Пес усю ніч вив на березі

Люк завжди заходив у човен першим. Не чекав команди, не озирався на Марину — перестрибував через борт, протискався повз рюкзак і вмощувався на носі, наче вартовий, якого поставили і забули зняти. За п’ять років жодного разу інакше.

Того ранку він спинився за три кроки від дощок і далі не пішов.

— Ну? — Марина кинула весло на дно човна. — Чого встав?

Пес дивився не на неї. На воду.

— Люк. Ідемо.

Він сів. Просто сів на задні лапи посеред причалу, підняв морду й тихо заскавучав — довго, на одній ноті, так, що в Марини всередині щось неприємно стиснулося. Вона знала його всякого: злого на чужих, дурного від радості, винного за вкрадену ковбасу. Такого не чула ніколи.

— Та що ти надумав? — вона ляснула долонею по борту. — Люк! У човен!

Пес не поворухнувся. Тільки голову схилив набік, ніби прислухався до чогось за спиною в Марини, у тому боці, де лежала гладенька, як скло, ранкова вода.

Жовтень стояв тихий. Останні дні бабиного літа, ні вітерця, туман зійшов ще до сьомої, над плавнями висіло рідке сонце. Вода була така спокійна, що на ній відбивалися затоплені верби — ті самі стовбури, що стирчать посеред водосховища ще з тих часів, коли тут було не море, а луки й городи.

— Ну і сиди, — сказала вона вже без злості. — Вартовий.

Мотузку вона відв’язувала однією рукою, другою тримала термос, і руда в’язана рукавиця впала на дошки. Марина не помітила. Мотор завівся з третього ривка — «Вітерець» був ще Васильків, і в майстерню в райцентрі його треба було везти ще торік, і позаторік теж. Син дзвонив, казав: мамо, купимо новий, скинемося з Юлькою, ти тільки скажи. Вона щоразу відповідала, що цей іще ходить.

Човен відійшов від причалу. Марина не обернулася. Знала, що пес стоїть і дивиться, — відчувала спиною той погляд, і від нього чомусь було соромно.

«Здурів на осінь», — подумала вона.

* * *

Їхала вона на острів по калину. Василь щоосені привозив звідти три відра, і три осені поспіль, відколи його не стало, Марина возила сама. Це був не мед і не заготівля — це був спосіб не сидіти в порожній хаті цілу суботу. Діти давно радили продати той будинок і перебратися ближче до Юлі, до Києва, там і лікарі під боком, і онуки. Марина слухала, кивала і залишалася.

Мотор захлинувся приблизно за годину — десь навпроти коси, коли острів був уже близько, а берег позаду перетворився на вузьку смужку.

Він не заглух одразу. Спочатку чхнув, потім пішов ривками, потім видав щось схоже на кашель і замовк остаточно. Марина смикала шнур, поки не заболіло плече. Пахло бензином. Вода під бортом тихо плюскала.

А потім потягло низовим.

Тут це буває так: щойно було дзеркало — і за двадцять хвилин уже брижі, за сорок — білі гребінці. Марина взялася за весло, розвернула ніс до берега і гребла, скільки могла. Весло тріснуло біля кочета — сухо, як гілка. Вона з півхвилини тупо дивилася на уламок у руці.

Острів проплив праворуч і лишився позаду.

Телефон показував одну поділку. Вона встигла набрати Ніну — сусідку, — але та не взяла, бо субота, бо базар, бо в неї слух уже не той. Марина написала повідомлення. Воно висіло з сірою галочкою, поки батарея не сіла остаточно.

О шостій почало смеркати.

Вона сиділа на дні човна, натягнувши на себе Васильову куртку, і дивилася, як гаснуть вогні села — спочатку їх було видно рядком, потім вони збилися в пляму, потім лишилися дві крапки й теж зникли. Води набралося по щиколотку. Марина вичерпувала її термосною кришкою, поки не перестала відчувати пальці.

Дивно, але страху не було. Була досада. І ще якась тиха, рівна думка, від якої ставало гидко: а кому, власне, доповідати? Максим у Гданську, дзвонить по неділях. Юля з двома малими, у Юлі своє. Ніна хватиться днів через три, коли побачить, що в димарі не димить.

«Люка тільки шкода, — подумала вона й уперше за вечір відчула, як під горлом деренчить. — Він же чекатиме».

Марина заплющила очі й підтягнула коліна до грудей.

Вона не знала, що робиться на березі.

* * *

Тарас із Андрієм поставили намет метрів за двісті від причалу — приїхали ввечері, щоб зранку по темному вийти на судака. Лягли о десятій. О пів на дванадцяту Андрій штовхнув напарника ліктем.

— Чуєш?

— Собака, — буркнув Тарас у спальник. — Спи. О четвертій вставати.

Виття тяглося з боку причалу — довге, з надривом на кінці, потім пауза, потім знову. За півгодини воно не припинилося. За годину теж.

— Слухай, я його зараз камінцем зганяю, — Андрій сів. — Це ж не собака, це сирена.

— Не чіпай.

— Тарасе, я з третьої ночі не спатиму через якогось дворнягу?

Тарас нічого не відповів. Він лежав із розплющеними очима і слухав. Щось у тому витті було не так, і він не міг сформулювати, що саме, — просто собаки, які виють на місяць чи на потяг, звучать інакше. Ці роблять це ліниво. А цей працював, як людина, що кличе.

Об одинадцятій хвилині на другу біля намету зашурхотіло.

Тарас увімкнув ліхтар і відкинув полог. У промені стояв пес — світлий, здоровий, мокрий по груди, з реп’яхами у хвості. Він не гавкнув, не позадкував. Ступив два кроки вперед і поклав Тарасові під ноги щось руде й мокре.

В’язану рукавицю.

— Андрію, — сказав Тарас якимось чужим голосом. — Андрію, встань.

— Ну що там?

— Це Маринин Люк. Із крайньої хати. Він від неї ні на крок не відходить.

Пес розвернувся, відбіг до причалу й став. Озирнувся. Дочекався, поки чоловіки натягнуть куртки, і побіг знову.

На дощках було порожньо. Мотузка з кільця знята, човна немає. Тарас присвітив ліхтарем — світло лягло на воду й розсипалося на брижах.

До хати вони дійшли за десять хвилин. Хвіртка не замкнена, у вікнах темно, на ґанку миска з кормом — повна, засохла зверху. Марина годувала пса зранку. Відтоді до неї ніхто не підходив.

Тарас набрав 101. Йому спокійно пояснили, що рятувальний катер вийде з райцентру, але це сорок кілометрів і ніч.

— Заводь, — сказав він Андрієві.

Люк стрибнув у їхній човен, не чекаючи запрошення, — просто перелетів через борт і став на носі.

— Може, висадимо? — Андрій узявся за шнур.

— Хай іде. Він краще за нас знає, куди.

* * *

Шукали три години.

Туман сів під ранок, ліхтар упирався в молоко. Вони йшли галсами, глушили мотор, кричали в темряву, слухали. Вода відповідала однаково — плюскотом об борт.

О четвертій Андрій сказав, що треба повертатися й чекати катер, бо так вони самі загубляться.

І тоді Люк заскавучав.

Він стояв на носі, витягнувшись, як струна, і дивився ліворуч — у той бік, куди вони жодного разу не звертали, бо там була відкрита вода й нічого, крім затоплених верб.

— Туди нічого немає, — сказав Андрій.

— Заверни.

— Тарасе, там глибина, там ті стовбури, ми собі дно розпорем…

— Заверни, кажу.

Човен вони побачили хвилин за двадцять. Його притиснуло бортом до старого стовбура — того, що стирчить над водою від часів затоплення, чорний і гладкий, як кістка. Марина сиділа на дні, притулившись до банки, у Васильовій куртці, і спочатку не поворухнулася на світло.

Люк не став чекати, поки чоловіки зійдуться бортами. Він стрибнув.

Марина потім розповідала, що першим почула не голоси. Першим був звук, із яким шістдесят кілограмів мокрого собаки падають у човен, і те, як її збило з банки, і морда, що тицялася їй у шию, у вухо, у долоні, які вже не гнулися.

І вона заплакала — уперше за три роки.

* * *

У районній лікарні її протримали два дні. Фельдшерка сказала, що ще години зо дві — і розмова була б інша, а лікарка порадила зробити нормальний огляд, бо серце в такому віці жартів не любить. Марина погодилася і вперше в житті таки записалася.

Тарас зайшов на третій день, поставив на стіл банку меду і поклав поруч руду в’язану рукавицю.

— Ваша?

— Моя. З причалу, мабуть, упала.

— Він мені її приніс, — Тарас чомусь відвів очі. — Просто прийшов до намету і поклав. Я, Марино Іллівно, вже двадцять років на воду ходжу. Такого не бачив.

Пес лежав під столом і стукав хвостом по підлозі.

Новий мотор Максим таки купив — приїхав на тиждень, сам відвіз на сервіс старий, сам поставив новий і сам показав матері, як тримати шнур, щоб не рвати плече. Про Гданськ більше не заводив. Сказав тільки: «Мамо, ти хоч телефон заряджай».

* * *

А в квітні вони знову зібралися на острів.

Марина винесла термос, поставила ногу на дошку — і побачила, що Люк не йде. Стоїть за три кроки, дивиться на воду. Вода була рівна й тиха, як тоді.

Вона довго дивилася на пса. Потім зняла ногу з дошки.

— Добре, — сказала. — Не сьогодні.

До обіду низовий розігнав по водосховищу білі гребені, і в селі позривало з двох хат шифер.

Марина в цей час сиділа на кухні, пила чай і чухала за вухом пса, який давно вже спав не під дверима, а біля її ліжка.