Десять хвилин тиші

— Твоя робота?

Руслан відскочив від відчинених задніх дверей пікапа так, наче його щось укусило.

Віктор підійшов, зазирнув у кузов — і побачив свою знайому. Сіра кішка влаштувалася просто на ящиках з інструментом, підібгавши лапи, і дивилася на нього з таким виглядом, ніби це вона тут усіх чекала.

А тоді радісно нявкнула.

До того як це сталося, минув рівно місяць.

* * *

Віктор виходив з дому щоранку близько п’ятої. Не на зупинку — по нього приїжджав Руслан.

Вони працювали в одній фірмі, ставили кондиціонери. Руслан забирав його на робочому пікапі, напханому ящиками з інструментом на всі випадки життя, і вони їхали на базу, а звідти вже розходилися по замовленнях.

У Віктора був ще й власний набір — такий собі особистий, бо часом траплялася робота поза графіком. Сумку він щоранку ставив у кузов, для чого й відчиняв ті самі задні двері. Потім сідав поруч із водієм, і вони вирушали.

Виходив Віктор завжди на десять хвилин раніше. Просто щоб постояти.

О п’ятій ранку двір належав тільки йому. Ні машин, ні голосів, ні телефона. Можна було прихилитися до стіни, подивитися, як світлішає над дахами, і нікуди не поспішати — єдині десять хвилин за цілу добу.

* * *

Того ранку біля його ноги з’явилася сіра кішка й тихенько попросила їсти.

Віктор подивився вниз, поставив сумку на асфальт, витяг із неї бутерброд і дістав звідти дві добрячі котлети.

— Їж, маленька.

Кішка вдячно нявкнула, задерла хвоста, потерлася об його холошу — і взялася до сніданку.

Наступного дня вона вже сиділа й чекала.

Віктор, чесно кажучи, це передбачив. Увечері він сказав дружині, що, здається, завів собі знайому, і Оксана без зайвих питань склала в кульок залишки курки й обрізки м’яса.

— Сіра? — спитала вона.

— Сіра. Як хмарка.

Так воно й пристало. Хмарка.

Місяць поспіль історія повторювалася щоранку. Віктор став виходити ще раніше — щоб не просто віддати кульок, а посидіти на лавці, поки вона їсть, і погладити її по спині. Хмарка підставляла голову під долоню й мурчала так, що чути було, здається, на весь двір.

* * *

Отак вони й дожили до кінця місяця — до того ранку, коли Руслан відчинив двері пікапа на базі.

— Ну і що робитимемо? — поцікавився напарник.

Віктор розвів руками. Але робити щось було треба: за десять хвилин виїжджати на замовлення.

Тому він розстелив у куточку старі рушники, переклав туди Хмарку — вона вдячно лизнула йому руку, — поставив поруч воду й їжу і попросив хлопців на базі її не чіпати.

А потім набрав дружину.

— Оксано… Я ввечері привезу її додому.

Голос у нього при цьому трохи затремтів. Бо хто його знає, як вона до цього поставиться.

Оксана поставилася нормально.

* * *

А днів через десять Хмарка народила двох кошенят.

Ось тут Віктор здивувався по-справжньому.

Останнім тижнем кішка помітно округлилася, і він тішився: нарешті вона нормально їсть, кульки ж із дому були не маленькі. Отака, значить, була в нього годівля.

Тепер на роботі він говорив тільки про це. Про те, як одне кошеня пищить, а друге мовчить. Про те, як Хмарка носить їх у зубах до них у ліжко. Про те, як вона дивиться на них з Оксаною — наче дякує.

Терпіли хлопці рівно тиждень.

— Та дістав ти вже зі своїми котами! — не витримали вони врешті. — Інших тем немає?

І Віктор перемкнувся на звичні теми: машини, заробітки, відпустка, сім’я.

Хоча його так і підмивало розповісти їм щось інше.

* * *

А потім на місце Хмарки прийшла інша кішка — чорно-біла й худа.

Віктор почав підкормлювати і її. І щоранку просив по-доброму:

— Ти тільки в машину не лізь. Домовилися?

Плямка — так він її назвав через білу латку на боці — слухала уважно, мурчала й терлася об ноги. Руслан дивився на це все й висловлювався так, що краще не повторювати.

— Якщо й ця залізе в кузов, — пообіцяв він, — на роботу добиратимешся сам.

За два тижні це й сталося.

Плямка, схоже, усе-таки перемовилася з Хмаркою. Вона прослизнула повз двох пильних чоловіків так, що ніхто й не помітив.

На базі стояв суцільний регіт, коли з пікапа вискочила друга кішка.

— Якщо тобі коти дорожчі за мене, — відчеканив Руслан, — то їдь на роботу сам! І годуй їх скільки влізе!

А Плямку того ж дня забрали прямо на базі.

Зварювальник Степанович, який усе життя прожив у приватному секторі, подивився на неї, крякнув і сказав, що в нього на подвір’ї кота немає вже другий рік і що це непорядок. Так Плямка й поїхала з ним — у кабіні, на чистій ганчірці, з виглядом особи, яка саме цього й домагалася.

А Віктор кілька днів їздив на роботу своєю машиною.

І особливо не переймався, поки одного ранку, коли він уже сідав за кермо, у двір не заїхав добре знайомий пікап.

Руслан виліз, підійшов і трохи зніяковіло сказав:

— Ти оце що… Не сердься. Я був неправий. Тут тобі дружина дещо зібрала.

І витяг із машини два пакети, напхані кормом для кошенят.

— Та не треба, — почав відмовлятися Віктор. — Є в нас.

— Слухай, — не відступав Руслан. — Ти мене зрозумій. Я це викинути не можу, вона вчора спеціально купувала. Вона мені голову відкрутить. Зроби таку ласку, візьми.

А потім додав:

— І поїхали на роботу. Як завжди. Домовилися?

І вони поїхали разом.

На базі чоловіки, посміюючись, розпитували, як вони дають раду з усіма тими котами.

Їхні дружини передавали через них гостинці й питали, коли можна буде забрати кошенят.

Кошенят урешті розібрали — усіх до одного, і всіх по знайомих, так що Віктор знав про кожного, де він живе й що там їсть.

А Хмарка так і залишилася в них.

Вона зустрічає його щовечора біля дверей і влаштовується на колінах, щойно він сідає.

* * *

Про неї Віктор на роботі більше не розповідає.

Ні про те, як вона муркоче, ні про те, як чекає під дверима, ні про те, що з усіх у домі вибрала саме його.

Зате тепер хлопці самі показують йому фото й відео в телефонах — своїх котів, своїх собак, своїх вибриків — і розповідають так довго, що іноді доводиться нагадувати їм про виїзд.

Віктор усміхається й киває.

Просто тепер у нього завжди добре на душі.