Сіра кішка з половиною вуха

Залізні двері притулку були холодні навіть крізь рукав пальта. Юля натиснула кнопку дзвінка вдруге, переклала переноску в ліву руку й подумала, що встигне на автобус о пів на четверту, якщо все це забере хвилин десять.

Відчинила розпатлана дівчина у футболці з намальованою лапкою.

— Доброго дня! Ви у якій справі? Якщо надовго — заходьте, бо в нас якраз прибирання, я на півдорозі.

— Добридень. Я, власне, кішку хотіла вам віддати. Це можливо? — Юля кивнула на переноску. — Господар помeр. Дівати нікуди.

Дівчина опустила очі на сітчасте віконце. Усміхнулася — якось так, що краще б не всміхалася.

А кішка всередині завмерла й не ворушилася зайвий раз.

* * *

Сім днів до того Юля ще не знала, що в батька взагалі є кішка. Дзвінок застав її у вівторок увечері, коли вона мила посуд і слухала подкаст на кухні своєї однокімнатки. Номер незнайомий.

— Юлечко, це тітка Ніна, сусідка. Ти мене пам’ятаєш? — і одразу, без паузи, наче боялася передумати: — Батько твій помeр. Учора вночі.

Юля подякувала. Спокійно, рівно, як дякують у поліклініці за талончик. Поклала телефон екраном донизу й повернулася до тарілок.

У голові було тихо. Наче хтось вимкнув звук. Вони не розмовляли сім років — відтоді, як вона зібрала сумку й поїхала назавжди, у дев’ятнадцять, з чотирма тисячами грuвень і адресою гуртожитку. Батько тоді навіть не вийшов на ґанок.

У Олексія був тяжкий характер і купа поганих звичок, скільки Юля себе пам’ятала. Мама виносила це на собі, поки могла, а коли її не стало, він не зібрався навіть на сорок днів: сидів на кухні в тій самій сорочці й дивився у вікно.

А ще був Тишко.

Юлі виповнилося десять, коли батько залишив хвіртку відчиненою. Кіт вискочив на дорогу — і його зачепила машина просто навпроти їхнього двору. Юля бачила все з вікна. Потім чотири дні не виходила з кімнати. Батько не сказав їй жодного слова. Ні «пробач», ні «я не хотів» — нічого. Просто наступного вечора знову сидів перед пляшкою.

Ось таким вона його й запам’ятала.

* * *

Далі були три дні, за які треба було зробити купу дрібних, нудних, але неминучих справ.

Юля купила квиток на ранковий автобус, узяла тиждень за свій рахунок, домовилася з рuтуальнoю службою по телефону ще з Києва. Приїхала — і взялася за все по черзі: документи, довідки, яких чомусь завжди потрібно більше, ніж кажуть спочатку.

Вона не пролила жодної сльози. Стояла біля трунu з рівною спиною, дякувала сусідам за співчуття, мила посуд після поминок. Обличчя тримала так, ніби воно було не її, а чуже, позичене.

Будинок треба було привести до ладу й виставити на продаж. Юля обійшла кімнати й подумала, що покрівлю доведеться ремонтувати ще до зими, інакше ніхто й дивитися не приїде.

Коли за останнім гостем зачинилися двері, вона прихилилася спиною до стіни в сінях і заплющила очі.

— Мяу.

Юля розплющила очі.

— Мяу! — повторили з-за дверей, уже наполегливіше.

До неї дійшло з другого разу.

Вона відчинила. У сіни одразу зайшла — не забігла, а саме зайшла, по-господарськи — велика сіра смугаста кішка. Половини правого вуха в неї не було. Це їй анітрохи не заважало.

Кішка проминула Юлю, як проминають меблі, і рушила на кухню. Там, під вікном, стояли дві миски. Юля не звертала на них уваги всі ці дні — у неї перед очима були папери, телефон і список справ.

Кішка понюхала порожню миску й підвела на Юлю очі. Юлі здалося, що в неї є брови. І одна з них піднялася.

— Мяу? — уточнила кішка.

На підвіконні стояв великий пакет корму. Юля насипала трохи в одну миску, у другу налила води.

Секунд за сорок пролунало нове «мяу». Миска була порожня.

— Ага, — сказала Юля. — Тобто ти тут живеш.

Вона присіла й обережно почухала товсту сіру щоку. На грудях у кішки біліла пляма — наче хтось колись капнув молоком і не витер. У відповідь почулося рівне, впевнене муркотіння.

* * *

Спати в домі дитинства було найгірше.

Готелів у селищі немає, а їхати щовечора до райцентру — це грoші й час. Тож Юля стелилася в маленькій кімнаті, де колись стояло її ліжко, і лежала з розплющеними очима, слухаючи, як у комині вовтузиться вітер.

Спогади приходили не в тому порядку, у якому їх хотілося згадувати. Десь після півночі край ліжка прогнувся. Кішка неквапом перебралася їй на ноги, вмостилася й зітхнула — важко, по-людськи.

Юля завмерла. Так само робив Тишко. Завжди на ноги, завжди з таким самим зітханням. Вона обережно, щоб не сполохати, поклала руку на теплу спину. І вперше за тиждень заснула нормально.

* * *

Уранці Юля постукала до тітки Ніни.

— Ніно Василівно, доброго ранку. Скажіть, сіра кішка, без кінчика вуха — це татова?

Замість відповіді її обняли. Міцно, з тим особливим запахом прасованої хустки, який Юля пам’ятала ще змалку.

— Юлечко, та заходь, я тебе чаєм напою. Скільки ж ми не бачилися!

Відмовитися не вийшло. Тітка Ніна вже шаруділа на кухні, діставала чашки з букетами, заварювала щось із м’ятою та чебрецем.

— Мурка це, — сказала вона, розливаючи. — Батько твій її підібрав. Років п’ять тому, чи шість уже.

— Підібрав?

— На трасі. Її машина зачепuла. Лежала в кюветі, вже й не пищала. Він її в куртку загорнув і поніс. — Ніна Василівна сіла навпроти, підперла щоку долонею. — Возив її у вeтклініку в райцентр, автобусом, туди й назад. Лікu купував, я сама бачила той пакет — там на півпенсії набиралося. Ночами з нею не спав, вона ж кричала. Думали, не виживе. А вона он.

Юля тримала чашку обома руками й дивилася в неї.

Слухати про доброго, жалісливого батька, який виходжував скалічену кішку, було дивно до нудоти. Вона знала зовсім іншу людину. Ту, що не змогла закрити хвіртку.

— А ви її не візьмете? — запитала вона нарешті. — Я не знаю, кому її прилаштувати.

— Ой, дитино. — Тітка Ніна похитала головою. — Я ж до Іринки переїжджаю, до Полтави. Місяць-другий — і поїду. Куди мені з нею в чужу квартиру.

Юля кивнула. Вона й не сподівалася.

Уже біля хвіртки її наздогнало:

— Юль! А я оце подумала — у нас же притулок є. «Тепла лапа» чи як його. Може, туди? Раз уже інакше ніяк.

* * *

Того ж дня Юля взялася розбирати шафи. Мурка сиділа на порозі й дивилася. Не заважала, не лізла — просто дивилася, не кліпаючи.

— Ну що ти? — не витримала Юля. — Є інші пропозиції?

Кішка ворухнула цілим вухом.

— Це «так»?

У шафі, за стосом рушників, знайшлася переноска. Справжня, пластикова, з сіткою — не сумка, не коробка. Батько, який за все життя не купив собі нової куртки, витратився на оце.

Коли Юля тягнула її з полиці, згори щось сковзнуло й упало на підлогу.

Фотографія. Батько сидить на лаві біля хати. На колінах — Мурка, ще худа, з перебинтованою лапою. Він усміхається. Якось винувато, наче його спіймали на гарячому. Долоня лежить у кішки на шиї, а та блаженно примружилася.

Юля довго дивилася на знімок.

— А ти змінився, — сказала вона незнайомому чоловікові з фотографії.

І вперше за весь тиждень у грудях щось ворухнулося. Не боляче. Просто ворухнулося.

* * *

У притулку пахло хлоркою і, чомусь, сіном. Дівчина-волонтерка — на бейджику було написано «Марта» — присіла навпочіпки й зазирнула в переноску.

— Ой. Ой, зачекайте. — Вона підвела голову. — Це ж Мурка?

Юля кліпнула.

— Ви її знаєте?

— Та я її років зо три знаю. — Марта випросталася, витерла долоні об футболку. — Вибачте, а ви ким Олексію Петровичу доводитеся?

— Донькою.

Марта замовкла на секунду. Потім кивнула сама собі й розчинила двері ширше.

— Заходьте. Я вам щось покажу. Дві хвилини, чесно.

У коридорі, між дошкою з оголошеннями й вішалкою, висіла рамка. У ній — десяток фотографій, на яких люди тримають собак і котів. Унизу підпис від руки: «Наші люди».

Батько був на третій зліва. У тій самій сорочці. З рудим кошеням у долонях.

— Він до нас пішки ходив, — сказала Марта. — Шість кілометрів, туди й назад. Приносив, кого на трасі підбере. За три роки — дев’ятеро, я рахувала. Останнього в серпні приніс, песика з поламаною лапою. Ми його Гудзиком назвали, він уже бігає.

Юля мовчала.

— Він грoшей нам не давав, у нього їх не було, — вела далі Марта. — Він клітки лагодив. У нього руки золоті були, ви ж знаєте.

Юля не знала.

— Він одного разу сказав таке, я запам’ятала. — Марта говорила обережно, наче ступала по льоду. — Ми якраз кота витягли, безнадійного зовсім. І він каже: «Я, Марточко, одного колись не вберіг. Дуже давно. То хай хоч цим».

У коридорі стало дуже тихо. Переноска в Юлиній руці раптом стала важкою — так, що довелося поставити її на підлогу.

— Ми Мурку візьмемо, звісно, — м’яко сказала Марта. — Місце знайдемо, ви не думайте. Тільки ви знаєте… дорослих у нас беруть погано. Люди приходять за кошенятами. Вона може тут і рік просидіти, і два.

Юля присіла й відкрила дверцята переноски.

Мурка не вийшла. Вона висунула сіру морду, подивилася на Юлю знизу вгору — тим самим поглядом, яким дивилася від порога кухні, — і чекала.

— Слухайте, — сказала Юля хрипко. — А у вас можна купити другу переноску? Ця на автобус, а мені ще потягом.

Марта повільно всміхнулася.

— У нас можна взяти безкоштовно. Тільки скажіть, у вас удома вікна закриваються?

— Чотирнадцятий поверх, — сказала Юля. — Закриваються. Я сітки поставлю.

* * *

Будинок вона все-таки продала — навесні, коли підлатали покрівлю. А на кухонній полиці, між банкою кави й чашкою, стоїть фотографія в простій дерев’яній рамці. Чоловік на лаві, кішка з перебинтованою лапою, винувата усмішка.

Мурка любить сидіти поруч із нею. Умощується, обгортається хвостом і дивиться у вікно на київські дахи, наче вони їй щось завинили.

Того першого вечора, коли Юля поставила рамку на полицю, вона нарешті заплакала. Стояла посеред своєї маленької кухні й ревіла в рушник — за мамою, за Тишком, за сімома роками мовчання і за чоловіком, якого вона так і не встигла впізнати.

Мурка тоді застрибнула на стіл — чого їй не можна — і тицьнулася лобом їй у руку.

— Розкажи мені про нього, — попросила Юля.

— Мурр, — відповіла Мурка.

І це, судячи з усього, означало: довго розповідати.