Чужі діти Дусі

Людмила вже років двадцять прокидалася без будильника, о пів на шосту. Тіло саме пам’ятало порядок: підкинути дров у котел, поки хата не вистигла, поставити чайник, зігнати Дусю з Юрієвої подушки. Чоловік працював на елеваторі позмінно, і щойно за ним зачинялися двері, кішка перебиралася на його бік ліжка з таким виглядом, ніби вона тут господиня, а всі інші так, квартиранти.

Того ранку подушка була порожня. Ще й прохолодна.

Людмила сіла, намацала ногами капці й завмерла. З-під ліжка долинав звук. Тонкий, уривчастий, наче хтось водив мокрим пальцем по склу.

«Миша», — подумала вона першим ділом і навіть розсердилася на Дусю: оце так мисливиця, принесла живу й сховала під ліжко. Восени таке вже бувало. Тільки миші не пищать у три голоси.

Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні, стала на коліна, відсунула коробку з зимовими чоботами і кілька секунд просто дивилася.

Під самою стіною, на Юрієвому светрі, який вона вже тиждень шукала по всій хаті, лежали троє кошенят. Крихітні, кожне завбільшки з дитячу долоню. Шерсть злиплася й досі була вогкою. Вони тулилися одне до одного так щільно, що Людмила не одразу розібрала, де чия голова. Одне чхнуло, і здригнулися всі троє.

Перед ними, розтягнувшись на всю ширину светра, лежала Дуся. Вона подивилася на господиню, повільно примружилася і не зрушила з місця.

— Дусю, — пошепки сказала Людмила. — Це що таке? Це звідки?

Дуся мовчала, як і належить кішці, яку питають про очевидне.

* * *

Дусю Людмила підібрала дев’ять років тому біля автостанції в Умані. Чорно-біле кошеня сиділо під лавкою в листопадову мжичку й кричало так, що люди обходили лавку стороною. Людмила не обійшла. Довезла додому в рукаві куртки, а Юрій, побачивши, тільки рукою махнув: «Ну, одна — це ще не ферма».

Коли Дусі було місяців десять, вона довго нездужала, і ветеринарка в районній клініці після огляду сказала прямо: кошенят у цієї кішки не буде ніколи. Людмила тоді засмутилася більше, ніж сама від себе чекала. Потім звикла. Дуся виросла з тих кішок, що не просяться на руки, але завжди опиняються поруч: на підвіконні, коли Людмила чистить картоплю, на стільці в коридорі, коли вона говорить по телефону з донькою.

І от тепер ця кішка охороняла під ліжком трьох чужих малюків.

Людмила вийшла на веранду, бо вже здогадувалася, звідки могли взятися гості. Юрій колись вирізав унизу дверей лаз для Дусі й завісив його шматком гуми від автомобільної камери, щоб узимку не бігати відчиняти кожні пів години. Лаз хлопав щоночі, Людмила давно перестала його чути.

На фарбованій підлозі веранди тяглася доріжка брудних плям. Від дверей до порогу кімнати, звідти до спальні. Людмила присіла й придивилася. Доріжка була не одна, а кілька, одна поверх одної. Дуся ходила туди й назад. Тричі.

Надворі стояв перший справжній приморозок. Уночі лило як із відра, вітер гнув вишню біля хвіртки, а під ранок вдарило мінус два, і калюжі на подвір’ї взялися тонкою скоринкою. Людмила уявила, як її домашня, вередлива Дуся, яка навіть під дрібний дощ виходила з таким обличчям, ніби її виганяють з дому, тричі долала цю дорогу з мокрим кошеням у зубах.

Вона повернулася до спальні й тільки тепер помітила, що в Дусі все підборіддя в засохлій глині.

* * *

Юрій подзвонив сам, коли Людмила вже гріла на плиті молоко, хоч і не була певна, що кошенятам його можна.

— Люд, ти чого не відписуєш? Я тобі ще о шостій писав, чи хліба взяти.

— Юро, у нас під ліжком троє кошенят.

У слухавці помовчали.

— Які ще кошенята?

— Маленькі. Мокрі. Троє штук.

— Так Дуся ж не може…

— Та знаю я, що не може! Тому й кажу. Вона їх принесла. Звідкись із вулиці, через лаз.

— Принесла, — повторив Юрій тоном людини, яка після нічної зміни не готова до таких новин. — Сама?

— А хто ж іще? Там сліди по всій веранді, вона три рази ходила. Приїдеш — подивишся.

— Слухай, а може, це від тієї сірої? Що в сусідки в сараї жила?

Людмила аж поклала ложку.

Сусідську хату вже рік як виставили на продаж. Галину Степанівну син забрав до себе в Київ ще минулої зими, бо сама вона з дровами вже не давала ради. На паркані висіла бляшана табличка з номером агентства нерухомості, двічі приїжджали якісь люди в чистих черевиках, обходили подвір’я й більше не поверталися.

А в сараї жила сіра худа кішка, нічия. У вересні Людмила почала просовувати їй крізь штахети миску з кашею і бачила, що кішка ходить важко, з круглими боками. Потім та на два тижні зникла, і Людмила вирішила, що вона подалася шукати кращого місця.

— Я зараз піду гляну, — сказала вона.

— Сама не лізь, там дошки гнилі. Я за сорок хвилин буду, разом підемо.

Вона, звісно, не дочекалася.

* * *

У сарай Людмила пролізла через ту саму дірку в паркані, яку, вочевидь, добре знала й Дуся. Двері висіли на одній петлі. Усередині пахло мокрим деревом і мишами. Вітер за ніч зсунув на даху кілька листів шиферу, і просто в куток, де стояла картонна коробка з-під телевізора, крапало й досі.

Коробка розкисла, як хліб у воді. На дні лежала ганчірка, промокла наскрізь, і ще трималася ямка, де хтось довго й тепло лежав. Більше нічого. Ні сірої кішки, ні кошенят.

Людмила постояла, слухаючи, як вода капає в калюжу. Уявила цю ніч: злива, холод, малі пищать у мокрій коробці, матері немає. І Дуся по той бік паркану, яка, мабуть, чула цей писк ще звечора. Вона ж так довго сиділа на кухонному підвіконні, вдивлялася в темряву, била хвостом. Людмила ще посміялася: «Що, кавалера виглядаєш?»

А Дуся виглядала зовсім не кавалера.

* * *

Юрій приїхав і, не роздягаючись, ліг на підлогу біля ліжка просто в робочій куртці. Довго світив ліхтариком.

— Ну, дає, — сказав нарешті. — Ти диви, вона їх ще й облизала. І светр мій приватизувала.

— Я його тиждень шукала.

— А вона знайшла.

Він підвівся, обтрусив коліна, подивився на Людмилу.

— Люд, ну а годувати їх чим? Вона ж їм не мати. Молока в неї нема.

— Нема, — погодилася Людмила. — Тому не роздягайся. Поїдемо в місто, до ветклінікu.

— Я з нічної.

— Я знаю, Юро.

Він зітхнув так, як зітхав щоразу за ці тридцять років, коли розумів, що сперечатися немає сенсу, і пішов заводити машину.

Кошенят везли в кошику для яєць, вистеленому байковою ковдрою. Брати Дусю ніхто не збирався, але коли Людмила вийшла з кошиком на ґанок, кішка вже сиділа біля машини. Проганяти її забракло духу. Усю дорогу Дуся просиділа на задньому сидінні поруч із кошиком і не зводила з нього очей.

У районній вeтклініці приймала та сама Ірина Миколаївна, що колись оглядала Дусю. Вона трохи посивіла, але впізнала обох одразу.

— О, Дуся. А це хто з тобою?

— Це, Ірино Миколаївно, довга історія, — сказала Людмила.

Вона розповіла. Ветерuнарка слухала, по черзі перевертаючи кошенят на долоні, зазираючи у вушка, торкаючись животиків.

— Тижнів три їм, — сказала вона. — Підмерзли трохи, але здорові. Добре, що одразу привезли. Коров’ячого молока не давайте, у нас в аптеці є суміш для кошенят, візьміть ще спеціальну пляшечку. Годувати кожні три-чотири години, і вночі теж. І тепло: грілку під пелюшку або обігрівач у кімнаті, тільки не впритул.

— А Дуся? — спитала Людмила. — Вона їх не покине?

Ірина Миколаївна глянула на кішку, яка сиділа на підлозі біля дверей кабінету й стежила за кожним рухом чужих рук.

— Знаєте, я за двадцять років такого бачила разів, може, зо три. Кішка, яка своїх ніколи не мала, бере чужих і вже від них не відходить. Годувати вона не зможе, це буде на вас. А гріти, вилизувати, вчити — це вона сама. Ви їй тільки не заважайте.

У ветaптеці на виході Юрій мовчки поклав на прилавок ще й пакет корму для кошенят «на потім» і великий мішок звичайного корму для Дусі. Людмила нічого не сказала. Тільки взяла його під руку, коли йшли до машини.

* * *

Перші дві ночі вони майже не спали. Людмила ставила будильник на дванадцяту, на третю й на шосту, гріла суміш у горнятку з гарячою водою, перевіряла краплю на зап’ясті, як колись для доньки. Кошенята спершу пручалися й пищали, потім звикли і вже самі тяглися до пляшечки, чіпляючись лапками за її пальці.

Юрій удавав, що спить. Але на третю ніч Людмила прокинулася від того, що він сидить на краю ліжка з найменшим на колінах і щось йому бурмоче.

— Ти що там розказуєш?

— Пояснюю, що ковтати треба, а не пузирі пускати, — серйозно відповів Юрій.

Дуся весь цей час лежала під ліжком на светрі. Виходила тільки поїсти й на хвилину надвір. Коли кошенят забирали годувати, вона сідала поруч і чекала, а щойно їх повертали, ретельно вилизувала кожного від голови до хвоста, наче змивала з них запах людських рук.

* * *

На четвертий день, надвечір, Людмила знімала з мотузки білизну й побачила біля паркану сіру кішку.

Та сиділа якраз там, де Людмила колись просувала миску крізь штахети. Ще худіша, ніж восени, зі збитою в ковтуни шерстю на боці. Сиділа й кликала. Не нявкала, а саме кликала, коротко й хрипко, раз за разом, і дивилася на сусідський сарай. Де вона пропадала ці дні, Людмила так ніколи й не дізналася. Може, загнали собаки. Може, випадково зачинилася в чиємусь гаражі.

Людмила так і застигла з наволочкою в руках.

Нічого вирішити вона не встигла. Гумова завіска на дверях веранди ляснула, і на ґанок вийшла Дуся. Обидві кішки побачили одна одну одночасно. Сіра пригнулася, шерсть на спині стала дибки. Дуся спустилася з ґанку повільно, без поспіху, і зупинилася посеред подвір’я, метрів за три від гості.

Позаду рипнуло кухонне вікно. Юрій.

— Люд, не лізь, — тихо сказав він. — Хай самі.

Кішки стояли так, може, хвилину. Потім Дуся розвернулася, неспішно пішла назад, піднялася на сходинку ґанку й озирнулася. Почекала. Ще раз озирнулася.

Сіра кішка пролізла під штахетами.

Людмила відступила до стіни, щоб не стояти на дорозі. Дуся пірнула в лаз першою, гума ляснула, а за кілька секунд ляснула вдруге. З хати, з-під ліжка, долинув такий писк, що його, мабуть, чули на сусідній вулиці.

Людмила стояла посеред подвір’я з наволочкою в руках і плакала, сама не розуміючи чому. Юрій вийшов на ґанок, накинув їй на плечі свою куртку й нічого не казав.

* * *

Сіру назвали Масею. Мамою вона виявилася суворою: годувала, вилизувала, тягала за карк назад під ліжко, якщо хтось із малих забрідав задалеко. Пляшечка більше не знадобилася. Але Дусю Мася від кошенят не відганяла. Людмила не раз бачила, як вони лежать удвох, кожна зі свого боку, а малі сопуть посередині, наче в гнізді.

До грудня кошенята підросли й перевернули в хаті все, що можна перевернути. Ласку забрала Злата, онука сусідки з кінця вулиці, яка приїздила до бабусі на вихідні й щоразу першим ділом бігла до Людмили «подивитися малих». Кузьму взяла медсестра з ветклініки, Ірина Миколаївна сама за нього домовилася. А з третім, найменшим, вийшла розмова.

— Може, й цього віддамо? — обережно спитала Людмила. — У нас і так уже дві кішки.

— Тимка? — Юрій відірвався від телефона. — Тимка не віддамо.

— Чого це?

— Бо я з ним три ночі не спав. Я в нього, можна сказати, вклався.

Людмила засміялася й більше не питала.

Тепер о пів на шосту вона так само прокидається без будильника, підкидає дров у котел, ставить чайник. Тільки з Юрієвої подушки доводиться зганяти вже двох: Дусю і Тимка, який спить, притулившись до її боку. Мася на подушку не претендує. Вона спить під ліжком, на светрі, бо звикла.

Светр Людмила так і не забрала. Хай уже буде.