Найдивніша пара в селі
Галина Петрівна стояла біля хвіртки з таким обличчям, з яким зазвичай приносять найгірші новини на світі.
— Мар’яно! Мар’яно Іванівно! Твоя знову!
Мар’яна Іванівна витерла руки об фартух і вийшла на подвір’я. Питати «хто саме твоя» потреби не було. За останні сім років у цьому кінці села слово «твоя» означало тільки одне.
— Що цього разу?
— Буряк! — Галина Петрівна змахнула руками так, що хустка з’їхала на потилицю. — Я в хату по окуляри зайшла, на дві хвилини, чуєш, на дві! Виходжу — а вона в грядці стоїть і бадилля з мене одної тягне. Я їй: «Киш!» А вона на мене дивиться. Спокійно так дивиться. І жує.
Мар’яна Іванівна зітхнула.
Зірка стояла тут же, під яблунею, і мала вигляд кози, яка все життя провела в тиші й скромності. Біла цятка на лобі, вуха врозліт, борода в реп’яхах. Найчесніші очі в селі.
— Ах ти ж поганко рогата, — сказала господиня голосно, щоб добре чула сусідка. — Ти мене в могилу зведеш. Іди сюди, я тобі покажу буряк.
Зірка не пішла. Повернула голову, глянула тими своїми жовтими очима з рискою поперек — і далі жувала.
Галина Петрівна ще хвилин десять бідкалася про паркан, про совість і про те, що в її покійної матері за таке козу продали б на другий же день і ще й раділи б, а тоді пішла — задоволена, бо ранок минув не марно.
Мар’яна Іванівна зачинила хвіртку. Озирнулася. Дістала з кишені фартуха скоринку хліба.
— На. Тільки не при людях, чуєш?
Зірка взяла скоринку м’якими губами, акуратно, як панночка.
* * *
Козу привіз дід Степан.
Це було весною, років десять тому. Він тоді зібрався в район по мазь для суглобів — коліна допікали так, що вранці мусив сидіти на краю ліжка хвилин п’ять, поки нога згадає, як їй ходити. Поїхав уранці автобусом. Повернувся ввечері з аптечним пакетом, буханцем хліба й козеням за пазухою.
Мале, мокре, з ратицями завбільшки з чотири горіхи.
— Ти здурів, Степане, — сказала тоді Мар’яна Іванівна.
— Молоко буде, — відповів дід і поставив козеня на підлогу в кухні, де воно одразу роз’їхалося всіма чотирма ногами. — Тобі ж лікарка казала: тиск, харчування, менше магазинного. От і будеш своє пити.
Аргумент був так собі. Але сперечатися з дідом Степаном, коли він уже щось привіз у двір, було справою безнадійною. Хату він поставив своїми руками, хлів перекривав тричі, і всі рішення в цьому господарстві ухвалював за старим перевіреним принципом: спочатку зробити, потім обговорити.
Перші два тижні козеня жило в кухні, у ящику з-під яблук, вистеленому старою ковдрою. Мар’яна Іванівна вставала до нього вночі, як до дитини. Гріла молоко. Лаялася. Знову гріла.
Ім’я теж придумав дід. Подивився на світлу цятку на лобі й сказав:
— Зірка. Хай буде Зірка.
А потім діда Степана не стало. Тихо, у січні, уві сні — так, як він, певно, і сам би хотів. І хата, у якій сорок років було тісно від його інструментів, шапок, кашлю та розмов з телевізором, раптом стала дуже просторою.
* * *
Син дзвонив щонеділі, о шостій вечора, як за розкладом. Розмова тривала чотирнадцять хвилин — вона одного разу мимоволі подивилася на годинник, а потім уже не могла не дивитися.
Донька приїздила на свята. Привозила ліки, продукти й нові капці, які Мар’яна Іванівна ставила в шафу, бо старі ще добрі. Кожного разу заводила ту саму розмову: мамо, продай господарство, мамо, переїжджай до нас, мамо, ти вже не дівчинка. Мар’яна Іванівна кивала, погоджувалася, обіцяла подумати — і не думала жодної хвилини.
Онуки виросли. У них навчання, робота, своє життя. Приїздили влітку на тиждень, і це був найкращий тиждень року, після якого хата стояла порожня так, що аж дзвеніло.
А решту часу в дворі були вона й коза.
Ранок починався о пів на шосту. Радіо на підвіконні, чайник, потім хлів. Зірка чекала. Вона завжди чекала — тупцяла, буцала двері рогом, подавала голос, якщо господиня затримувалася. Мар’яна Іванівна доїла її, розмовляла з нею про погоду, про сусідів, про те, що дах над літньою кухнею треба вже нарешті ремонтувати, бо тече в кутку.
Коза слухала. Точніше, стояла й жувала. Але Мар’яна Іванівна давно з’ясувала для себе одну річ: коли в хаті тиша, дуже важливо, щоб у дворі хтось на тебе чекав.
* * *
Хвіртку Зірка навчилася відчиняти на п’ятому році життя.
Мар’яна Іванівна довго не могла зрозуміти, що коїться. Зачиняла засув, ішла в город, поверталася — хвіртка навстіж, кози немає. Спершу думала на вітер. Потім на хлопців із верхньої вулиці. Потім на власну голову: може, справді забула, може, вже й пам’ять не та?
Аж поки одного ранку не сіла на лавку за кущем смородини й не почала стежити.
Зірка вийшла з-за хліва неквапом. Обійшла двір. Постояла біля бочки з водою, ніби її взагалі нічого в цьому житті не цікавить. А тоді підійшла до хвіртки, підважила рогом залізну клямку знизу вгору — і штовхнула лобом.
Клямка клацнула. Хвіртка відчинилася.
— Ах ти ж, — вимовила Мар’яна Іванівна вголос, сама до себе. — Ах ти ж інженерка.
Далі почалося тихе змагання, у якому жодна сторона так і не перемогла остаточно.
Спершу з’явився гачок. Зірка навчилася скидати гачок за три дні. Потім прийшов сусід Петрович, який усе життя щось зварював, оглянув хвіртку з виглядом хірурга й приробив петлю з карабіном.
— Отепер усе, — сказав він, витираючи руки. — На такому карабіні можна корову тримати.
— Корову можна, — погодилася Мар’яна Іванівна.
Зірка два дні ходила навколо хвіртки й роздивлялася. Хвіртку вона так і не здолала. Зате на третій день знайшла за хлівом місце, де дошка в паркані трималася на одному цвяху, — відсунула її боком і спокійно вийшла на вулицю.
Мар’яна Іванівна тоді сіла на ґанку й сміялася хвилин п’ять. Сама. Голосно. Потім витерла очі кутиком фартуха й пішла годувати цю негідницю. Дошку за хлівом Петрович прибив наступного ж дня, ще й другу зверху. А хвіртка так і лишилася питанням невирішеним.
Треба сказати чесно: половину тих утеч вона й не дуже намагалася зупинити. Кричала, сварилася, вибачалася перед сусідами, обіцяла міцніший замок. Але щоразу, коли Зірка поверталася сама — надвечір, з довбешкою в реп’яхах і виглядом мандрівниці, яка бачила світ, — Мар’яна Іванівна ловила себе на тому, що всміхається у неї за спиною.
* * *
Того дня, наприкінці серпня, коза не повернулася.
Мар’яна Іванівна помітила пропажу близько одинадцятої. Спершу не хвилювалася: ну пішла, ну до обіду прийде. О другій вийшла на вулицю. О третій обійшла найближчі городи, і в грудях уже почало неприємно тиснути.
О четвертій вона почала питати.
— Галино, ти мою не бачила?
— Не бачила. А що, знову втекла?
— Втекла.
— Та прийде. Куди вона дінеться.
Вона дійшла до крамниці. Продавчиня знизала плечима. Питала біля колонки. Питала у двох жінок, які сиділи на лавці й лузали насіння, — ті довго обговорювали між собою, чи то була коза, чи собака, і зійшлися на тому, що бачили когось. Питала в чоловіка, який ремонтував дах на літній кухні: той спустився з драбини, довго думав, зсунувши кепку на потилицю, і сказав, що вранці бачив якусь козу біля лісосмуги. Може, її. А може, і не її.
Мар’яна Іванівна пішла до лісосмуги.
Дорога туди — кілометр із гаком спекотним польовим шляхом, і коліна почали нити вже на середині. Вона зупинялася двічі. Сідала просто на межу, у суху траву, дихала. Думала про те, що треба було все-таки пити ті таблетки від тиску як приписано, а не коли припече. Думала, що дурна баба, що через козу сидить тепер посеред поля, а вдома навіть води нікому подати не буде, якщо що. Думала, що якщо із Зіркою щось сталося, то з двору піде остання жива істота, яка пам’ятає діда Степана.
Оце останнє й підняло її на ноги.
* * *
Вона знайшла Зірку перед самим заходом сонця.
Коза стояла в кінці лісосмуги, біля бетонного кільця, яке хтось привіз сюди ще за колгоспу та так і кинув. Стояла спокійно. І не пішла назустріч господині, хоча побачила її здалеку.
— Ти! — почала Мар’яна Іванівна ще метрів за двадцять. — Ти хоч розумієш, що я через тебе цілий день…
І замовкла.
Біля ратиць Зірки, у притоптаній траві, лежало щеня. Маленьке, тижнів трьох, може й менше. Сіре, брудне, з роздутим від голоду животом. Поруч валялася картонна коробка, розмокла від роси й перевернута набік. Хтось привіз їх сюди машиною й лишив — далеко від хат, щоб не почули. Скільки їх було в тій коробці й куди поділися решта, Мар’яна Іванівна так ніколи й не дізналася. Чесно кажучи, і не хотіла знати.
Це щеня було одне. І воно було живе.
Зірка нахилила голову й лизнула його по спині — грубо, по-козячому, так, що мале аж перекотилося набік. А тоді підняла морду й подивилася на господиню.
Мар’яна Іванівна стояла й не могла зрушити з місця.
— Ох ти ж, — вимовила вона нарешті. — Ох ти ж дурна моя.
Вона нахилилася — коліна віддали болем аж у поперек — і взяла щеня на руки. Воно було легше за буханець хліба й гаряче, як грілка. І не пискнуло.
Зірка пішла поруч. Усю дорогу додому, кілометр із гаком, ішла впритул до її ноги й раз у раз тягнулася мордою до згортка на руках. Перевіряла.
* * *
Удома почалася метушня.
Мар’яна Іванівна нагріла молока, знайшла в шухляді піпетку, потім здогадалася налити молоко в пляшечку з-під ліків і проколоти дірку в кришці. Щеня смоктало жадібно, давилося, кашляло, засинало просто з пляшкою в роті. Вона тримала його на колінах, на рушнику, і рахувала, скільки годин до першого автобуса.
Наступного ранку поїхала в район. Автобус о сьомій, потім пішки до ветеринарної клініки на Заводській.
Молодий лікар оглянув малого, помацав живіт, подивився зуби, сказав, що приблизно три тижні, що зневоднення є, але не критичне, і що бабуся все зробила правильно — тільки годувати треба частіше й меншими порціями. Виписав щось у пакетик, пояснив, коли привезти на повторний огляд.
— А він у вас із ким живе? — спитав між іншим, заповнюючи картку.
— З козою, — відповіла Мар’яна Іванівна.
Лікар підняв очі. Вона витримала погляд.
— З козою, — повторила спокійно. — Вона його й знайшла.
Дорогою назад, в автобусі, вона тримала коробку на колінах і перебирала імена. Жодне не лягало. А малий за всю дорогу — ні в клініці, ні в автобусі, ні коли його несли по спеці від зупинки — не заскавучав жодного разу. Сидів собі й дивився.
— Тишко, — сказала вона вголос. — Будеш Тишко.
Жінка на сусідньому сидінні озирнулася. Мар’яна Іванівна вдала, що дивиться у вікно.
* * *
Тишко ріс у хліву.
Не тому, що його не пускали в хату — пускали, ще й як, він там перегриз два капці й ніжку табуретки. Просто ввечері він сам ішов до Зірки. Щойно навчився впевнено ходити, почав щоночі влаштовуватися біля неї, притулившись спиною до теплого козячого боку.
Коза не заперечувала. Іноді вкладалася так, щоб йому було зручніше.
Мар’яна Іванівна спершу боялася, що вона його придавить. Потім боялася, що пес виросте й почне козу ганяти — таке буває, і не раз бачила. Не сталося ні першого, ні другого.
За рік Тишко перетворився на кудлатого середнього пса невизначеної породи, з одним вухом угору й одним униз. І з характером, який дуже здивував господиню.
Він перестав пускати Зірку за хвіртку.
Помітила вона це не одразу. Просто якось вийшла на ґанок і побачила: коза стоїть біля хвіртки, уже підваживши клямку рогом, а пес стоїть упоперек проходу. Не гавкає. Не кусає. Просто стоїть.
Зірка потопталася. Штовхнула його мордою. Пес не зрушив ані на сантиметр.
Коза розвернулася й пішла собі під яблуню.
— Ну ти диви, — сказала Мар’яна Іванівна ні до кого.
Відтоді Галина Петрівна приходила скаржитися разів у три рідше. Не сказати, щоб їй це дуже подобалося — привід зайти зник, — але тепер вони просто пили чай на ґанку й дивилися, як по двору ходить коза, а за нею, наче пришитий, ходить пес.
* * *
Тепер їх знає вся вулиця.
Коли Мар’яна Іванівна веде Зірку на вигін, Тишко йде третім — трохи позаду, з виглядом, ніби це саме він тут усе організував. Діти зупиняються. Дорослі теж зупиняються, хоча вдають, що просто йшли повз у своїх справах.
Онук приїздив у липні, зняв їх на телефон і кудись виклав. Показував бабусі екран, пояснював, скільки людей подивилося. Вона нічого не зрозуміла, але зраділа.
— То їх що, чужі люди бачать?
— Бачать, бабусю. Багато.
— Ну хай бачать, — сказала вона. — Вони того варті.
Хвіртку вона однаково зачиняє на карабін. Звичка. Хоча тепер, коли надворі тихо, Зірка спить у тіні під яблунею, а Тишко лежить поруч, поклавши голову їй на бік, Мар’яна Іванівна іноді ловить себе на думці, що дід Степан тоді, десять років тому, привіз у цей двір значно більше, ніж козеня з білою цяткою на лобі.
Просто зрозуміло це стало не одразу.
