Немає часу

Віктор Андрійович тричі брав зі столу телефон і тричі клав його назад на клейонку.

За вікном сіявся той жовтневий дощ, який не ллє, а просто висить у повітрі й за півдня робить мокрим геть усе — і дрова під навісом, і кота, що вмостився на порозі й вирішив перечекати.

Йому йшов шістдесят п’ятий. Дружину поховав рано, доньку доростив сам, і за все життя нікого ні про що не просив: ні сусідів, ні кумів, ні зятя. Коли Рита з Олегом приїжджали, він виносив до їхньої машини торби — яблука, слоїк меду від знайомого пасічника, півмішка картоплі — і ще й перепрошував, що більше нема чого дати.

А тепер треба було просити. І він не знав, з якого боку до цього підступитися.

Набрав уже коли по телевізору пішла погода на завтра.

— Ритусю, не відриваю? Ви ж вечеряєте, мабуть.

— Вечеряємо. Кажи, тату.

— Та нічого термінового. — Він кашлянув. — Ти повітку мою пам’ятаєш, цегляну, в кінці городу? Дах там просів зовсім, крокви трухляві. Дощі зарядили, боюся, до зими всередину складеться. Мені самому шифер уже важкувато знімати, та й балки нові не підніму. Може, Олег виручить у суботу? Матеріал я весь купив, під плівкою лежить. Удвох за день упораємося.

Рита всміхнулася в трубку.

— Тату, ну що ти як чужий. Приїдемо зранку, зробить він тобі той дах.

Вона поклала телефон екраном донизу й повернулася до столу задоволена. Олег доїдав другу порцію гречки з підливою і в телефон дивився частіше, ніж у тарілку.

— Олеже, у тата дах на повітці зовсім поїхав. Треба в суботу з’їздити, шифер скинути й крокви поміняти. Матеріал уже куплений, він усе підготував.

Олег перестав жувати. Відсунув тарілку на середину столу й відкинувся на спинку стільця.

— У цю суботу не вийде.

— Чому? Ми ж нічого не планували.

— Як це не планували. Батько дзвонив, машину піску привезли. Треба розкидати, поки дощі все на болото не перетворили. І стелажі в гаражі ми з ним не доробили.

— Олеже, який пісок? — Рита відчула, як усередині щось піднімається. — Пісок полежить під плівкою, з ним нічого не станеться. А в тата дах завалиться. Йому шістдесят п’ять у жовтні, йому важке тягати не можна взагалі. Він за п’ять років жодного разу ні про що нас не попросив. Жодного. Ми до нього приїжджаємо — він нас годує й ще торби в машину пхає.

— І я тут до чого? — Олег підвищив голос. — Я тиждень спину гнув, від начальства вислуховував, щоб у свій законний вихідний чужі повітки перекривати? Я не залізний.

— Чужі повітки?

— Не порівнюй. — Він виклав головний козир, яким користувався щоразу, коли розмова заходила в незручне. — Мої батьки нам двісті тисяч додали, коли ми квартиру брали. Пам’ятаєш узагалі? І дача колись нам дістанеться, ми там для себе робимо. А твій що? Сидить сам на своїх сотках. Гордий усе життя, просити не любить? Ну то нехай наймає робітників, раз сам не тягне. У мене немає часу на чужі повітки. Крапка.

Стало чути, як дощ стукає по підвіконню.

Рита не кричала. Вона встала, забрала його тарілку, віднесла до мийки й довго тримала під водою, хоча там уже нічого було змивати. І поки тримала, зрозуміла головне: у голові в її чоловіка світ давно поділений на «своє» і «чуже». І її батько в тому поділі назавжди опинився з того боку.

* * *

Усі п’ять років їхнього шлюбу вихідні йшли за одним розкладом.

Сім’я Олега мала до фізичної праці ставлення майже релігійне. Його батьки, Петро Іванович і Ніна Степанівна, щиро вважали, що на дачі відпочивають тільки нероби, а нормальна людина в суботу з граблями.

Тож щосуботи вони їхали за місто. Олег ремонтував батькову машину, перекривав теплицю, тягав дошки для лазні, копав. Рита заступала на кухню.

— Ритусю, ти слоїки содою протирай, а не просто споліскуй! — командувала свекруха з веранди, тримаючи чашку обома руками. — Для себе ж стараєтеся. Взимку перші по огірочки прибіжите.

Рита не сперечалася. Їй здавалося, що так і має бути: сім’я — це коли допомагають. Вона була впевнена, що колись знадобиться допомога і з її боку, і Олег відгукнеться так само.

Вона помилялася рівно на одну розмову за вечерею.

* * *

У п’ятницю Рита відпросилася з роботи після обіду.

Вона поїхала не в село, а на будматеріальний ринок під ним, де біля входу стоять чоловіки з написами на картонках. Знайшла бригаду покрівельників — троє, старший показав фотографії робіт у телефоні, назвав ціну за вихідні. Дванадцять з половиною тисяч.

Ці гpoші вона відкладала на плитку у ванну. Ремонт вони збиралися починати навесні, вже й каталоги дивилися.

Заплатила Рита зі своєї картки. Не тому, що ховала, а тому що добре уявляла собі розмову про «розкидання спільного бюджету на примхи тестя» і не мала сил її вести.

У суботу бригада зняла старий шифер, поміняла крокви й накрила дах новим покриттям. Віктор Андрійович ходив навколо, метушився, тричі гріб хлопцям чай і почувався винним.

— Ритусю, ну навіщо ти бригаду? — бідкався він увечері на веранді. — Це ж які гроші. Я б потихеньку й сам. А Олег чого не зміг?

— Завал на роботі, тату. Шефа щось зранку накрило, всіх викликав. — Вона збрехала не змигнувши, бо правда була б для нього дорожча за будь-який дах.

Олег повернувся від батьків у неділю ввечері, втомлений, у піску по коліна. Уже в коридорі спитав, стягуючи кросівки:

— Ну що там твій, вирішив зі своїм сараєм?

— Вирішив. Найняв робітників, як ти й радив.

Він задоволено хмикнув і пішов у душ. Більше вони до цього не поверталися.

* * *

Ювілей був наприкінці жовтня.

Рита попередила чоловіка за тиждень. Олег усю дорогу до села барабанив пальцями по керму й бурчав, що субота пропала, а батько просив розібрати гараж.

За столом зібралися свої: двоє тіток, дядько Стьопа, сусіди через дорогу, племінник із дружиною. Говорили про здоров’я, про ціни на розсаду, про те, що гілку на груші треба нарешті спиляти, бо вона вже на дах лягає. Олегові було нудно. Він посидів, скільки витримав, і вийшов надвір — нібито до машини.

У кінці городу світилося.

Він не одразу зрозумів, що там світиться. Перекошеної цегляної повітки не було. На її місці стояла акуратна будівля, обшита світлим сайдингом, під темною металочерепицею, з новою проводкою по стіні й нормальним вікном замість колишньої дірки. Двері були прочинені, і з них на мокру траву лягала жовта смуга.

Олег підійшов і зазирнув усередину.

Це була не комора для лопат. Утеплені стіни, лампи під стелею, від яких у приміщенні світло як удень. Посередині — масивний столярний верстак із дуба, зроблений на замовлення, із двома лещатами. На стіні на магнітній планці рядком висіли стамески. Японські ножівки. Струбцини всіх розмірів. У кутку, під чохлом, стояла торцювальна пила — та сама, на яку він два роки дивився в інтернеті й закривав вкладку.

Біля верстака спиною до дверей стояв Тарас, племінник тестя, двадцятидворічний, у робочій сорочці. Він неквапом протирав ганчіркою ключі й розкладав їх по розміру.

Олег стояв і не міг зробити вдих.

Дерево було єдиним, що він по-справжньому любив. У батьковому гаражі, серед покришок, банок із засохлою фарбою й трилітрових слоїків, йому не було де розвернутися, не те що поставити верстак. Він років десять казав собі, що колись у нього буде свій кут.

Позаду зарипіла хвіртка. Тесть підійшов, накинувши куртку на плечі.

— Ну як, Олеже? Подобається?

— Вікторе Андрійовичу… а це що? — голос сів. — Звідки таке?

— Та перебудували! — Віктор Андрійович потер долоні, задоволений. — Я, Олеже, цю думку давно виношував. Пам’ятаю, ти якось за столом жалівся, що з деревом повозитися ніде, що в батька в гаражі й ногу поставити нема куди. Думаю: а мені та повітка нащо? Я в ній самий мотлох тримаю тридцять років. Дай, думаю, зятеві подарунок зроблю, майстерню йому зберу нормальну. Цілий рік потроху матеріал брав, інструмент замовляв, верстак оцей на замовлення робили, з дуба.

— Для… мене?

— Ну а для кого. — Тесть кивнув просто, як про очевидне. — Хотів на день народження сюрприз. Думав: перекриємо дах разом, доведемо все до ладу, а тоді я тобі ключі урочисто віддам. І роби собі там що хочеш, хоч ночуй.

Олег подивився на Тараса.

— А чому… чому Тарас тут хазяйнує?

— Так я ж тоді Риту просив, щоб ти приїхав шифер зняти! — Віктор Андрійович розвів руками, і в його голосі не було ні докору, ні образи, від чого ставало тільки гірше. — А Рита привезла бригаду й сама все оплатила. Сказала мені: тату, в Олега немає часу на чужі повітки. Ну, я й зрозумів. Людина зайнята, втомлюється, чого я лізтиму зі своїми подарунками. Не треба — то й не треба. А Тарас як почув, сам прибіг. Обидва вихідні зі мною тут порався, балки тягав, сайдинг кріпив. Я йому ключі й віддав. У хлопця руки золоті, нехай користується на здоров’я.

Із дому долинув сміх — тітка Люба щось розповідала, і всі за столом сміялися.

Олег стояв у мокрій траві й дивився на жовту смугу світла з дверей.

* * *

Минуло кілька місяців. Була звичайна субота, початок квітня.

Олег стояв у коридорі в старій робочій куртці, дзвенів ключами й переступав з ноги на ногу. Батько дзвонив уже двічі — треба було заїхати по мотоблок, а потім до них, бо мати з восьмої ранку возиться зі слоїками й чекає.

Двері спальні відчинилися.

Рита вийшла в коридор не в тих джинсах і розтягнутому светрі, у яких завжди їздила на грядки. На ній був бежевий костюм, а в руках — маленька сумка через плече.

— Рит, ти серйозно? — Олег оглянув її з ніг до голови. — Уже майже полудень. Батько телефон обірвав, нам ще по мотоблок заїжджати. Іди перевдягайся. Мати три мішки капусти привезла, чекає на тебе.

Рита підійшла до дзеркала, поправила комір і подивилася на чоловіка через відображення.

— Я нікуди не їду.

— Тобто не їдеш? — Він нервово усміхнувся, ще сподіваючись, що це така ранкова шпилька. — А хто матері помагатиме?

— Твої батьки дорослі люди, Олеже. Хай наймають людей на ділянку, а на прибирання хай викличуть клінінг, раз самі не тягнуть. Я записана на масаж, а потім зустрічаюся з дівчатами, ми давно збиралися. — Вона зняла з вішака пальто. — У мене немає ні часу, ні бажання витрачати вихідні на чужі городи.

У кишені його куртки телефон завібрував утретє.

— Рит, ну ти чого починаєш? — Олег перейшов на прохальне. — Мама ж чекає. Ти ж завжди помагала. Вона сама ті вікна на другому поверсі не вимиє, і килими вибити треба. Це ж для сім’ї.

— Для твоєї сім’ї, Олеже, — сказала Рита рівним голосом, застібаючи ґудзик. — А в нас, як ти сам колись пояснив, немає часу на чужі справи.

Вона відчинила вхідні двері, переступила поріг і, не обертаючись, кинула:

— Гарних вихідних. Мамі привіт.

Двері зачинилися. Олег залишився стояти в порожньому коридорі з ключами в руці, слухаючи, як у кишені надривається телефон.

* * *

Шлюби рідко ламаються об щось велике й голосне. Частіше — об оце тихе, буденне: моє свято, а твоє почекає. Мої батьки — це святе, а твої якось самі.

Проблема в тому, що людина, яка одного разу вимовила це вголос, більше не має чим заперечити, коли те саме кажуть їй. І кажуть спокійно, без крику, застібаючи пальто в коридорі.