Подарунок на лавці
Того листопадового вечора Ганна Миколаївна сиділа на мокрій лавці біля чужого під’їзду і просила вибачення в кішки, якої не бачила вже місяць.
Говорила тихо, щоб не почули з вікон:
— Мусю… Мусечко, я ж не знала. Чуєш? Я не знала.
Ліхтар над під’їздом блимав, як завжди. Його не міняли вже третій рік, хоч ОСББ і збирало на це грoші. Під ногами чвакала каша з першого снігу й опалого листя. Сашко ходив попід будинком із ліхтариком і світив у кожен продух підвалу. Ганна Миколаївна чула, як він присідає, крекче, бо коліна вже не ті, і тихенько кличе: «Кс-кс-кс… Мусько, ану вилазь».
Він ніколи в житті не кликав котів. Він їх, правду кажучи, не дуже й любив.
Але цієї ночі він шукав.
* * *
Познайомилися вони в червні. Точніше, познайомилася Ганна Миколаївна, а Муся просто дозволила себе помітити.
Вона сиділа на тій самій лавці біля сусідньої п’ятиповерхівки — велика, пухнаста, трибарвна. Руда, біла й шоколадна водночас, ніби її шили з трьох різних клаптиків, і всі три були найкращі. Хвіст тримала трубою. На перехожих дивилася так, як поважна господиня на базарі дивиться на заїжджих продавців: оцінювала.
— Ти чия така гарна? — спитала Ганна Миколаївна, повертаючись з роботи.
Кішка відповіла. Тільки не «няв», а коротким скрипом, як двері в бабусиній хаті. Ганна Миколаївна засміялася на весь двір.
Від сусідок вона потім дізналася: це Муся з першого поверху, з квартири Кравченків. Колись, ще кошеням, її принесли з вулиці діти Кравченків, двоє школярів, які тягали додому все живе, від їжаків до горобців. Діти виросли й роз’їхалися: син до Києва, донька аж до Ужгороду. А Муся лишилася з господарями і так нудьгувала в квартирі, що скреблася у двері. От її й випускали посидіти на лавці.
Школярі, біжучи зранку на уроки, гладили Мусю мимохідь, як гладять на щастя. Ганна Миколаївна спершу теж тільки гладила. А потім якось у супермаркеті, стоячи біля полиці з котячим кормом, раптом поклала в кошик два пакетики з куркою. Кота вдома в неї не було.
Сашко глянув на чек і підняв брову.
— Ми когось завели, а я не в курсі?
— Та то для Мусі. Для тієї, що скрипить.
— А, — сказав Сашко. — Ну, якщо скрипить, то зрозуміло.
Відтоді в кишені її плаща завжди лежав пакетик корму. Ганна Миколаївна виходила з маршрутки, звертала у двір, а Муся вже сиділа на лавці, ніби призначила зустріч. Їла акуратно, без жадібності, а тоді терлася головою об долоню й муркотіла так густо, що здавалося, у неї всередині працює маленький моторчик.
Ганна Миколаївна сідала поруч і розповідала їй усе підряд. Про начальницю, яка знову переплутала графік відпусток. Про ціни на картоплю. Про те, що Сашко вже вкотре обіцяє полагодити кран у ванній. Муся слухала, мружила жовті очі й інколи скрипіла в найдоречніших місцях.
Так минуло літо. Потім вересень, теплий і жовтий. А в листопаді задощило, і одного ранку все навколо стало білим і слизьким: перший сніг ліг на мокре листя й за ніч узявся кіркою.
Муся на лавці не з’явилася. Ганна Миколаївна навіть не здивувалася. Хто ж у таку погоду випустить домашню кішку надвір? Сидить, мабуть, на підвіконні біля батареї й дивиться на сніг. І правильно робить.
Пакетик корму так і лишився в кишені.
* * *
Ганна Миколаївна з Сашком жили своїм життям. Тридцять два роки разом — уже й говорити не треба, щоб зрозуміти одне одного. Робота, вечеря, серіал, у вихідні дача, поки не вдарять морози. З сусідами віталися, але в чужі справи не лізли.
А тоді почалися сни.
Снилося одне й те саме. Ніби Муся ходить по їхній квартирі. Тихо, по-хазяйськи обходить кухню, зазирає в коридор, а потім підходить до ліжка й треться об Ганнину ногу, що звисла з-під ковдри. Так ясно, так тепло, що Ганна Миколаївна прокидалася й шарила рукою по ковдрі.
— Ти чого? — бурмотів Сашко крізь сон.
— Нічого. Наснилося.
Третій раз за тиждень. Четвертий. На п’ятий вона не витримала.
* * *
Біля сусіднього під’їзду стояла Тетяна з третього поверху і чекала, поки її таксик Бакс обнюхає кожен кущ.
— Таню, доброго ранку. А ви Мусю не бачили? Кравченківську. Щось давно її немає.
Таня подивилася на неї довго і якось незручно.
— Ганно Миколаївно… То ви нічого не знаєте?
— А що я маю знати?
— Та Кравченки ж виїхали. Ще в жовтні. Квартиру продали.
І Таня розповіла. Швидко, відводячи очі, як розповідають те, за що соромно всім, хоч винен хтось один.
Донька давно кликала батьків до себе. Там народилися онуки, двійнята, обом ще й року не було. Донька надіслала грoші на переїзд, знайшла квартиру поруч зі своєю. Кравченки зібралися за тиждень. А Мусю брати не стали.
— Сказали, що з малими дітьми кішку не можна, — Таня смикнула повідець. — Ходили по під’їзду, питали, хто візьме. А хто візьме? У мене он Бакс, він котів на дух не терпить. Петренки самі в однокімнатній з трьома дітьми…
— І що?
— А того дня, як машина з речами поїхала, вони її просто на сходах лишили. З мискою, з лежанкою, з тими її іграшковими мишками. Отак на майданчику під дверима й поставили.
Ганна Миколаївна мовчала.
— Ми її підгодовували, чесно, — заговорила Таня швидше. — Хто що виносив. А вона сидить під дверима й сидить. Хтось у під’їзд заходить, вона голову підводить і в обличчя дивиться. Своїх чекала, розумієте? А нові господарі як двері відчинять, вона шмиг у квартиру. Вони її виносять, вона знову. Додому ж ішла, куди ще… Ну і їм набридло. Винесли її на вулицю, а лежанку з мисками на смітник.
— Коли? — Ганна Миколаївна не впізнала власного голосу.
— Та тижнів зо два тому. Якраз перед тим, як сніг пішов.
Дорогою додому Ганна Миколаївна чомусь звернула до сміттєвих баків. За контейнерами, там, де складають усе, що не влазить усередину, досі лежала лежанка. Картата, промокла наскрізь, присипана снігом. Вона бачила її влітку на підвіконні Кравченків. Муся спала в ній, підібгавши лапи.
* * *
Сашко повернувся з гаража о шостій. Ганна Миколаївна стояла в коридорі вже в куртці й чоботях.
— Ми кудись ідемо?
— Сашко, Мусю викинули. Кравченки поїхали, а її лишили. Вона десь тут, надворі. Два тижні вже.
Він не став питати, яка Муся і чому це їхня справа. Зняв з вішака шапку, яку щойно повісив, і взяв з полиці ліхтарик.
— Корм візьми, — тільки й сказав.
Вони обійшли свій двір. Потім сусідній. Потім гаражний кооператив за школою, де Сашко знав кожну шпарину. Зазирали під машини, під балкони перших поверхів, за трансформаторну будку, куди восени збиралися коти з усього кварталу. Ганна Миколаївна шелестіла пакетиком корму й кликала, поки не захрипла. Сашко лягав просто на мокрий асфальт, щоб посвітити в продухи підвалів, і підводився мовчки, обтрушуючи коліна.
Мовчав він не просто так. Він добре розумів те, чого не хотів казати вголос. Домашня кішка, яка все життя спала на дивані. Два тижні мокрого снігу й нічних приморозків. Шанси були такі, що їх і рахувати не хотілося. Але він дивився на дружину і йшов до наступного підвалу.
Близько першої ночі Ганна Миколаївна сіла на ту саму лавку.
Сніг перестав. Вітер ущух, і стало так тихо, як буває тільки пізньої осені вночі, коли місто ніби затамовує подих перед зимою. Вона витирала щоки рукавичкою й говорила далі, вже не зважаючи на вікна:
— Я б тебе забрала, чуєш? Якби я знала… Ти ж до мене уві сні приходила. Ти ж мене кликала, а я, дурна, не зрозуміла. Прости мене, Мусечко.
І їй здавалося, що з темряви хтось слухає.
— Ганю! — гукнув Сашко від їхнього під’їзду. — Ходімо додому, ти вже вся мокра. Ми все оббігали. Завтра з обіду я сам ще раз пройду, підвали в п’ятому будинку подивлюся, там знайомий з ОСББ відчинить. Ходімо, чуєш?
Вона зітхнула. Підвелася. Зробила два кроки.
І почула за спиною скрип.
Короткий, тонкий, трохи сердитий. Наче хтось торкнувся дверей у бабусиній хаті.
Ганна Миколаївна закам’яніла. Обертатися було страшно. А раптом це гілка? А раптом лавка рипнула, бо вона щойно з неї встала? А раптом їй так хотілося це почути, що вона й почула?
Вона обернулася.
На лавці сиділа Муся. Мокра, змерзла, шерсть злиплася бурульками. Вдвічі менша, ніж була влітку. Від колишньої пухнастої поважності лишилися самі очі. А в зубах у неї була сіра миша.
Муся акуратно поклала мишу на лавку, рівно посередині, там, де завжди сиділа Ганна Миколаївна. Підштовхнула носом ближче. Подивилася на жінку, потім на мишу, потім знову на жінку. І заскрипіла голосно й радісно, наче казала: «Ну? Чого стоїш? Це тобі».
Ганна Миколаївна кинулася до неї й підхопила на руки. Муся була легка, як шапка. Тремтіла вся, від вух до хвоста.
— Ти… ти… — тільки й могла вимовити Ганна Миколаївна, притискаючи її до куртки. — Ти ж моя…
Сашко підбіг, захеканий. Побачив кішку, потім мишу на лавці. Постояв.
— Ти глянь, — сказав він хрипко. — Вона ж тобі вечерю принесла. Сама кістки одні, а тобі мишу. Почула, що ти тут плачеш, і принесла, щоб ти поїла.
Він кашлянув і відвернувся.
— Сиділа, видно, десь у підвалі й дивилася на нас. Людям вона тепер не вірить, і правильно робить. А тебе впізнала. Ти ж її годувала.
— Мишу не викидай, — раптом сказала Ганна Миколаївна.
— Ганю…
— Вона ж старалася.
Сашко зітхнув, дістав носовичок, загорнув мишу й поклав у кишеню куртки. Так і ніс додому: в одній руці ліхтарик, у кишені подарунок.
* * *
Удома Мусю мили в тазику теплою водою. Вона не пручалася, тільки дивилася на Ганну Миколаївну з величезним подивом. Сашко стояв напоготові з рушником, а потім сушив її феном на найслабшому режимі й бурчав:
— Шістдесят два роки прожив без кота. Шістдесят два! А тепер стою вночі з феном.
Але сушив дуже обережно. Особливо за вушками.
Мишу він тихенько виніс на балкон, а вранці закопав під бузком біля під’їзду. Ганні нічого не сказав. Мусі тим паче.
Ганна Миколаївна поставила на підлогу блюдце з теплою водою і відкрила той самий пакетик корму, що місяць пролежав у кишені плаща. Муся з’їла все, вилизала блюдце до блиску, а тоді сіла посеред кухні й уважно подивилася на цих двох людей.
Вона намагалася зрозуміти. Ці люди не були її людьми. Її люди пішли, лишили її на сходах і не повернулися, хоч вона чекала, хоч зазирала в кожне обличчя. А ці чужі. Навіщо вони ходили по холоду всю ніч? Навіщо кликали? Навіщо тепер гріють, годують і чухають за вухом?
І раптом Муся зрозуміла.
Ну звісно. Миша!
Вони ж були голодні. Шукали мишу, ходили, світили по підвалах, а спіймати не могли. А вона, Муся, змогла. Спіймала й принесла. От вони й вирішили залишити собі таку мисливицю.
Муся задоволено заскрипіла й ткнулася лобом у Ганнину руку. Вона пояснювала: беріть мене, не пошкодуєте. Мишей буде багато. Скільки скажете. Я вмію.
Тільки не виносьте мене більше на сходи. Тільки не на вулицю.
Ганна Миколаївна чомусь знову плакала. Муся не розуміла чому. Все ж було добре.
* * *
Спати Мусю поклали посередині, між собою. Сашко сказав, що це неподобство і що завтра він купить їй нормальну лежанку. Ганна Миколаївна сказала: «Купиш». І обійняла кішку обома руками.
Муся замуркотіла, вперше за багато днів. Моторчик усередині завівся не одразу, кілька разів чхнув, а тоді запрацював рівно й густо, як улітку. Вона перебирала лапами Ганнину долоню і засинала.
Їй снилося, що вони з Ганною Миколаївною полюють на мишей. Ганна Миколаївна бігала повільно, весь час відставала і сміялася. А Муся спіймала найбільшу мишу на світі й принесла їй: на, їж, ти ж голодна. І Ганна Миколаївна взяла її на руки й притисла до себе.
Муся всміхалася уві сні. Всміхалася й Ганна Миколаївна.
А Сашко лежав із розплющеними очима, дивився на них у сутінках спальні й думав про Петра Кравченка. Двадцять років знайомі. Разом у гаражах стояли, разом сніг біля під’їзду відкидали. Нормальний чоловік, господарський, онукам на велосипеди відкладав. Як такий чоловік міг виставити на сходи миску, лежанку й кішку, з якою прожив стільки років, і просто зачинити за собою двері?
Відповіді Сашко не знайшов. Мабуть, її й немає.
Під ранок Муся перелізла через Ганну Миколаївну й умостилася Сашкові під бік. Він не поворухнувся, щоб не сполохати. Так і пролежав до самого будильника.
