У цього кота було три мами. Три величезні злющі собаки

У цього кота було три мами.

Три величезні, страшні, злющі собаки.

Не знаю, як у вас, дами й панове, а в нього було саме так.

* * *

Він проштовхався між ними — крихітний, худий, на слабких лапках.

А три здоровенні пси з подивом глянули на нахабу й відійшли вбік. Дали йому місце біля мисок.

І тоді, давлячись шматками каші й м’яса, він тихенько заплакав.

Він їв, ковтаючи м’ясо разом із гіркими сльозами.

Він давно вже не їв. Навіть не пам’ятав, коли це було востаннє. Ось голод і пригнав його сюди, на цей склад за високим парканом.

* * *

Три собачі морди з іклами й очима, що метали іскри просто тому, що вони тут для охорони, перезирнулися.

І одна — найбільша й на вигляд геть звіряча — опустилася вниз і лизнула тремтяче кошеня.

Той подивився вгору й зашипів.

Потім ухопив шматок м’яса побільше й потягнув його за собою, час від часу падаючи й випускаючи обід із рота, щоб іще раз пошипіти на цих собак.

А чого вони? Стали навколо й дивляться.

Він, може, і маленький, але дуже злий і рішучий! А крім того, так шипіти вміє, що тільки тримайся.

* * *

І тоді одна велика собача морда нахилилася вниз.

Підняла малого в повітря — разом із украденим шматком м’яса — і понесла в дальній кінець двору. Там і сховала за ящиками, давно вже складеними біля стіни.

Після чого всі троє сіли.

Охороняти малюка.

Поки він там їв і час від часу виринав назовні, щоб пошипіти на цих бридких псів.

Тоді одна з собак підходила й облизувала його, а він наїжачувався й відбивався.

Ач, що вигадали! Він не хто-небудь. Він великий і страшний кіт. Отак!

Пошипівши трохи для порядку й упавши пару разів на слабеньких лапках, він повертався доїдати.

* * *

Коли він заснув, одна з собак обережно витягла з-за ящиків легке худе тільце.

Занесла у свою буду. І вляглася, скрутившись калачиком навколо пухнастого малюка.

Той розплющив очі й сказав:

— Мама.

Потім потягнувся, лизнув собачий ніс і заснув.

* * *

Так вони його й виховували. По черзі.

Люди? А що люди. Господарі, які тримали цей склад, так ніколи й не побачили великого кота, якого три собаки ховали краще, ніж охороняли двір.

Вони гріли його в зимові холоди. Приносили йому в буду свої миски з їжею.

І він відповідав їм найщирішою любов’ю.

І, напевно, вони дуже добре його виховали. Передали всі свої собачі навички. Бо…

* * *

Бо коли двір зі складом продали і приїхали забирати непотрібних тепер собак, з’ясувалося дещо.

Пси були такі великі й страшні тільки тому, що перебували за парканом. Звідти вони й гавкали, страшно шкірили зуби й стрибали.

А коли чоловіки з довгими палицями зайшли всередину й почали насуватися, собаки злякано заскавучали й забилися в найдальший куток двору, притиснувшись одне до одного.

Вони плакали. Вони чудово розуміли, що зараз їх звідси заберуть.

Але навіть цієї хвилини вони затулили собою одну буду.

Саме ту, у якій ховався їхній синочок.

Вони тиснулися одне до одного й закривали собою вхід. І троє здорових чоловіків не звернули уваги на маленький лаз — їм же чітко сказали, що собак три. І все.

* * *

Але це було не все.

Усе ще тільки починалося.

Бо з-під собачих лап раптом вилетіла грудка шерсті, з якої стирчали лапи з кігтями й ікла.

А коти, вони ж не стрибають на ногу чи на руку.

Вистачило одного-єдиного удару, щоб чоловік, який стояв попереду, дико заволав і кинувся до виходу.

Слідом за ним побігли й двоє інших.

* * *

Наступного дня приїхали люди з притулку для тварин. І поліція.

Собаки стояли, притиснувшись одне до одного.

А попереду, широко розставивши лапи, стояв їхній син.

І він так дивився.

Він так дивився, що поліціянти лишилися зовні.

— Ми не підемо, — сказав один із них. — Ви самі подивіться. Він же їх захищає й нікого не підпустить.

* * *

І тоді у двір зайшла найстарша й найдосвідченіша жінка, яка пропрацювала в притулку багато років.

Вона спокійно підійшла до кота й спинилася за метр від нього.

Дістала апетитну курку. Присіла навпочіпки, розламала тушку на кілька шматків і поклала на землю.

Подивилася на кота й сказала:

— Я не зі злом прийшла. Давай поговоримо. Але, може, ви спершу попоїсте?

* * *

Собаки, почувши в її голосі доброту, кинулися до їжі. Вони були дуже голодні.

Хотів їсти й кіт.

Але він так і стояв, широко розставивши лапи.

Він охороняв своїх мам.

Яка тут їжа? Найголовніше, щоб їх ніхто не скривдив.

А літня жінка дивилася на нього й чомусь плакала. Витирала сльози паперовою серветкою.

— Ну треба ж таке, — сказала вона. — Треба ж, кіт охороняє трьох собак. Дорого б я заплатила, щоб почути цю історію.

* * *

Коли собаки поїли, їй удалося вмовити їх піти з нею в машину.

Кіт ішов поруч і підозріло дивився на всіх довкола.

У притулку довелося виділити їм окремий великий вольєр. Відділити кота від собак було абсолютно неможливо: вони починали так битися й кричати, що серця в жінок — а в притулках зазвичай працюють жінки — цього не витримували.

І кіт оселився зі своїми мамами.

* * *

А невдовзі по них приїхали.

Історія про кота, який захистив трьох великих собак, стала дуже відомою.

Тепер вони всі вчотирьох живуть на невеликій фермі, де охороняють овець.

Ну, не те щоб охороняють. Невелика отара пасеться тут же, поруч. Радше вони за нею наглядають.

І щастю собак немає меж. Бо вони всі разом. Усі три мами і їхня дитина.

* * *

Але крім цього, родина, яка забрала їх із притулку, ще раніше завела кішечку.

Чарівну, білу, з блакитними очима.

І тепер у них четверо кошенят.

Бачили б ви, дами й панове, як великий кіт на ім’я Лев пишається своєю родиною! Як він вилизує кішечку й кошенят.

А ще.

Тепер у кожної собачої мамці є своє кошеня, яких вони тягають по двору й бавляться з ними. А їхня котяча мама спокійно спить у цей час — бо достеменно знає, що на собак можна покластися.

* * *

А ввечері, коли овець заганяють у дерев’яний сарай на ніч і дружна родина сідає за стіл під розлогим деревом у дворі…

Три великі добрі собаки збираються разом і сідають рядочком.

Вони дивляться на захід сонця, який, кажуть, у цьому місці найкрасивіший у світі. А поруч із ними сидить їхній улюблений котячий синочок.

Кіт на ім’я Лев.

Вони час від часу нахиляються й лижуть його, а він тихенько й ласкаво шипить на них і муркоче. Бо він уже великий. Він давно виріс, а вони, мами ці, з ним, як із маленьким.

Ну чесне слово, ганьба якась.

* * *

Так вони й живуть. Три великі добрі собаки та їхній рідний кіт.

І ось що я думаю, дами й панове.

Чому мені все частіше хочеться піти в одну зі своїх казок і більше ніколи звідти не вертатися?

Лишитися там, де люди розуміють мову тварин. Де завжди в останню хвилину приходять на допомогу. Де тварини й люди сидять поруч і дивляться на захід сонця — і більше їм нічого не треба.

Де любов, ніжність і віра в добро завжди повертаються.

Та кого я обманюю.

Це ж усього лише казки.

Казки для дорослих, які так і не перестали бути дітьми.