Третій термос

Утретє за тиждень Марину розбудив той самий звук: глухий удар, а за ним довгий металевий дзвін, ніби хтось упустив на кахель дзвіночок і той ніяк не міг замовкнути. Годинник на тумбочці показував за двадцять третю.

Віталій поруч навіть не розплющив очей.

— Твій знову за своє, — пробурмотів він у подушку.

— Чого це мій? — так само пошепки обурилася Марина.

— Бо коли він щось перекидає, він завжди твій.

Вона накинула халат і пішла на кухню. Світло вмикати не стала, і так знала, що побачить. Сріблястий термос лежав посеред підлоги, кришка-чашка відкотилася аж під холодильник, а на стільці біля столу сидів Жук. Рудий, широкий, з білою манишкою на грудях. Сидів рівно, обгорнувши лапи хвостом, і дивився на Марину так спокійно, наче це вона невідомо навіщо прийшла сюди серед ночі.

— Ну і що він тобі зробив? — спитала Марина.

Жук повільно примружився. Термос мовчав. Скидалося на те, що розмова між ними двома давно закінчена, і закінчилася вона не на користь термоса.

* * *

Жука чотири роки тому приніс додому Віталій. Хтось із хлопців на роботі роздавав кошенят, і він узяв одне — «на тиждень, поки не знайду, кому прилаштувати». Тиждень затягнувся, бо кошеня першого ж вечора знайшло в коридорі ящик з інструментами, видобуло звідти гайку і до півночі котило її лінолеумом з кімнати в кухню й назад. Віталій сидів на табуретці, дивився на це і сміявся так, як Марина давно не чула.

— Глянь, як жук свою кульку пре, — сказав він. — Ну все, Жуком і будеш.

Прилаштувати його так нікому й не вийшло. А характер, який проявився тоді з гайкою, з роками нікуди не подівся. Він просто став розважливішим. Маленький Жук трощив усе підряд і щоразу попадався. Дорослий Жук вибирав момент, коли в кімнаті нікого не було, а потім зустрічав господарів з таким виглядом, ніби цілий день сумлінно спав на кріслі й нічого не чув.

Між Віталієм і котом тривало тихе змагання. Чоловік хотів хоч раз упіймати Жука на гарячому, і тоді той вирушав «на перевиховання» — на цілий вечір у ванну, з мискою, водою і лотком, за зачинені двері. Жук ображено нявчав, шкрябав двері, лягав під ними так, що з коридору було видно руду лапу. Марина не витримувала й пів години. Тихенько відчиняла, брала кота на руки й несла на диван, а Віталієві казала:

— Та він уже все зрозумів.

— Він зрозумів тільки одне, — бурчав чоловік. — Що ти його завжди витягнеш.

Тому, щоб до «перевиховання» не доходило, Марина часто брала провину на себе. Це вона зачепила вазон. Це вона погано зачинила шафку. Це в неї випала з рук кришка від каструлі. Віталій слухав, кивав і дивився на неї так, що було ясно: вірить він рівно наполовину.

* * *

Із термосами почалося ще на початку осені, коли Віталія перевели на ранню зміну. Виходив він о пів на шосту, затемна, щоб устигнути на перший автобус до заводу. Чай брав із собою: міцний, із чебрецем, як любив ще з дитинства. Пузатий термос зі скляною колбою з вечора стояв на столі, щоб уранці лишалося тільки залити окріп.

Жукові він не сподобався з першого дня. Кіт ходив довкола, нюхав, сідав навпроти і довго дивився. Що саме його обурювало, ніхто так і не дізнався. Може, те, що термос стирчав посеред столу, як стовп, на його, Жуковій, території.

Через тиждень скляна колба розлетілася на плитці з таким дзвоном, що прокинувся навіть Віталій. Він вийшов на кухню з обличчям людини, яка вже знає відповідь, і рушив шукати кота. Жук лежав на підвіконні, повернувшись до всіх спиною, і зосереджено дивився на мокрий нічний двір.

— Віталику, це я, — швидко сказала Марина. — Помила його ввечері й поклала боком сохнути. Не догледіла.

Віталій перевів погляд з неї на кота, потім знову на неї. Зітхнув. Сказав, що купить новий.

Другий він вибирав довго, у господарському біля ринку. Зелений, з чашкою зверху і кнопкою-клапаном, щоб не відкручувати кришку. Термос прожив у них одинадцять днів. Цього разу Жук після гуркоту сам заліз під диван і завивав звідти таким голосом, наче його вже ведуть у ванну.

— Сам винен, — заявила Марина раніше, ніж чоловік устиг рота розтулити. — Хто ж ставить термос на самий край? Я тільки ліктем зачепила.

— Я поставив його посередині.

— Значить, він сам до краю доповз.

Віталій мовчки пішов по віник.

Третій термос був уже з принципу. Сталевий, важкий, з металевою колбою, ситечком для заварки й дозатором. Продавчиня, коли пакувала, пообіцяла, що його хоч із п’ятого поверху кидай — нічого не станеться. Удома Віталій поставив покупку на стіл і сказав, звертаючись не до дружини, а до кота:

— Ну все. Цей тобі не по зубах.

Жук сприйняв це як особисте запрошення.

* * *

Термос не розбивався, і саме це, здавалося, зачіпало кота найбільше. Кожної ночі в квартирі повторювалося те саме: удар, дзвін, тиша. Термос ховали в шафку — Жук відчиняв дверцята лапою. Ставили на холодильник — він злітав і звідти. Ванна його більше не лякала. Він відсиджував там вечір із виглядом філософа і вночі знову брався до справи.

Перемогти термос Жук не міг, але відступати теж не збирався. А вдень спав на кріслі, розкинувши лапи, і висипався за всіх трьох.

Марина працювала на підприємстві, і в кінці жовтня, коли треба було зводити квартальні звіти, вона ловила себе на тому, що перечитує один рядок по три рази. Колеги питали, чи все в неї гаразд. Віталій на зміні засинав у автобусі й двічі проїхав свою зупинку. Опалення того тижня ще не дали, у квартирі було прохолодно, за вікном безкінечно мрячило, і від усього цього хотілося тільки одного — виспатися хоч одну ніч.

У четвер увечері Марина подзвонила мамі. Валентина Трохимівна жила в селі за сорок кілометрів, мала свій будинок, курей і комору, де зберігала кукурудзу.

— Мамо, забереш Жука? Хоч на зиму.

— А що він накоїв? — одразу насторожилася мама.

— Та нічого він не накоїв. Просто я три тижні не сплю.

— Вези. У мене в коморі миші хазяйнують, хай відпрацює своє. Я в суботу сама приїду, мені однаково на ринок треба.

Віталієві Марина сказала за вечерею. Вона чекала, що він зрадіє, може, навіть пожартує, що нарешті запанує тиша. Але чоловік поклав виделку.

— Як це — віддати?

— Не віддати, а до мами. Ти ж сам казав, що він тебе доведе.

— Я казав, щоб він не бешкетував. Я не казав, щоб його з хати.

— Віталику, ти з ним чотири роки сваришся.

— Ну то й що, — він глянув на Жука, який дрімав на табуретці, згорнувшись бубликом. — Він же наш. Своїх по родичах не роздають.

Марина навіть не знайшла, що відповісти. Двадцять два роки разом, а вона була певна, що чоловік лише терпить цього кота заради неї. Проте суботу ніхто не скасував. Мама вже купила переноску, а в самої Марини просто не залишилося сил щось переграти.

* * *

Валентина Трохимівна приїхала першою маршруткою, з новенькою переноскою і торбою гостинців: банка меду, трилітровий слоїк квашеної капусти, домашні яйця, загорнуті в газету. Жук, щойно побачив переноску, зник під диваном, і жодні вмовляння не допомагали.

Віталій зранку кудись пішов, нічого не пояснивши. Повернувся ближче до обіду з великою спортивною сумкою, з якою колись ходив у басейн, ще коли вони обоє були молодші й мали на це час.

Теща оглянула його з голови до ніг.

— О, а ти куди зібрався? Разом із котом переїжджаєш, чи що?

Віталій спокійно поставив сумку на стілець.

— Добрий день, Валентино Трохимівно.

Він розстебнув блискавку. На складеному рушнику в сумці сиділо крихітне сіро-біле кошеня з рожевим носом і круглими перестрашеними очима.

— Знайомтеся, — сказав Віталій. — Це Муся.

Муся тоненько пискнула. І тієї ж секунди з-під дивана висунулася руда голова. Жук, якого не могли виманити цілу годину, вибрався сам і завмер посеред кімнати, витягнувши шию.

— Віталику, — тільки й вимовила Марина. — Ми з одним котом не дамо ради, а ти ще одного…

— Він тут сам цілими днями, — тихо сказав Віталій. — Ми на роботі, а він сидить і нудиться. От і вигадує собі, з ким позмагатися. Дайте тиждень.

Мама подивилася на зятя, на кошеня, на Жука, який не зводив очей із сумки, і махнула рукою.

— Тиждень. А переноска хай поки постоїть у вас.

* * *

Мусю поселили в спальні, за зачиненими дверима. Марина боялася: Жук великий, важкий, а кошеня вміщалося в долоні. Перші три дні кіт майже не відходив від дверей. Лежав під ними, просовував лапу в щілину, принюхувався, тихо муркотів щось своє. З того боку чулося грізне, але дуже тоненьке шипіння.

У вівторок увечері Віталій відчинив двері.

Муся вигнула спинку, настовбурчила шерстку і зашипіла так відчайдушно, що Марина ледь не засміялася. Уся ця грізна істота була завбільшки з рукавицю. Жук не наближався. Сів на відстані, обійшов кошеня по колу, потім ще раз, і весь вечір просто дивився на неї, ніби не міг повірити, що таке буває.

Але на ніч Марина однаково не наважилася залишити їх удвох. Поклала Мусю в ліжко, на свою теплу хустку біля подушки, а вранці перед роботою збиралася знову зачинити її в спальні.

Будильник задзвонив о двадцятій на шосту. Марина простягла руку до хустки — хустка була порожня.

Вона перетрусила ковдру, зазирнула під ліжко, за штору, в шафу. Мусі ніде не було. Серце впало кудись униз, і Марина, як була, босоніж, кинулася на кухню з одним-єдиним наміром: цього разу Жук своє отримає, і ніякий Віталій його не захистить.

На порозі вона зупинилася.

Біля батареї, на потертому фланелевому пледі, де Жук спав щоночі, лежав на боці рудий кіт. А в нього під боком, зарившись у густу шерсть на животі, згорнулася Муся. Жук обережно вилизував їй маківку, повільно, старанно, як мама вилизує кошеня. Муся заплющувала очі від задоволення. А кіт мурчав так гучно, що це було чути з коридору.

Термос стояв на столі. Рівно там, де Віталій поставив його звечора. Ніхто його навіть не торкнувся.

Ззаду підійшов Віталій, ще сонний, у светрі навиворіт, і зазирнув їй через плече. Вони обоє довго мовчали.

— Двадцять два роки з тобою живу, — нарешті тихо сказала Марина, — а ти все ще вмієш мене здивувати.

І поцілувала його в щоку. Віталій почервонів, як хлопчисько, і буркнув, що чай вистигне.

* * *

Мамі Марина подзвонила того ж вечора.

— Мамо, переноску можеш забирати. Порожню.

— Та я так і знала, — засміялася в трубці Валентина Трохимівна. — Ще в суботу, як він ту сумку розстебнув.

Термос відтоді ночує на столі, і ніхто його більше не чіпає. Жукові до нього тепер байдуже, у нього з’явилися справи важливіші. Треба показати Мусі, де стоїть миска, як заскочити на шафу в коридорі, звідки краще видно під’їзд і чому не можна сідати на теплу плиту. Він ходить попереду, вона дріботить слідом, і щовечора вони вмощуються вдвох на підвіконні й чекають, поки з-за рогу з’являться дві знайомі постаті.

Учора Марина помітила, як Муся довго й дуже уважно розглядає вазон із фіалками на підвіконні. Дивиться і чомусь ніяк не відводить очей.

Віталієві Марина нічого не сказала. Просто тихенько відсунула вазон трохи далі від краю.