Степан Іванович
Кіт Степан зайняв батьківське крісло шістнадцять років тому і відтоді жодного разу не поступився ним навіть хазяїну.
Крісло було важке, з дерев’яними бильцями й вишневим плюшем, який на підлокітниках витерся до блиску. Віктор отримав його від батька разом із квартирою на другому поверсі двоповерхівки в самому центрі містечка. Батько щовечора сидів у ньому з газетою. Віктор сідав туди після зміни на крані, витягав ноги й мовчав. А потім у домі з’явився кіт. Обійшов кімнату, оглянув крісло так, ніби давно чекав, коли йому віддадуть належне, і вмостився посередині.
Віктор тоді засміявся вперше за тиждень і пересів на диван. Так воно й лишилося.
Кіт виріс великим, важким і таким поважним, що звичайне «Степан» до нього якось перестало пасувати. Він ходив квартирою неквапом, як начальник цеху по об’єкту, сідав тільки на найкраще місце й дивився на всіх трохи згори. «Який він тобі Степан? — сказала якось Галина. — Це ж Степан Іванович». Так і прижилося. Відтоді в родині його інакше й не кликали.
* * *
Галина помітила, що кіт замовк, у вівторок зранку.
Шістнадцять років поспіль Степан Іванович зустрічав її біля плити так, наче вона запізнилася на годину: сідав посеред кухні й вимагав, голосно, з притиском, з повним правом. А того ранку вона поставила чайник, дістала його мисочку, а в кухні було тихо. Кіт лежав у кріслі, поклавши голову на лапи, і навіть не глянув у її бік.
Вона не здивувалася. Подумала: наївся вчора ковбаси, хай полежить.
У домі давно все жило окремо. Віктор після пенсії перебрався в крісло до телевізора, коли кіт дозволяв, а коли ні, то на диван поруч. Галина тридцять років простояла біля плити в шкільній їдальні, звикла, що з самого ранку все кипить, і тепер руки без роботи собі місця не знаходили: витирала підвіконня, яке й так блищало, перемивала чисті тарілки, а ввечері сідала на кухні біля вікна й дивилася на вулицю. На дверцятах холодильника третій рік висів позаминулорічний календар із соняшниками. Викинути шкода, гарна картинка.
Діти виросли й роз’їхалися. Андрій ходив у рейси на суднах і телефонував на свята. Оксана жила на тому березі, через міст, стригла собак у власному салоні й навідувалася нечасто. А як і приходила, то сідала на самий краєчок табурета, питала, чи все добре, й за пів години вже шукала ключі від машини.
Між кімнатою й кухнею весь день ходив тільки кіт. Полежить біля Віктора, тоді перебереться до Галини, потреться об ногу, вимагатиме свого. Вона йому шматочок, він їй своє мурчання. Іншої розмови в домі давно не було.
Тепер не було й цієї.
На третій день Степан Іванович сповз із крісла, пішов у спальню й заліз під ліжко, у найдальший кут, де стояла коробка із зимовими чоботами. Ліг, підібгав лапи й відвернувся до стіни.
Галина стала на коліна, зазирнула. Кіт дивився кудись повз неї, у пиловий присмерк, і бік у нього ходив швидко-швидко. Вона простягнула руку. Він не відсунувся, але й не потягнувся, просто дозволив себе погладити. Під густою шерстю пальці намацали ребра, яких іще тиждень тому ніби й не було.
— Вітю, — покликала вона. — Кіт третій день не їсть.
— Минеться, — озвався Віктор, не відводячи очей від екрана. — Коти живучі.
— Він під ліжко заліз. Він туди зроду не ліз.
Телевізор бубонів далі. Віктор мовчав. Галина постояла у дверях і пішла шукати в шухляді аркушик із номером ветклініки.
Того вечора, розстеляючи покривало на кріслі, вона помітила на бильці свіжу руду шерсть. Кіт же цілий день пролежав під ліжком. Вона посміхнулася сама собі: мабуть, зранку ще встиг, і забула про це.
* * *
До клініки Степана Івановича повіз Віктор. Сам, без жодного слова, зняв з антресолей переноску, посадив туди кота, буркнув «поїхали» й пішов до машини. Галина тільки встигла накинути пальто.
Ветеринар трапився молодий, діловий, з кульковою ручкою за вухом. Оглядав кота довго й уважно, а Галину з Віктором попросив почекати в коридорі. Вони сіли поруч на вузьку лавку під стендом з оголошеннями. Плече до плеча. Галина не могла пригадати, коли вони востаннє отак сиділи. Хіба що на весіллі в Оксаниної подруги, років десять тому.
Новини були невеселі. Вік, сказав ветеринар. Шістнадцять років для кота — це багато, організм утомився. Повернути йому молодість не вийде, а от підтримати можна. Особливий корм, маленькими порціями, кожні три години. Тепло. Не залишати самого вночі. І терпіння, побільше терпіння.
— Кожні три години? — перепитала Галина. — Він же в рота нічого не бере.
— З ложечки, обережно, збоку, — ветеринар показав, як тримати. — Ви навчитеся.
Удома Степан Іванович із цим не погодився. Коли Галина піднесла ложечку, він вивернувся з її рук, зашипів і знову зник під ліжком. Вона спробувала ще раз і отримала таке саме. Сіла на підлогу, тримаючи ложку з кормом, і не знала, що робити далі.
Віктор стояв у дверях.
— Не впораємося ми, — сказав він глухо. — Він нас до себе не підпускає.
І вийшов.
А Галина раптом подумала про Оксану. Дочка ж собак стриже. До неї приводять таких, що господарі самі на повідку втримати не можуть, а в неї вони стоять на столі й не пискнуть.
Оксані вона не дзвонила три місяці. Хіба що з приводу комуналки.
Дочка відповіла не одразу.
— Мамо? Щось сталося?
— Степан Іванович захворів, — сказала Галина й несподівано для себе схлипнула. — Не їсть. Ветеринар сказав годувати потроху, а він нас не підпускає. Шипить.
— Степан Іванович? — голос у слухавці став зовсім іншим. — Наш Степан Іванович?
— Наш.
— Нічого не робіть. Я ввечері буду.
* * *
Вона приїхала о сьомій, ще в робочій куртці, з якої сипалася чужа собача шерсть. Не роззуваючись, пройшла в спальню, лягла животом на підлогу й полізла під ліжко. Степан Іванович зашипів, смикнувся, але вона витягла його, притиснула до себе, і руда морда вперлася їй під підборіддя.
— Ну що ти, Степане Івановичу, — бурмотіла Оксана. — Ну що ти. Розкис зовсім, а ще поважний кіт.
Вона сіла на кухні, загорнула кота в рушник так, що визирала тільки голова, і піднесла ложечку збоку, як показував ветеринар. Кіт понюхав. Подумав. І лизнув.
Галина, яка тримала мисочку, видихнула так, ніби весь день не дихала. Віктор стояв у дверях кухні й дивився.
— Зранку і ввечері я, — сказала Оксана. — Удень у мене клієнти. Тож удень ти, мамо.
— Я? Та він мене подряпає.
— Не подряпає. Дивись ще раз. Рушник отак, тримаєш отут, ложечку збоку.
Наступного дня, рівно о дванадцятій, Галина загорнула кота в рушник, затамувала подих і піднесла ложечку. Степан Іванович подивився на неї з великим сумнівом. Потім з’їв. Півложечки, потім іще трохи.
А Галина опісля сиділа на підлозі кухні, спиною до шафки, і плакала невідомо чого.
* * *
Оксана почала приїжджати щовечора. Спершу по-діловому: нагодувала, глянула, чи кіт ходив у лоток, і назад. Потім стала затримуватися. То чаю вип’є, бо змерзла. То лишиться на вечерю, бо вже темно. Сиділи втрьох на кухні й говорили про кота: скільки з’їв, чи пив воду, чи вилазив із-під ліжка.
І з’ясувалося, що за розмовами про котячий лоток можна говорити годину й жодного разу не зачепити того, що болить.
Андрієві Галина набрала через тиждень. Сама. Розповіла. І ввечері син передзвонив, чого не робив, здається, ніколи.
— Як там Степан Іванович? — у слухавці свистів вітер і щось гуло, наче величезний мотор. — Їсть?
— Пів баночки зранку.
— Пів баночки — то добре. Ти той корм бери, мамо, не економ. Я скину гроші.
Галина пам’ятала, як п’ятнадцятирічний Андрій прибіг тоді з причалу, мокрий до пояса, і витяг з-за пазухи щось руде, тремтяче й дуже сердите.
— Мамо, він тонув. Я його витяг.
Вона хотіла насварити, що поліз у холодну воду, але не стала. Налила в блюдце молока. Андрій назвав кошеня Степаном, на честь діда. Хто ж тоді знав, що з того мокрого клубочка виросте Степан Іванович.
Андрій подзвонив і назавтра. І через день. Дзвонив про кота, а виходило про все: про те, що в рейсі вже два тижні шторм, що він скучив за нормальним хлібом, що хлопці в екіпажі сміються, що він щодня питає про кота. Галина ловила себе на тому, що чекає цих дзвінків. Уперше за багато років син телефонував не на свято й не з приводу грошей, а просто спитати, чи дихає ще той рудий нахаба.
А ще Галина почала помічати мисочку.
Зранку вона клала Степанові Івановичу рівно стільки корму, скільки сказав ветеринар, ані крихти більше. А до обіду в мисочці корму було більше, ніж вона залишала. Спершу подумала, що помилилася. Потім почала придивлятися. Корм з’являвся.
Вода в поїлці завжди стояла свіжа, хоч Галина її не міняла. А в раковині щоранку лежала чайна ложечка, якою вона не користувалася.
* * *
Степанові Івановичу ставало то краще, то знову гірше. А на третьому тижні стало зовсім погано.
Кіт перестав пити. Лежав у кріслі пластом, не піднімаючи голови, і лапи в нього були холодні. Оксана приїхала пізно, торкнулася лап і зблідла. Подзвонила ветеринарові. Той сказав: гріти, всю ніч гріти, давати воду по краплі, а зранку привозити.
Оксана набрала в ложечку теплої води, піднесла. Вода стекла по шерсті на рушник. Вона спробувала ще раз. Руки в неї тремтіли, і вона раптом розплакалася. Різко, по-дитячому, як не плакала при матері з п’ятнадцяти років.
— Не можу я, мамо. Я йому тільки гірше зроблю.
— Не зробиш, — Галина поклала свої широкі долоні, в тріщинках від розчину, поверх доньчиних. — Тихо. Гріймо його. До ранку дотягнемо.
І тут прорвало.
— Дотягнемо! — Оксана висмикнула руки, і обличчя в неї пішло червоними плямами. — У тебе завжди так. Дотягнемо, перетерпимо, само минеться. А ти пам’ятаєш, як я з однією сумкою через міст ішла? Коли ти при тітці Раї сказала, що тобі соромно людям казати, ким я працюю? «Я тебе на бухгалтера вчила, а ти собакам хвости підстригаєш». Пам’ятаєш?
Галина стояла з рушником у руках, і рушник раптом став дуже важким.
— Оксано.
— Що Оксано? Кота ти всю ніч гріти будеш. Кота ти вмієш. А мене хто тоді грів?
У кімнаті запала тиша, якої обидві боялися всі ці тижні. Степан Іванович у кріслі ледь ворухнув хвостом.
Галина опустилася на бильце крісла поруч із котом. Довго мовчала, гладила важкою рукою руду голову.
— Злякалась я тоді, доню, — сказала вона нарешті, і кожне слово давалося їй так, наче вона піднімала відро з розчином на третій поверх. — Що без шматка хліба будеш. А сказала так, ніби цеглу кинула. Я інакше не вміла. Думала, прикрикну, і людина збереться. А ти не зібралася. Ти пішла. І я відтоді щоранку себе за це їм.
Оксана постояла. Потім сіла на підлогу поруч і притулилася до материного коліна, як у дитинстві, коли боялася грози й прибігала посеред ночі.
Так вони й сиділи біля крісла, і гріли між собою кота, загорнутого в Галинину вовняну кофту. І Степан Іванович під двома парами рук нарешті зігрівся й замуркотів. Тихо, хрипко, з перервами. Але замуркотів.
* * *
Уночі Галина прокинулася від того, що поруч порожньо. Віктора в ліжку не було.
Вона вийшла в коридор. На кухні світилося. Галина зупинилася на порозі й побачила те, чого не бачила за тридцять п’ять років шлюбу.
Віктор сидів на табуреті біля вікна, у майці й розтягнутих спортивних штанях. На грудях у нього, загорнутий у його ж жилетку, лежав Степан Іванович. Віктор умочав палець у блюдце з теплим молоком і підносив до сухого котячого носа. Терпляче. Раз за разом.
І говорив. Тихо, глухо, не для чужих вух.
— Ну їж, Степане. Хоч крапельку. Мені без тебе тут із ким? Вона на кухні, я в кімнаті, а ти один і туди, і сюди. Не здавайся мені, чуєш? Хто ж мені ще в ноги ляже.
Кіт лизнув палець. Раз. Потім іще.
Галина стояла в темряві коридору й не дихала. Так ось хто підсипав корм у мисочку. Ось чия ложечка щоранку в раковині. Ось звідки шерсть на бильці.
Усі ці роки, вся ця тиша перед телевізором, усі вечори, коли він не казав їй жодного слова. А він, виявляється, вставав ночами, грів кота на грудях і розмовляв із ним. Бо з нею розучився.
Вона не стала заходити. Повернулася в ліжко й до ранку дивилася в стелю.
* * *
Зранку Галина вперше за багато років зварила чоловікові не просто кашу, а пшоняну, з родзинками й ложкою масла зверху, як він любив, коли вони тільки побралися й жили в гуртожитку. Віктор глянув на тарілку, потім на неї. Нічого не сказав.
Але коли Степан Іванович, хитаючись, сам прийшов на кухню й тицьнувся носом у мисочку, Віктор відклав ложку й довго дивився на кота. І кутики губ у нього тремтіли.
Степан Іванович видряпався. Не одразу й не до кінця. Особливий корм і тепла ковдра в кріслі лишилися з ним назавжди. Але він знову їв, знову вимагав сніданку біля плити так, ніби Галина запізнилася на годину, знову вмощувався в батьківському кріслі й звішував лапу з бильця. Поважний кіт, що й казати.
А в домі щось зрушило з місця й назад уже не стало.
Оксана тепер приїжджала щонеділі. Уже не годувати, бо годувати навчилися й без неї, а просто так, на обід. Привозила пиріг з вишнями з пекарні біля мосту, сідала не на краєчок табурета, а як слід, за стіл, і розповідала про своїх клієнтів. Про таксу, яку господиня привела стригтися у светрі з оленями. Про вівчарку, яка боїться фена. Галина сміялася так, що мусила витирати очі.
А Віктор, коли чув дочку в передпокої, вставав і вимикав телевізор. Просто вставав, вимикав і приходив на кухню. Галина не просила. І не чекала. І від цього їй щоразу хотілося відвернутися до вікна.
Андрій узяв відпустку. Подзвонив і сказав буденно, як про давно вирішене:
— Мамо, я в травні приїду. Я його з води тягнув, то маю на нього подивитися.
— Приїжджай, — сказала Галина й засміялася. — Він чекає.
Степан Іванович розплющив жовте око, оглянув кухню, повну своїх людей, і знову заплющив. Усе було на своїх місцях.
