Собака, яка не вміла ображатися

Коробку з-під телевізора винесли надвечір, коли з неба почала сіятися дрібна листопадова мжичка. Поставили біля сміттєвих баків, постояли, подумали — і таки відсунули ближче до під’їзду, під козирок. Мабуть, щоб сумління не муляло.

У коробці на старому покривалі сиділа сіра смугаста кішка, а біля неї тулилося троє підрослих кошенят. Поруч, просто на мокрому асфальті, сиділа руда собачка на коротеньких лапах. Її ніхто не виносив. Вона вийшла сама.

— Дінко! А ну додому! — гукнув із дверей чоловік у шкіряній куртці. — Чуєш? Тебе ж ніхто не виганяє!

Дінка навіть не обернулася. Тільки щільніше притулилася боком до мокрого картону.

* * *

У дворі її всі називали коргі. Родоводу в Дінки не було й близько: звичайна руда дворова собачка, яку Вікторія Семенівна колись забрала з ринку в маленькому кошику. Але лапи в неї виросли такі куці, а спина така довга, що здалеку вона й справді скидалася на ту породисту собачку з королівських фотографій.

Зблизька, щоправда, вся «королівськість» закінчувалася. Хвіст замість акуратного обрубка теліпався, як віник, а морда завжди мала такий вираз, ніби Дінка щойно почула найкращу новину у своєму житті.

Вікторія Семенівна тридцять два роки пропрацювала на пошті. Звідти в неї лишилися акуратний почерк, звичка все записувати в товстий зошит у клітинку і вміння розмовляти з будь-ким. Дінка це вміння, здається, успадкувала. Тільки в собачому варіанті.

У парку, куди вони щоранку ходили гуляти, Дінку знали всі собачники. І всі, побачивши здалеку руду спину на коротких лапах, починали квапливо згортати повідці.

— Іде, — казав хтось. — Руда халепа. Розходимося.

Бо варто було Вікторії Семенівні відстебнути карабін, як Дінка летіла знайомитися. З вівчаркою, з таксою, з поважним лабрадором, із чужою бабусею на лавці, з хлопцем на самокаті — їй було однаково. Вона не гавкала й не кусалася. Вона просто хотіла дружити. Негайно і надовго.

Біда була в тому, що на «надовго» в людей зазвичай не було часу. Якщо твій пес устиг закрутитися з Дінкою в догонялки, можна було забути про роботу, про борщ на плиті й про маршрутку о пів на дев’яту. Відкликати його назад не вдавалося нікому.

Найголосніше обурювалася Лариса — висока жінка в спортивній куртці, що вигулювала сірого хаскі на кличку Бакс.

— Вікторіє Семенівно, заберіть свою руду! — кричала вона через усю алею. — У мене за сорок хвилин нарада!

— Та вона ж гратися хоче, — розводила руками Вікторія Семенівна.

— Вона завжди гратися хоче! А Бакс у мене потім до обіду по квартирі скаче, як навіжений!

Лариса тупотіла ногою, махала руками, якось навіть жбурнула в Дінку жменю мокрого листя. Інші собачники теж не церемонилися: хто шикав, хто відганяв гілкою.

Дінка не ображалася. Вона просто не вміла цього робити. Ображалася Вікторія Семенівна. Вона розпрямляла плечі, набирала повітря й уже йшла розбиратися, але Дінка вчасно хапала її зубами за поли пальта і тягла назад. До лавки під каштаном. Там Вікторія Семенівна сідала, Дінка видиралася їй на коліна і вилизувала руки, щоки, підборіддя — доки господиня не починала сміятися.

— Ну що ти за собака така, — бурчала Вікторія Семенівна. — Тебе ганяють, а ти мене жалієш.

* * *

Того липневого дня спека стояла така, що навіть горобці ховалися в тіні. Вікторія Семенівна сіла на свою лавку, розстебнула верхній ґудзик блузки й непомітно для себе задрімала. Дінка тим часом пішла шукати, з ким би подружитися.

Прокинулася Вікторія Семенівна від того, що хтось сопів їй у лікоть. Розплющила очі — Дінка. Захекана, щаслива, язик набік. А поряд із нею на лавці сиділа велика смугаста кішка з білими вусами і дивилася на Вікторію Семенівну так, наче це вона тут випадково присіла.

— Це що, ти мені гостю привела? — спитала Вікторія Семенівна.

Дінка радісно закрутилася на місці й лизнула спочатку господиню, а потім кішку прямо в ніс. Кішка стоїчно це витерпіла.

У торбинці знайшлася баночка з вареною курятиною і пакет собачих сухариків. Кішка їла все підряд, без жодних церемоній. Коли Вікторія Семенівна обережно погладила її між лопатками, та відразу ж увімкнула гучне муркотіння, вилізла їй на коліна й улаштувалася так, ніби робила це щодня.

Ближче до вечора Вікторія Семенівна зібралася додому. Пристебнула повідець, підвелася — і відчула, що Дінка не йде.

— Ну, ходімо, — смикнула вона повідець.

Дінка сіла біля кішки й не зрушила з місця.

— Дінко. Я кому кажу?

Ніякої реакції. Тільки хвіст ліниво мів пил на асфальті.

— Ти що, здуріла? Куди нам іще кішка? У нас однокімнатна!

Дінка подивилася на неї так, як дивляться на людину, що каже очевидні дурниці. Вікторія Семенівна зітхнула, поклала торбинку на лавку й присіла навпочіпки перед кішкою.

— Ну що, пані, — сказала вона. — Підеш до нас жити? Дінка тебе вибрала, бачиш. А я з нею сперечатися втомилася. Тільки попереджаю: на диван — ні ногою.

Через тиждень кішка спала на дивані. На подушці Вікторії Семенівни.

* * *

Назвали її Муркою. «Муркотить, наче трактор постійно», — пояснювала Вікторія Семенівна сусідкам.

А на початку вересня Мурка, яка з самого початку підозріло округлювалася, привела трьох сірих кошенят. Вікторія Семенівна знайшла їх уранці в шафі, на своєму пуховому хусті.

Але найщасливішою від цього була не Вікторія Семенівна і навіть не Мурка. Найщасливішою була Дінка. Вона годинами лежала біля коробки, вилизувала малих, підставляла їм свій теплий рудий бік. Коли Мурці хотілося відпочити від материнства, вона стрибала на підвіконня й дивилася на двір, а кошенята спали, сховавши носи в Дінчину шерсть.

Вікторія Семенівна тим часом зайнялася самоосвітою. Онука сусідки налаштувала їй планшет, і тепер вечорами вона сиділа на кухні в окулярах, читала в інтернеті про кошенят і переписувала найважливіше в той самий зошит у клітинку. «Привчати до лотка з місяця». «Дряпалку краще з сизалем». «Не давати молоко з холодильника». Під кожним пунктом — акуратна галочка.

У парк вони більше не ходили. Далеко, та й для малих небезпечно. Тепер Вікторія Семенівна щодня виходила на лавку біля під’їзду, і за нею тягнулася вся процесія: Дінка поважно, як мама-качка, Мурка трохи збоку, а навколо них, підстрибуючи й чіпляючись за все підряд, троє кошенят.

— Семенівно, вам тільки козу ще — і можна квитки продавати, — сміявся Степан Харитонович із другого поверху.

Але й сам присідав на лавку і довго чухав Дінку за шиєю. А за ним підходили інші. Діти з третього під’їзду, жінка з коляскою, хлопець-кур’єр, що вже втретє за день приносив комусь посилку. Сідали — і починалося загальне гладження. Гладили всіх: Дінку, Мурку, кошенят. А Вікторія Семенівна сиділа серед цього гамору й тихо світилася.

Якось повз двір пройшла Лариса з Баксом. Побачила лавку, зупинилася.

— О, то це ви тепер тут, — сказала вона трохи збентежено. — А я думаю, чого в парку стало так тихо.

— Ну от, тепер вам ніхто не заважає, — без тіні образи відповіла Вікторія Семенівна.

Лариса помовчала. Бакс тим часом уже обнюхував Дінку, а та на радощах ледь не перекинулася на спину.

— Знаєте, — нарешті сказала Лариса, — він щоранку до вашої лавки під каштаном біжить. Постоїть, понюхає — і назад. Шукає.

Вікторія Семенівна тільки всміхнулася.

* * *

У середині жовтня видалася така субота, яку буває кілька на рік: сонячна, тиха, з павутинням у повітрі й запахом опалого листя. Бабине літо. Вікторія Семенівна вийшла на лавку зранку, як завжди, з термосом чаю і баночкою курятини для «товариства».

Двір почув Дінку ближче до обіду. Вона не гавкала — вона вила. Протяжно, на одній ноті, так, що з вікон почали визирати люди.

Вікторія Семенівна сиділа на лавці, трохи нахилившись убік, ніби задивилася на кошенят у траві. На губах лишалася тиха усмішка. Тільки очі вже ні на кого не дивилися.

Тиждень звірів годували сусіди. Степан Харитонович приносив Дінці кашу, Лідія з п’ятого поверху купувала котячий корм і лишала двері в квартиру прочиненими, поки всі не наїдяться. Дінка майже не їла. Лежала біля дверей і чекала.

А потім приїхали родичі. Далекий племінник Валерій із дружиною, яких у дворі ніхто й ніколи не бачив.

— Валеро, у четвер прийде ріелтор, — чути було з відчиненого вікна. — Ти уявляєш, що він скаже, коли побачить цей звіринець? Тут усе в шерсті, шпалери подерті!

— Ну а що я з ними зроблю?

— А що хочеш. Знайди коробку.

* * *

І от тепер коробка стояла під козирком, мжичка ставала густішою, а Дінка сиділа поруч і нікуди не збиралася йти.

— Дінко, ну будь же ти розумною! — Валерій уже виходив до неї вдруге. — Тебе ж можна лишити, я когось знайду…

Дінка подивилася на нього тим самим поглядом, яким колись дивилася на Вікторію Семенівну в парку. Як на людину, що каже очевидні дурниці.

Лідія з п’ятого поверху стояла поруч і кусала губи. У неї в однокімнатній квартирі жили двоє папуг і чоловік, який котів на дух не переносив. Степан Харитонович уже втретє набирав доньку, але та знову не брала слухавку.

Ніхто не помітив, як у двір зайшла жінка в спортивній куртці. Поруч із нею, нетерпляче смикаючи повідець, ішов сірий хаскі.

Дінка помітила першою. Підхопилася, хвіст закрутився віником — і вперше за цей вечір вона відійшла від коробки на кілька кроків. Бакс кинувся до неї, вони стукнулися носами, а потім хаскі сунув морду в коробку й лизнув найменше кошеня. Те обурено пирхнуло.

— Мені в будинковому чаті ОСББ написали, — сказала Лариса, ні до кого конкретно не звертаючись. Голос у неї тремтів. — Я одразу й не зрозуміла, що це про Вікторію Семенівну.

Вона присіла перед коробкою, обережно торкнулася мокрої спини Мурки.

— Ви її забираєте? — недовірливо спитав Валерій. — Собаку?

— Я забираю всіх, — відрізала Лариса. — У мене свій будинок на околиці, подвір’я, місця досить. Чи ви думали, вона дасть когось розділити?

Вона підняла коробку. Кошенята запищали, Мурка невдоволено муркнула. А Дінка, не чекаючи ні на повідець, ні на запрошення, потрусила поруч, впритул до Ларисиної ноги.

Біля воріт Лариса раптом зупинилася й обернулася до Лідії.

— Знаєте, що вона мені якось сказала, Вікторія Семенівна? Що в Дінки є лише один недолік — вона не вміє ображатися. — Лариса гірко всміхнулася. — А я от, виходить, умію. Два роки вміла. Через якусь руду собаку, яка просто хотіла гратися.

* * *

Навесні, коли каштани в парку викинули перші свічки, на алеї знову з’явилася руда спина на коротких лапах. Поруч ступав сірий хаскі, а позаду, перевіряючи телефон, ішла висока жінка в спортивній куртці.

Собачники на сусідніх доріжках почали квапливо згортати повідці.

— Іде, — сказав хтось. — Руда халепа. Розходимося.

Лариса засміялася. Голосно, на всю алею. Потім відстебнула Дінці карабін, сіла на лавку під каштаном і нікуди більше не поспішала.

Дінка ще трохи поганялася з Баксом, а потім прибігла, видерлася Ларисі на коліна і почала вилизувати їй руки.

— Та знаю я, знаю, — тихо сказала Лариса. — Ти мене жалієш.