вами приїхати?

Вона дивилася на нього довго.

— Можна, — сказала нарешті. — Тільки не в неділю.

— Чому?

— Бо неділя — це ще цілий день чекати. А сьогодні субота. І ви вже тут.

Олександр подивився на свої руки, потім на двері, потім знову на неї — так, ніби щойно з’ясував, що в нього на сьогодні немає жодного плану.

— Я ж навіть машину не помив.

— Я пішки люблю.

* * *

Він усе-таки нагнувся по кошеня. І Нюша лапу не забрала.

— Нехай побуде з мамою ще тиждень, — сказала Настя. — Я сама привезу. Заодно й клумбу побачу.

— Оля казала, що в неї уроки, — згадав Олександр уже в дверях.

— Передайте, що я знаю шкільний розклад.

Настя нагнулася до лежанки, щоб узяти ключі, й тихо сказала кішці:

— Це все ти влаштувала. Я знаю.

Коли двері зачинилися, Нюша вибралася на підвіконня.

Унизу, у дворі, двоє йшли до арки й про щось говорили — не надто швидко й не надто близько одне до одного, але вже й не як сусіди. На півдорозі Настя обернулася й подивилася на вікно.

Нюша примружила зелені очі. Під лапою в неї вовтузився сірий — єдиний, якого вона так нікому й не віддала.