Сім хвилин, яких не вистачило

Годинник на кухні Ольги Павлівни відставав на сім хвилин. Вона ніколи його не підводила: казала, що так у неї завжди є трохи зайвого часу. Тепер ці сім хвилин нікому не були потрібні. Родичі ходили повз годинник, не підводячи на нього очей, — їм було не до того.

Минув тиждень після прощання. У двокімнатній квартирі, де завжди пахло яблуками й крохмаленою білизною, тепер пахло мокрими куртками й чужими парфумами. За вікном третій день сіяв жовтневий дощ, батареї ще не гріли, і всі сиділи в светрах, не знімаючи взуття.

— Кришталеву вазу я заберу, — тітка Лариса вже загортала її в старі газети. — Мама її на весіллі отримала. Їй би приємно було, що ваза в мене.

— А дриль на балконі чия? — дядько Віталій вийшов з балкона з коробкою під пахвою. — Ну, раз нічия, то моя. Мені на дачу якраз треба.

Двоюрідна сестра Віка ходила по кімнаті з телефоном і фотографувала меблі.

— Стінку ніхто не купить, це сто відсотків, — бурмотіла вона. — А диван ще нічого. Покривало зняти — і можна в оголошення.

Тарас сидів на табуретці біля вікна й мовчав. Його ніхто ні про що не питав. Та й навіщо? Його мами не стало 10 років тому, бабуся довго через це плакала. У родині давно вирішили, хто він такий: тридцять два роки, ні постійної роботи, ні сім’ї, винаймає однокімнатну квартиру на околиці.

То кухню комусь збере, то двері перевісить, то полиці повісить. «Наш майстер на годину» — так його називала тітка Лариса, і в неї це звучало зовсім не як похвала.

Тільки бабуся так не вважала.

Ольга Павлівна дзвонила йому щонеділі о сьомій вечора. П’ять років поспіль — жодного пропуску. Тарас міг бути на об’єкті, в маршрутці, де завгодно — о сьомій телефон дзвонив.

— Ну що, Тарасику, поїв сьогодні нормально? — починала вона. — Не бутербродами?

— Поїв, бабусю.

— Брешеш, я ж чую. А роботу знайшов?

— Шукаю.

— Нічого. У тебе руки дідові, а дід без роботи жодного дня не сидів. Ти своє знайдеш, от побачиш. Я в тебе вірю.

Минулої неділі о сьомій телефон мовчав. Тарас просидів над ним до дев’ятої.

* * *

Кота першою помітила Віка.

Він вибрався з-під дивана, коли всі зайнялися сервантом. Йшов уздовж стіни, низько, обережно, наче сподівався, що його приймуть за тінь. Рудий, пухнастий, з білими «шкарпетками» на передніх лапах.

— Ой, а це що таке? — Віка відступила на крок, ніби побачила мишу. — Він що, весь цей час тут сидів?

— Це Тишко, — сказав Тарас. — Бабуся його торік у під’їзді знайшла. Він тоді в долоні вміщався.

— А, це той, що в неї на всіх фотографіях? — тітка Лариса подивилася на кота так, як дивилася на стінку: прикидаючи, куди його подіти. — Гарний. Доглянутий. Треба б його комусь прилаштувати.

— Мам, кому ти його прилаштуєш? — Віка закотила очі. — Відвеземо в притулок, і все. Або оголошення дамо, там такого рудого швидко заберуть. Квартиру ж однаково продавати.

Тишко зупинився посеред кімнати. Він подивився на Віку, потім на тітку, потім на дядька з дрилем. І пішов до вікна, де сидів Тарас.

— А якщо я його заберу? — спитав Тарас.

У кімнаті стало тихо. Навіть дядько Віталій поставив коробку на підлогу.

— Ти? — Віка засміялася. — Тарасе, ти себе ледве годуєш. І в тебе господиня квартири, вона тобі за кота голову відкрутить.

— Домовлюся.

— Ти взагалі розумієш, що це на роки? Корм, наповнювач, огляд у ветклініці раз на рік. Це грoші.

Тишко тим часом сів біля Тарасових кросівок, акуратно обгорнув хвостом лапи й підняв на нього жовті очі. Він не муркотів, не терся. Просто сидів і чекав.

— Я заберу Тишка, — повторив Тарас. — І більше мені нічого тут не треба. Діліть без мене.

Тітка Лариса з Вікою перезирнулися. Тарас добре знав цей погляд: так дивляться, коли людина при всіх робить дурницю, а сказати їй про це вголос незручно.

Першим заговорив дядько Віталій:

— Ну, раз хлопець вирішив — хай бере. Що ми, проти? Це ж кіт, а не діаманти.

— От саме, — пирхнула Віка. — Зате тепер на трьох ділити, а не на чотирьох.

* * *

Перші три дні Тишко не їв.

Він сидів у передпокої Тарасової однокімнатної квартири біля дверей і дивився на них так, ніби вони от-от відчиняться й за ними з’явиться Ольга Павлівна в своєму синьому плащі. Тарас ставив поруч миску, сідав на підлогу, говорив з ним. Кіт не відповідав.

— Я теж чекаю на неділю, — сказав йому якось Тарас. — А дзвонити нікому.

На четвертий день він згадав про плетений кошик, у якому Тишко спав у бабусі. Тарас забрав його разом з котом, але так і залишив у кутку, не розпакувавши з пакета. Тепер дістав, поставив біля батареї, вийняв звідти стару бабусину кофтину, щоб струсити шерсть.

Під кофтиною, на самому дні, лежав конверт.

Почерк Тарас упізнав одразу: рівні, трохи похилі літери, якими бабуся колись підписувала йому листівки на день народження. На конверті було всього одне слово: «Тарасику».

Усередині — аркуш у клітинку, вирваний зі шкільного зошита.

«Якщо ти це читаєш — значить, Тишко в тебе. Я так і знала. Я ж тебе знаю краще, ніж ти сам себе. Не віддавай його нікому, він у мене дуже сором’язливий, до чужих не йде. А про решту тобі скажуть. Не сердься на них, вони не злі, просто кожен думає про своє. Їж нормально. Твоя бабуся».

Тарас перечитав лист разів десять. «Про решту тобі скажуть» — що це мало означати, він не зрозумів.

Тишко тим часом вийшов з передпокою, понюхав кошик, заліз у нього, двічі покрутився на кофтині й ліг. Уперше за чотири дні. А ввечері миска стояла порожня.

* * *

Через місяць усім зателефонувала нотаріус.

Ірина Олегівна виявилася невисокою жінкою в окулярах, з тихим голосом. У її кабінеті було тісно й тепло, на підвіконні стояв великий фікус. Тітка Лариса прийшла першою, Віка — з чоловіком, дядько Віталій — у куртці, яка ще пахла дачним димом від спаленого листя.

— Ольга Павлівна склала заповіт півроку тому, — сказала нотаріус. — Він короткий. Я прочитаю.

Вона поправила окуляри.

— «Квартиру, в якій я живу, а також усі мої заощадження на рахунку заповідаю тому з моїх рідних, хто після моєї смерті візьме до себе мого кота Тишка й доглядатиме його. Особисті речі нехай рідні поділять між собою по-доброму».

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як гуде принтер.

— Тобто… — Віка повільно повернулася до Тараса. — Тобто все — йому? За кота?

— Не за кота, — м’яко сказала Ірина Олегівна. — За те, що він його взяв. Ольга Павлівна, коли оформлювала документи, пояснила мені: хто забере Тишка, той забере його не з розрахунку. Бо ніхто ж не знатиме.

— Це нечесно! — Віка аж підвелася. — Я теж могла його взяти! Мені просто ніхто не сказав!

— Могли, — спокійно погодилася нотаріус. — Але не взяли.

Тітка Лариса весь цей час мовчала, дивлячись у підлогу. Потім тихо сказала:

— Мама завжди казала, що людину видно по тому, як вона ставиться до того, хто нічого не може дати навзаєм.

Про заощадження Тарас нічого не знав. Виявилося, бабуся п’ятнадцять років відкладала частину пенсії й грoші, які він сам їй інколи передавав «на гостинці». Вона їх не витрачала. Вона їх збирала — для нього.

Уже на вулиці, під дрібним холодним дощем, Віка наздогнала його біля зупинки.

— Тарасе, слухай… Ну ми ж рідні. Може, якось поділимо по-людськи? Квартиру продамо, грoші на трьох…

Тарас подивився на неї довго, без злості.

— Віко, я її не продаватиму. Тишко там виріс. І бабуся теж хотіла, щоб він жив удома.

— Ти ненормальний, — сказала Віка. Але якось уже без запалу.

* * *

Минула зима.

Тарас переїхав у бабусину квартиру в листопаді, коли нарешті дали опалення. Нічого не продав і майже нічого не змінив: зробив невеликий ремонт у ванній, переклеїв шпалери в коридорі, а покривало на дивані з вицвілими трояндами залишив — Тишко любив на ньому спати.

Частину бабусиних заощаджень він вклав у справу. Орендував гараж через два будинки, купив нормальний інструмент і почав робити меблі на замовлення: кухні, шафи-купе, полиці. А потім, майже жартома, зробив Тишкові дерев’яний будиночок із драбинкою й лежанкою нагорі. Сфотографував, виклав у соцмережі.

Наступного ранку в нього було сорок повідомлень. Люди питали, скільки коштує такий самий для їхніх котів.

До березня в Тараса був помічник, черга замовлень на два місяці вперед і стільки роботи, скільки він не мав за всі попередні роки разом. Тітка Лариса якось подзвонила й, трохи ніяковіючи, спитала, чи не зробить він їй шафу в передпокій. Він зробив. Грoшей не взяв.

А щонеділі о сьомій вечора Тарас вимикав телефон, сідав на диван, і Тишко одразу перебирався до нього на коліна. Тарас гладив його по рудій спині й розповідав, як минув тиждень: що поїв, що зробив, які замовлення взяв. Тишко слухав, примруживши жовті очі, і повільно, задоволено муркотів.

Годинник на кухні так і відставав на сім хвилин. Тарас його не підводив.

— Ти мала рацію, бабусю, — сказав він якось уголос, дивлячись на нього. — Я знайшов своє.

Тишко, не розплющуючи очей, ткнувся йому лобом у долоню.