Рукавиці з латками

Шолом прилетів Артемові просто в руки ще до того, як автобус устиг від’їхати від зупинки. Важкий, чорний, з подряпиною на боці й наліпкою у вигляді блискавки.

— Ловиш непогано, — сказала жінка, яка його кинула. — Уже щось.

Артем стояв на розпеченому асфальті з рюкзаком на одному плечі й нічого не розумів. Мама казала: «Тітка Марта тебе зустріне». Він чекав побачити когось у квітчастій хустці, з сумкою-візком і, можливо, з банкою компоту. А перед ним стояла засмагла жінка років п’ятдесяти, у вилинялих джинсах, у шкіряній куртці з закоченими рукавами, з довгим рудим волоссям. За її спиною біля паркану чекав темно-вишневий мотоцикл.

— Ви… Марта?

— Тітка Марта. Або просто Марта, мені однаково. А ти, значить, той самий столичний принц, через якого твоя мама вже місяць не спить.

— Я не принц.

— Подивимося. Шолом застібни, ремінець під підборіддям. Їдемо тихо, дорога в нас гравійна. Руки — мені на пояс, і не соромся, ніхто не дивиться.

Він хотів сказати, що нікуди з нею не поїде, що це взагалі якийсь цирк. Але автобус уже зник за поворотом, а навколо були тільки соняшники до самого обрію.

* * *

До цієї зупинки Артема довела довга й нервова весна.

Спочатку був груповий чат класу, де він виклав фото вчительки історії з таким підписом, що його потім читали вголос у кабінеті директора. Потім два тижні прогулів, про які мама дізналася випадково, від сусідки по сходовому майданчику. А третій виклик до школи стався через те, що Артем на перерві розтрощив чужу колонку — просто так, бо хлопець з паралельного класу «косо глянув».

Ілона вийшла з кабінету директора з червоними плямами на шиї. Удома мовчки простягнула руку.

— Телефон.

— Мам, ти серйозно?

— Телефон, Артеме. І ноутбук. Пароль від роутера я вже змінила.

— І що я робитиму все літо? У стіну дивитимусь?

— Ні. Поїдеш до Марти.

Він навіть засміявся. Про тітку Марту в родині говорили так, як говорять про погоду в іншій області: щось там є, але нікого не стосується. Він бачив її, коли йому було років сім, на якомусь ювілеї бабусі. Запам’ятав лише, що вона голосно реготала й пішла раніше за всіх. Бабуся тоді зітхнула: «Отака вона в нас. Сама собі пані».

— Вона ж дивна, — сказав Артем.

— Можливо, — погодилася мама. — Зате там ти хоч навчишся людей поважати. Бо мене ти, схоже, вже не чуєш.

* * *

Першого ранку його розбудив не півень і не мамин голос, а гітарний риф такої сили, що на поличці задзеленчали банки з ґудзиками. Артем підскочив, не розуміючи, де він. З кухні гриміли AC/DC.

Марта стояла біля плити в майці й робочих штанях і щось наспівувала собі під ніс, перевертаючи на пательні яєчню.

— О, прокинувся. Сідай. Яйця від моїх курок, помідори з теплиці, хліб учорашній, але добрий.

— Можна тихіше? — Артем кивнув на колонку.

— Можна. Коли ти тут господар будеш.

Помідори були теплі, ще не відійшли від сонця, і пахли так, як ніколи не пахли ті, що мама купувала в супермаркеті. Артем з’їв три штуки й тільки тоді згадав, що збирався ображатися.

Після сніданку Марта поклала перед ним на стіл пару робочих рукавиць — затертих, з латками на пальцях.

— Значить так. Лекцій про поведінку я тобі читати не буду, на це в тебе мама є. У мене правило одне: хочеш їсти — допомагаєш. Не хочеш — холодильник знаєш де. Але він сам себе не наповнює.

— А якщо я просто піду?

— Куди? — щиро зацікавилася вона. — Автобус до райцентру двічі на день, о шостій ранку й о п’ятій вечора. Хочеш — я тебе навіть підвезу.

Він не пішов. Але й рукавиць того дня не взяв.

* * *

Перші два тижні Артем ненавидів усе підряд.

Спеку, від якої о другій дня не хотілося навіть дихати. Мух, що лізли в чай. Кота Тишка, який щоночі вмощувався йому на ноги й важив, здавалося, як мішок картоплі. Тишу — справжню, густу, в якій чути, як за стіною годинник відстає на свої п’ять хвилин. А найбільше — відсутність інтернету, бо в Марти був тільки кнопковий телефон і радіо, яке ловило дві станції.

Він огризався, грюкав дверима, демонстративно лежав у гамаку, поки Марта поливала теплицю. Вона не сварилася. Просто ввечері на столі стояла одна тарілка — її. Друга чекала в шафці, порожня.

На п’ятий день Артем узяв рукавиці. Мовчки, ніби випадково. Марта теж нічого не сказала, тільки показала, як підв’язувати помідори, щоб не ламалися стебла.

А на дев’ятий він потайки взяв у неї телефон.

Вийшов за хлів, туди, де стояв мотоцикл під брезентом, набрав мамин номер і зашепотів так, що аж голос зірвався:

— Мам, забери мене звідси! Твоя сестра ненормальна! Вона о шостій ранку вмикає рок на всю хату! Вона змусила мене чистити курник! Вона в суботу потягне мене на базар продавати помідори, ти розумієш? Мене! На базар!

У слухавці була довга пауза.

— Артемчику, — нарешті сказала мама дивно рівним голосом, — а ти поїв сьогодні?

— Що? До чого тут…

— Ти поїв?

— Ну… поїв.

— Тоді все гаразд. Передай телефон Марті.

Він обернувся. Марта стояла за три кроки від нього, спершись на одвірок хліва, і всміхалася.

— Ненормальна, — повторила вона, забираючи телефон. — Знаєш, мене так і в школі називали. Я вже звикла вважати це компліментом.

* * *

На базарі в райцентрі виявилося не так страшно, як він собі уявляв. Ну, спочатку було страшно: Артем стояв за прилавком червоний, як ті помідори, й дивився собі під ноги. Але до обіду вже вмів зважувати на старих вагах і швидко рахувати решту, а якась жінка в солом’яному капелюсі сказала Марті: «Ваш помічник такий ввічливий, приємно купувати».

Артем удав, що не почув. Але дорогою додому весь час чомусь усміхався в шолом.

Того ж вечора Марта витягла з-під брезенту мотоцикл і поклала поруч ящик з інструментами.

— Ланцюг треба підтягнути. Тримай ключ на сімнадцять.

— Я в цьому нічого не тямлю.

— Я теж колись не тямила. Мене чоловік учив, поки був… — вона на мить затнулася. — Поки був поруч. Тримай ключ, кажу.

Вони колупалися з мотоциклом до темряви. Марта пояснювала просто, без зверхності, і жодного разу не сказала «ну що ти за руки маєш». Коли Артем нарешті сам затягнув гайку, вона ляснула його по плечу так, що він ледь не впав.

— Ось. А казав — не тямиш.

* * *

Того вечора, коли все змінилося, збиралася гроза. Повітря стало важким і липким, на заході небо потемніло, а ластівки літали так низько, що мало не чіпляли крилами траву.

Марта пішла закрити теплицю й не повернулася. Хвилин за двадцять Артем вийшов її шукати.

Вона сиділа всередині, на перевернутому відрі, між рядами помідорів. У руках тримала фотографію. Не помітила, як він зайшов, тож Артем устиг побачити: на знімку був хлопець приблизно його віку, худий, кучерявий, з гітарою на плечі. І з такою самою усмішкою, як у Марти, коли вона з когось кепкує.

— Це хто? — тихо спитав Артем.

Марта не здригнулася й не сховала фото. Тільки трохи помовчала.

— Остап. Мій син.

— У вас є син?

— Є. Тільки він тут не живе вже тринадцять років.

Почали падати перші важкі краплі, барабанили по плівці над головою. Марта провела пальцем по краю знімка.

— Йому було сімнадцять, як тобі зараз. Він хотів грати. Їхати до великого міста, вчитися музиці, збирати свій гурт. А я хотіла, щоб він вступив на агронома і лишився тут, біля мене. Я тоді дуже правильно все знала, розумієш? Як треба жити, що таке серйозна справа, а що — дурниці.

— І що ви йому сказали?

— Сказала, що його гітара — це іграшка для нероб. Що з такою головою він нічого в житті не досягне. І що як піде — може не повертатися.

Вона всміхнулася якось криво, не по-своєму.

— Він пішов. Вступив, вивчився, тепер працює за кордоном, грає в оркестрі. Мені про це сестра його батька розповідає. А нам з ним вистачає двох повідомлень на рік: «З днем народження» — «Дякую». Я тоді думала, що виховую. А насправді просто кричала, бо мені було страшно його відпустити.

Артем стояв мовчки. Дощ уже лупив по теплиці щосили, пахло мокрою землею й томатним листям. Він раптом згадав мамині червоні плями на шиї, і її рівний голос у слухавці: «Ти поїв?» І те, як сам грюкав дверима на кожне її слово.

Уперше за довгий час він не знайшов, що відповісти. Просто сів поруч, на ящик, і так вони й сиділи, поки гроза не відійшла далі за ліс.

* * *

Наступного ранку Артем сам приніс Марті телефон.

— Напишіть йому.

— Що я йому напишу? Тринадцять років минуло.

— Ну… не знаю. Щось нормальне. Не «з днем народження».

Марта довго крутила телефон у руках. Потім одним пальцем, повільно, як людина, що звикла до гайкових ключів, а не до кнопок, набрала: «Остапе, помідори цього року вдалися. Приїдь, як зможеш. Я дуже скучила. І я була неправа».

Вона натиснула «надіслати» й одразу віддала телефон Артемові, ніби той пік руки.

Відповідь прийшла через дві доби. Артем побачив її першим, бо Марта саме поралася в курнику, і побіг через увесь двір, тримаючи телефон над головою:

— Тітко Марто! Він пише! «Буду в кінці серпня. Гітару брати?»

Марта вийшла з курника з кошиком яєць і довго стояла, не рухаючись. А потім засміялася — голосно, на весь двір, так що Тишко злетів з паркану.

— Брати, — сказала вона. — Напиши йому: обов’язково брати.

Решту літа вони готувалися. Пофарбували ворота в зелений колір, полагодили ґанок, де давно хиталася сходинка, перебрали дах повітки. Артем сам навчився заводити мотоцикл з першого разу й засинав без жодної думки про телефон.

Кілька разів він дзвонив мамі — вже не з-за хліва, а сидячи на ґанку. Розповідав про базар, про грозу, про ланцюг. Одного разу сказав: «Мам, ти там не втомлюйся дуже». І довго після цього слухав, як вона мовчить у слухавку.

* * *

Ілона приїхала двадцять п’ятого серпня, вранішнім автобусом. Марта зустріла її на зупинці пішки — мотоцикл цього разу відпочивав під брезентом.

Коли вони дійшли до двору, з теплиці вийшов Артем. Засмаглий до бронзового кольору, з подряпаними руками, у кросівках, які давно перестали бути білими. В руках він тримав ящик із помідорами.

Ілона завмерла біля нових зелених воріт.

— Привіт, мам, — сказав Артем. Поставив ящик на лавку, витер руки об штани й обійняв її. Сам. Перший.

Вона не пам’ятала, коли таке було востаннє.

— Ти… ти як? Речі зібрав? Автобус о п’ятій.

Артем глянув на тітку. Та знизала плечима: мовляв, говори сам.

— Мам, а можна я ще на тиждень залишуся? У нас із тіткою Мартою справи. Остап приїжджає, треба доробити повітку. І він гітару везе, я обіцяв послухати.

Ілона перевела погляд на сестру. Довго дивилася, ніби вперше її бачила.

— Марто. Що ти з ним зробила?

Марта підняла з лавки робочі рукавиці з латками на пальцях і кинула їх Артемові. Він упіймав не дивлячись.

— Нічого особливого, — сказала вона. — Просто не кричала.

Ілона засміялася й заплакала одночасно. Потім пішла до сестри й обійняла її — так міцно, як не обіймала, мабуть, з дитинства. А Артем стояв із рукавицями в руках і думав, що за це літо зрозумів одну просту річ, якої не пояснив би жоден директор: дорослі теж бувають неправі. Просто не всі вміють про це сказати. А тітка Марта — вміє.

Вона, зрештою, завжди була трохи ненормальна.