Задира
Величезний пес ніс додому в зубах кота.
Кіт при цьому вив, звивався змією й обіцяв усій вулиці таке, що переказувати не варто.
А сусіди виходили з хат подивитися. Бо таке в них показували безплатно й регулярно.
* * *
А почалося все на дорозі з розплідника.
Подружжя давно хотіло велику добру собаку й таки вибралося по цуценя. Везли його додому щасливі: жінка тримала на колінах лопоухого ньюфаундленда, який усю дорогу намагався лизнути її в обличчя.
На щастя, чоловік був добрим водієм і на жіночі захоплення не відволікався — дивився на дорогу.
Тому й не потрапило під колеса маленьке сіре кошеня.
Чоловік устиг загальмувати просто перед ним. Вискочив, схопив — і виявилося, що тримає в руках майже нічого: кошеня вмістилося в одну долоню, шерсть у нього була збита в реп’яхи, а важило воно, здається, менше за свій власний хвіст.
Кошеня при цьому шипіло, гарчало й намагалося когось укусити.
— Ти дивись, який задира, — захопився чоловік. — Цей виживе.
І він вижив.
Так його й назвали — Задира. За характер, за волю до життя й за покусані пальці.
* * *
Хоча, якщо по правді, удома Задира був котом цілком ласкавим.
Навіть на руках полюбляв посидіти.
Але найбільше він був прив’язаний до ньюфаундленда, якого назвали Бароном, — до того самого, якого везли додому разом із ним. Задира твердо вирішив, що цей пес — його найближчий родич.
І пес думав про кота точно те саме.
Тому ставилися вони одне до одного з такою увагою, що аж заздрісно. Правда, на двох інших котів, які теж жили в тому домі й теж були знайдені на вулиці, це не поширювалося.
Задира їх не те щоб недолюблював.
Він просто не підпускав їх до свого Барона. Бо таких Баронів на всіх не настачиш, і нема чого тут присусіджуватися до чужої особистої собаки.
Так він їх і ганяв — коли люди не бачили.
* * *
Жили вони в невеликому домі з палісадником, де коти з псом і грались.
Усі, крім Задири.
Йому було не до ігор. Його цікавили зовсім інші питання: сусідські коти. І навіть не так кішки, як саме коти.
Дня не проходило без бою.
А Барон, зачувши здалеку вереск і крик, уже точно розрізняв у тій какофонії знайомі нотки. Він кидався на огорожу палісадника, виламував частину — і летів за своїм котом.
Розігнавши компанію, пес брав Задиру зубами за шкірку, піднімав високо над землею й ніс додому через виламаний паркан.
Тому в паркані дуже скоро зробили окремий лаз — для Барона й Задири.
Кіт під час транспортування обіцяв усім довкола прочуханку, вирвані роки, подряпані морди й ще багато всього цікавого. Барона це не лякало анітрохи.
Він доносив кота додому й зачиняв за собою двері задніми лапами.
А далі починалася програма.
Задира виривався з його зубів, першим ділом заганяв двох інших котів на шафу й гарчав на них знизу. Потім носився по всьому дому. А коли втомлювався — із розгону вдарявся в теплий, неохопний, шерстяний живіт Барона, влаштовувався там клубочком і засинав, здригаючись і дриґаючи лапами.
Пес обіймав його лапами й тяжко зітхав.
І дістався ж йому такий неспокійний родич.
* * *
Скінчилося це одного непогожого осіннього дня.
Задира закричав якось особливо — і Барон, який раніше ніколи особливо не спішив на ті розбірки, бо знав бойові здібності свого кота, раптом зірвався з місця.
Він перемахнув через високий паркан, як пушинка.
Задира сидів на невисокому стовпчику, а внизу крутилися п’ять вуличних псів, які невідомо як опинилися на цій тихій вулиці.
Що там було далі, сусіди розповідали потім по-різному.
Барон розкидав ту компанію й погнав її з вулиці — усіх разом. Чужих собак на їхній вулиці більше не бачили.
Ось тільки й сам він повернувся не своїми ногами.
Додому пса й кота принесли сусіди.
Чоловік одразу повіз Барона до ветеринара, і три дні були дуже недобрі.
А коли до кінця тижня він привіз ослаблого пса додому, Задира одразу вклався на нього й почав вилизувати.
Він навіть не прогнав двох інших котів, які теж прийшли й пристроїлися поруч — гріти Барона своїм теплом.
Сам Задира не їв і не пив.
Він не відходив від свого пса, і господарі всерйоз за нього боялися. Ставили перед ним миску, підносили воду — кіт відвертався й лежав клубочком на Баронові.
Через три дні пес устав на слабі дрижачі лапи й пішов до миски.
І першим пустив туди Задиру. Підштовхнув його носом уперед — їж.
Далі справа пішла швидко, і вже скоро всі три коти з ньюфаундлендом весело носилися по хаті.
* * *
Чому по хаті, питаєте?
А дуже просто. Задира перестав виходити на вулицю. Зовсім.
Коли Барон виходив прогулятися у своїх собачих справах, кіт починав дико вити — і не припиняв, поки його пес не повертався.
Єдине виключення Задира робив тоді, коли на галявинці навпроти дому збиралися сусіди й друзі господарів і ставили гриль.
Проти такого запаху встояти було неможливо.
Кіт виходив, озираючись, і ховався за свого найближчого родича Барона, а звідти вже приймав шматочки, які йому охоче подавали.
Наївшись, Задира йшов у дім і засинав.
Барон приходив пізніше — він любив гратися з людьми на галявині. Укладався поруч, підтягував до себе правою передньою лапою сплячого кота, клав на нього свою велику голову й теж засинав.
Так вони й спали.
А сусіди заходили в хату й фотографували цю парочку.
До чого це я? Та так. Ні до чого.
Згадалося просто.
