Повернувся по своє

Степан усе порахував заздалегідь.

Три тижні він просидів у знімній кімнаті на околиці райцентру з олівцем і зворотним боком чека, і скільки не рахував — виходило те саме. Женя, з якою він прожив ці десять років, одного вечора винесла його сумку в коридор і спокійно пояснила, що квартира записана на її матір, а йому вже час мати щось своє.

Своє в нього справді було. За сорок кілометрів, у селі. Будинок, який вони колись купували разом з Вікторією, і в паперах, як він пам’ятав, стояли двоє.

Перед поїздкою Степан навіть зазирнув до юридичної контори на другому поверсі над аптекою. Жінка в окулярах вислухала його, погортала якісь свої папери й сказала, що з нерухомістю все не так просто, як йому здається: якщо він десять років там не жив, нічого не вкладав і не платив, то краще домовлятися по-людськи. Зі всієї розмови він запам’ятав тільки слово «домовлятися».

Автобус висадив його за селом, біля зупинки, де асфальт закінчувався і починався пісок. Серпень стояв такий, що навіть лелеки на стовпі сиділи мовчки, а соняшники за дорогою вигоріли до кольору картону.

Степан стягнув з підніжки важку сумку й озирнувся.

Йти одразу до Вікторії він не хотів. Треба було спершу роздивитися, послухати, зрозуміти, з чим до неї заходити. Тому попрямував у другий кінець вулиці — туди, де жила Галина, його троюрідна сестра. Не бачилися вони років дванадцять і особливої приязні між ними ніколи не було, зате Галина колись Вікторію недолюблювала. На це він і розраховував.

* * *

Галина стояла біля воріт у халаті в дрібну квіточку, взявшись руками в боки, і дивилася, як він іде вулицею.

— Отакої, — сказала вона, коли він підійшов. — Степан. Тебе й не впізнати. Розповнів.

— Та й ти, я дивлюся, не голодуєш.

— Я по світах не тинялася. Я вдома сиділа. — Вона не посунулася ні на крок. — Тебе яким вітром?

Степан озирнувся на вулицю. Порожньо, але хтозна.

— Галю, ну що ти, як не рідна. Може, в хату запросиш? Мені що, отут посеред дороги все тобі розказувати?

Вона помовчала, потім відсунула хвіртку.

— Заходь. Вечеряти будеш?

— Не відмовлюся.

Галина замкнула за ним ворота на засув, хоч у селі так ніхто не робив. Вона взагалі замикала все: і сарай, і літню кухню, і хвіртку, хоч паркан у неї був у два метри.

Борщ вона налила щедро, а розмову вела скупо.

— Не знаю, чи правильно я роблю, що тебе пускаю, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Ти ж нікому тут добра не зробив.

— Це ти про Віку?

— І про Віку, і про Іванка.

— Ти ж її терпіти не могла.

— Не могла. А потім подивилася, як вона сама тягне, і перестала. — Галина відломила хліба. — Як можна було піти від жінки з дитиною, яка на ноги встати не могла?

— Галю, я мав своє життя закопати?

— Так вона ж не закопала. І дитина, між іншим, твоя була. Точно така сама твоя, як і її.

Степан посовав ложкою по тарілці. Найменше йому зараз хотілося вислуховувати.

— Ну добре, добре. Я чув, у неї тепер справи добре йдуть.

Галина коротко засміялася.

— То он воно що. Приїхав знову чоловіком стати. — Вона витерла руки об рушник. — Ідуть у неї справи добре. Хату нову поставила, бригаду з райцентру наймала, ремонт робила два роки. Машина стоїть під вікном, вишнева. Іванко в Києві вчиться, приїжджає на вихідні. І кавалерів було стільки, що вона вже сердилася.

— Отож. — Степан навіть повеселішав. — Ти ж не знаєш, як вона мене любила. Плакала, за руки хапала, тільки не йди. Я тут кілька днів побуду, роздивлюся. Побачиш, вона мене з порога обійме.

Галина довго дивилася на нього.

— Скільки тебе не було?

— Десять років.

— Ну-ну. Людина за один день міняється. А тут десять.

* * *

Був у Вікторії зошит у клітинку.

Степан пам’ятав його краще, ніж власне весілля. Вона записувала туди все: дорогу до Києва, ночівлю, кожну грuвню, витрачену на сина. Іванкові тоді було шість. Він упав з драбини на горищі — просто оступився, як тисяча дітей до нього оступалася без жодних наслідків, — і після того ноги його не слухалися.

Перший рік Степан возив їх сам. Другий рік — уже сердився в дорозі. На третій він почав рахувати не грuвні, а місяці.

— Віко, ну ти зрозумій, — казав він на кухні, коли син уже спав. — Якщо одразу нічого не вийшло, то тепер і поготів. Ми в трубу гpoші пускаємо.

— Фахівці кажуть, що зрушення є.

— Вони що завгодно скажуть, поки ти платиш.

— Степане. — Вона поклала олівець на зошит. — Це наш син. Тут не буває «не вийшло». Тут буває «ще не вийшло».

— А я вже штанів собі два роки не купував.

Вікторія тоді щиро здивувалася:

— У тебе шафа одягу.

— Мені тридцять один. Я не для того живу, щоб працювати в порожнечу.

Він не помітив, що двері в кімнату були прочинені, а Іванко не спав. І виправдовуватися потім не став: хай знає, як воно є, менше сподіватиметься.

Через два тижні Степан зібрав речі. Зробив це вдень, поки Вікторія возила сина коляскою вздовж річки — вона щодня його там катала, бо казала, що від води легше дихається.

Гроші, відкладені на наступну поїздку, лежали в бляшанці з-під чаю. Він забрав. Логіка була проста: заробляв їх він, отже, вони його.

Вікторія повернулася, побачила сумки в коридорі й опустилася на табурет.

— Ти кудись їдеш?

— Я взагалі йду, Віко.

Вона щось казала, просила, хапала за рукав, повторювала, що через два місяці їх чекають, що цього разу точно буде інакше. Він дивився в підлогу.

— Мамо, не проси, — раптом сказав Іванко зі свого крісла. — Хай іде.

Степан уже стояв на порозі, коли додав:

— Гpoші я взяв. І aлімeнтів не проси, бо тоді я половину хати заберу.

Він зачинив за собою двері й на секунду обернувся. Син дивився на нього крізь шибку. Погляд був не дитячий — рівний, темний, дорослий. Від того погляду Степанові стало незатишно аж до автобуса.

* * *

— Мамо, ти мою флешку не бачила?

— Не бачила. У вісімнадцять уже можна класти речі на місце.

— Ну ма-а-мо.

Вікторія дивилася на сина й ловила себе на тому, що досі не звикла. Вигнався на голову вищий за неї, ходить по хаті, як господар, гупає п’ятами так, що дзвенять чашки в серванті.

— Іди сюди, я знайду, — озвалася з веранди баба Ніна. — Куди вона в тебе дінеться.

— Оце завжди ви мене рятуєте, Ніно Сергіївно.

Вікторія рідко дозволяла собі згадувати ті три роки. Іван тоді жив у центрі під Києвом, а вона поїхала в Польщу — спершу теплиці, потім прибирання в готелі, потім знову теплиці. Як воно було, вона не розповідала нікому, навіть Галині.

Ніна Сергіївна прибирала в тому самому готелі. Землячка, за сімдесят, двадцять років сама. Одного вечора вона вислухала Вікторію на кухні гуртожитку, покивала й нічого не сказала. А через тиждень принесла конверт.

— Не смій відмовлятися. Я їх заробила, я їх і віддаю. У мене нікого немає, а тобі сина піднімати. Їдь.

Вікторія поїхала. Сина поставили на ноги — не за місяць і не за рік, але поставили. А потім вона повернулася в Польщу вже не працювати, а забрати Ніну Сергіївну до себе.

Баба Ніна тоді розплакалася просто на автовокзалі й повторювала, що на старість знайшла собі родину.

* * *

Собака загавкав так, що чути було на другому кінці вулиці.

— Хто там ще? — Вікторія витерла руки об фартух.

— Я гляну, — сказав Іван і вийшов першим.

Вона наздогнала його вже у дворі й застигла. За хвірткою стояв Степан. Вікторія швидко подивилася на сина: обличчя закам’яніло, очі потемніли.

— Іване. Іди в хату.

Син не зрушив з місця.

— Привіт, Віко, — сказав Степан.

— Чого приїхав?

— Ну що ти зразу так. Я ж не чужий.

— Ти чужіший за всіх чужих.

Він переступив з ноги на ногу, взявся рукою за хвіртку.

— Слухай, ну було й було. Я ж повернувся. Ти незаміжня, я знаю. — Він трохи підвищив голос. — І взагалі, хата ця й моя теж. Ми її вдвох купували.

Вікторія якусь мить просто дивилася на нього.

— Купували ту, що стояла. Її вже нема. Я на її місці нову поставила, своїми руками й чужими гpішми, які досі віддаю подяками. А ти забрав з дому останнє й пішов.

— Мені теж треба було з чогось починати!

— Твоє тут — тільки прізвище в сина. І те він міняти збирався, я відмовила.

— Ідіть звідси, — сказав Іван. — І більше сюди не приходьте.

— Ти помовч, коли дорослі говорять!

Степан навіть подався вперед — і тут біля сина з’явилася невисока бабуся в косинці. Вона несла від колонки повне відро, бо саме зібралася поливати огірки.

— А це ще хто? — встиг подумати Степан.

— Не треба, внучку, — спокійно сказала Ніна Сергіївна. — Я сама.

І вилила відро просто через хвіртку.

Степан підстрибнув, ковтнув повітря і відскочив назад. Вода була з-під землі, крижана.

— Іди звідси, чоловіче, — сказала баба Ніна, ставлячи порожнє відро. — А то в мене й граблі є, і сили на них ще стане.

Він вискочив на дорогу, обернувся, показав кулак і пішов геть — мокрий, з прилиплою до спини сорочкою.

Більше його в cелі не бачили.

* * *

Галина сміялася того вечора довго й голосно.

— Двадцять років тут живу, а щоб баба Ніна мужика відром гонила — такого не бачила. Ти б себе бачив. Як півень із калюжі.

Степан сидів на лавці біля її літньої кухні, злий і принижений.

— Помовч. Думаєш, їм це так минеться?

— А що ти зробиш? — примружилася вона. — Заяву напишеш? Так і скажеш: облили мене, коли я по свою половину хати прийшов?

Він не відповів.

Наступного дня Степан усе-таки пройшовся селом. Біля магазину дві жінки замовкли, коли він проходив, а потім одна сказала другій, навмисне голосно:

— О, диви. Батько знайшовся.

— Так у нього ж син у Києві вчиться. Матері машину допомагав вибирати.

Степан удав, що не почув.

Він дійшов до річки й сів на почорнілу лавку — ту саму, повз яку Вікторія колись возила коляску. Вода була низька, пахло намулом і м’ятою.

І тут він упіймав себе на дивному: він зовсім не пам’ятає, який у сина був голос у дитинстві. Ані як той сміявся, ані як кликав його. Пам’ятає тільки погляд крізь шибку.

Від того погляду тепер було холодніше, ніж від відра води.

Увечері він повернувся тихий.

— Я завтра поїду.

— І добре зробиш.

Галина поставила перед ним чай і миску абрикос.

— Їж уже.

Він мовчки взяв абрикосу.

— А знаєш, — сказала вона раптом, — вона тебе любила. Обручку два роки після тебе не знімала. Люди питали, вона мовчала.

— Навіщо ти це кажеш?

— Щоб ти не думав, ніби тебе бідність із дому вигнала. Чи хвора дитина. Тебе ніхто не виганяв.

Уночі Степан довго не спав. За вікном шумів вітер, десь на другому кутку гавкав собака, а в сусідній кімнаті рівно дихала Галина.

Він лежав і згадував, як Вікторія сміялася на їхньому весіллі, як несла маленького Іванка через двір, як просила не йти.

І вперше зрозумів просту річ: двері тоді відчинив і зачинив за собою він сам. Ключа не залишив. А назад у той дім ніхто вже не покличе.

* * *

Вранці Галина мовчки тицьнула йому в руки пакет із пиріжками й пішла до курей, не обійнявши.

А в хаті на іншому кінці вулиці Іван складав сумку до Києва.

— Мамо, — сказав він, не обертаючись. — А тобі його шкода?

Вікторія подумала.

— Шкода. Тільки не так, як ти думаєш.

— А як?

— Як людину, яка сама себе обікрала. У нього був син, дружина і дім. Він усе це проміняв на спокій, а спокою так і не отримав.

Іван нічого не сказав, тільки застібнув сумку.

— Вечеряти йдіть уже! — гукнула з кухні баба Ніна. — Вареники холонуть.

У хаті пахло вишневим варенням і кропом. За столом було тісно втрьох — і саме так, як має бути.