Подарунок від кота

Рудий давно зрозумів одну просту річ: якщо хочеш знову стати домашнім котом, чекати милості від долі — погана стратегія.

Особливо коли ти великий рудий кіт із білою грудкою, трохи подертим правим вухом і таким поважним животом, що люди помилково думають, ніби тебе десь добре годують.

Насправді годували Рудого хто коли. Сьогодні продавчиня з кіоску могла винести шматочок ковбаси. Завтра двірничка Галина Петрівна залишала біля підвалу мисочку каші. А післязавтра доводилося самому шукати вечерю.

Рудому таке життя не подобалося. Колись у нього вже був дім.

Він пам’ятав теплу батарею. Пам’ятав диван, на який йому нібито було не можна, але на якому він усе одно спав. Пам’ятав звук холодильника серед ночі й те особливе котяче відчуття, коли ти точно знаєш: ось ці стіни — твої.

А потім господаря не стало. Квартиру продали. Рудий опинився надворі. Як саме — він, звісно, нікому розповісти не міг. Та відтоді минуло вже кілька років, а бажання мати власну людину нікуди не поділося.

Людей у дворі було багато. Але Рудий не поспішав. Людину треба було вибрати правильно. І одного травневого ранку він її побачив.

Жінка років сорока п’яти стояла навколішки біля клумби перед п’ятиповерхівкою. Поруч лежали маленька сапка, рукавички й пляшка з водою. На ній були старі джинси, світла футболка і солом’яний капелюх, який постійно сповзав на очі.

— Ну куди ж ти лізеш, бур’яне? — бурмотіла вона, висмикуючи траву між чорнобривцями. — Я тебе позавчора вже бачила.

Рудий сів метрів за п’ять і почав спостерігати. Жінка працювала довго. Поливала петунії. Підв’язувала троянди. Обережно зрізала сухе листя. А коли сусідський хлопчик випадково наступив на край клумби, навіть не накричала.

— Назарчику, дивись під ноги, добре?

— Я випадково.

— Та бачу. Нічого страшного. Просто квіти теж живі.

Рудий примружився. Оце було цікаво. Якщо вона переживає за квіти, то, можливо, й за кота переживатиме. Наступного ранку він прийшов знову. Жінка вже поливала клумбу.

— Добрий ранок, — сказала вона котові, побачивши його. — Ти чий такий красень?

Рудий мовчав. Питання було болюче.

— Не скажеш?

Він повільно моргнув.

— Ну й добре. Не кажи.

Вона засміялася і повернулася до квітів. Ось тут Рудий уперше припустився помилки. Він вирішив, що достатньо просто красиво сидіти поруч. Два дні сидів. Три. П’ять. Жінка щоразу з ним віталася.

— Привіт, рудий.

І йшла додому. Без кота. На сьомий день Рудий зрозумів: потрібен активніший підхід. Він підійшов до клумби, довго вибирав, а тоді обережно відкусив невелику рожеву петунію. Поніс її в зубах до жінки. Поклав просто на її кросівок. Олена — так її звали — завмерла.

— Ти що наробив?

Рудий сів.

— Це ж моя петунія!

Кіт дивився серйозно.

— От нахаба.

Олена підняла квітку. Рудий потерся об її ногу.

— А-а-а… То це ти мені?

«Ну нарешті», — мабуть, подумав кіт. Олена розсміялася.

— Кавалер знайшовся. Тільки наступного разу не з моєї клумби, добре?

Наступного ранку біля клумби лежала ще одна квітка. Цього разу чорнобривець.

— Рудий!

Кіт сидів за лавкою.

— Я ж просила!

Він вийшов, сів перед нею і тихенько:

— Мр-р-р.

— Не мр-р-р мені. Я їх із насіння вирощувала.

Але голос у неї вже був зовсім не сердитий. Так у кота з’явилося ім’я. Просто Рудий. Щодня він приходив до Олени. І майже щодня приносив їй квітку.

Петунію. Чорнобривець. Одного разу якусь дрібну ромашку, яку знайшов біля дороги. Ще раз — кульбабу. Олена вже навчилася помічати його здалеку.

— Тільки нічого не рви!

Рудий завмирав із винним виглядом.

— Чуєш мене?

Кіт переводив очі на клумбу.

— Навіть не думай.

Через хвилину біля її ноги лежала квітка.

— Господи… — зітхала Олена. — Ну що з тобою робити?

Рудий знав відповідь. Забрати додому. Але Олена чомусь ніяк не здогадувалася. Вона гладила його. Іноді приносила трохи курятини. Якось навіть купила пакетик котячого корму.

— Тільки не звикай, — сказала вона. — Я кота заводити не збираюся.

Рудий підняв голову від миски. Якби він умів розмовляти, то сказав би: «Побачимо». Олена справді жила сама. Їй було сорок п’ять.

Працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, щовечора поверталася додому приблизно о сьомій, а найбільше любила вихідні, коли можна було поратися біля квітів.

У її квартирі теж усе зеленіло. На підвіконнях стояли фіалки, орхідеї, герань, кілька кактусів і величезний вазон, назву якого сусіди так і не запам’ятали.

— Олено, у тебе скоро самої місця в квартирі не залишиться, — сміялася сусідка Валентина.

— Квіти хоча б мовчать.

— Кота заведи.

— Ще чого.

Саме в цей момент Рудий зазвичай лежав під лавкою. І уважно слухав. Літо минало. У червні клумба була така яскрава, що Рудому навіть не доводилося довго вибирати подарунки. У липні квітів теж вистачало. У серпні він уже став місцевою знаменитістю.

— Дивись, Олено, твій жених іде! — гукала Валентина.

І справді — через двір ішов Рудий із черговою квіткою в зубах.

— Не жених він мені.

— А хто?

— Хуліган.

— А чого тоді ти йому корм купуєш?

— Бо худий.

Валентина дивилася на величезного Рудого.

— Дуже худий. Особливо кілограмів шість його живота.

Олена сміялася. Рудому було байдуже. Головне — план працював. Щоправда, не так швидко, як хотілося. А потім настав вересень.

Ночі стали холоднішими. На машинах уранці з’являлася роса. Каштани почали скидати перше жовте листя, а клумба поволі втрачала літню пишність. Одні квіти відцвіли. Інші Олена обрізала.

З кожним днем вибір подарунків для Рудого ставав усе меншим. Це його непокоїло. Він приходив до клумби, довго ходив навколо.

Тут сухе. Тут уже немає. Це Олена точно помітить, якщо відкусити. Залишилися чорнобривці, кілька айстр і одна пізня троянда, яку він не ризикував чіпати.

Одного ранку Рудий приніс Олені маленький пожовклий листок. Жінка засміялася.

— Усе? Квіти скінчилися?

Кіт поклав листок на її черевик.

— Не переживай. Мені й такий подарунок подобається.

Вона почухала його за вухом. А потім підвелася.

— Добре, Рудий. Мені на роботу.

І пішла. Кіт залишився біля клумби. Його план був під загрозою. Бо незабаром прийде жовтень. Потім листопад. Які тоді квіти?

А взимку Олена взагалі перестане сидіти біля клумби. Рудий раптом дуже чітко уявив, як вона ходитиме повз нього в теплому пальті, поспішатиме до під’їзду, а він залишатиметься надворі.

Під мокрим снігом. Біля холодного підвалу. Ні. Так справа не піде. Треба було діяти. Шанс трапився того ж тижня. Біля зупинки неподалік від будинку щодня сиділа жіночка, яка продавала квіти.

Айстри. Жоржини. Троянди. Хризантеми. Відра стояли просто біля її складаного стільця. Рудий давно проходив повз неї. Раніше квіти його не цікавили. Тепер він зупинився.

У пластиковому синьому відрі стояли троянди. Червоні. Красиві. Справжні. Рудий дивився на них хвилини дві. Потім озирнувся.

Продавчиня розмовляла з покупцем. Кіт підійшов ближче. Ще ближче. Просунув морду між стеблами. Схопив одну троянду зубами.

І потягнув. Разом із трояндою з відра вискочили ще дві. Вода хлюпнула на асфальт.

— Ану стій!

Рудий застиг. Продавчиня дивилася на нього.

— Ах ти ж злодюга!

Кіт кинувся тікати.

— Стій! Рудий бандите!

Люди на зупинці почали сміятися. Рудий мчав уздовж будинку з трояндою в зубах. А продавчиня, якій було років шістдесят, бігла за ним настільки швидко, наскільки дозволяли капці.

— Віддай квітку!

Рудий не збирався. Він звернув у двір. Побіг повз дитячий майданчик. Проскочив між припаркованими машинами. І раптом побачив її.

Олена саме поверталася з магазину. В одній руці пакет. В іншій — маленька пляшка води. Рудий додав швидкості. Олена навіть не одразу зрозуміла, що відбувається.

Вона тільки почула:

— Лови злодія!

А потім великий рудий кіт на повному ходу врізався просто в її ноги.

Пакет хитнувся.

— Ой!

Рудий сів. У зубах у нього була червона троянда. За кілька секунд підбігла продавчиня.

— Ваш?!

Олена кліпнула.

— Хто?

— Оце руде неподобство!

Олена подивилася вниз. Рудий поклав троянду просто біля її кросівка. Жінка мовчала секунду. Другу. А потім так розсміялася, що мусила поставити пакет на землю.

— Рудий… Ти серйозно?

Кіт потерся об її ногу.

— Він у мене троянду вкрав! — сказала продавчиня, але вже теж усміхалася. — Я такого ще не бачила. Вибрав найбільшу!

Олена почервоніла від сміху.

— Вибачте. Скільки я вам винна?

Вона полізла в сумку за гаманцем. Жіночка махнула рукою.

— Та не треба.

— Ну як не треба? Він же вкрав.

— Нехай уже буде.

— Я заплачу.

— Та кажу ж — не треба! — засміялася продавчиня. — Бачу, для кого старався. Не щодня тобі чоловік троянди носить, а тут хоч кіт постарався.

Олена прикрила обличчя рукою.

— Ой, не кажіть…

— Забирайте вже кавалера. Бо завтра ще пів відра винесе.

Продавчиня пішла назад до зупинки. Олена залишилася стояти посеред двору. Біля її ніг сидів Рудий. Перед ним лежала троянда. Вітер гнав асфальтом перше сухе листя.

— І що мені з тобою робити? — тихо запитала Олена.

Рудий подивився їй прямо в очі. Без жартів. Без звичного котячого нахабства. Просто дивився. Олена раптом помітила те, чого не хотіла помічати ціле літо.

На його вусах уже було трохи сивини. На вусі — старий шрам. Шерсть, хоч і густа, місцями збилася. Великим він був не тому, що його добре годували. Просто таким уродився.

А ночувати йому справді було ніде.

— Ти ж спеціально це все робиш, правда?

— Мр-р.

— Квіти мені носиш.

Рудий моргнув.

— Під ноги кладеш.

Ще одне моргання.

— Троянду вкрав.

Кіт опустив голову.

— І все це для того, щоб я тебе забрала?

Рудий тихенько нявкнув. Олена присіла.

— Господи, який же ти хитрий.

Вона погладила його по великій рудій голові. Рудий одразу притиснувся до її долоні.

— Добре.

Кіт завмер.

— Ходімо.

Рудий не рушив. Мабуть, не повірив.

— Ходімо додому, кажу.

Ось тоді він підскочив. До під’їзду Рудий ішов поруч. Не біг попереду. Не відставав. Наче боявся, що Олена передумає. Біля дверей квартири вона поставила пакет на підлогу й подивилася на нього.

— Тільки одразу домовимося. На стіл не лазити.

Рудий переступив поріг.

— Квіти не гризти.

Кіт побачив вазони на підвіконні.

— Рудий, я серйозно.

Він поважно пройшов кімнатою. Обнюхав диван. Зазирнув на кухню. Повернувся до Олени. А потім раптом ліг просто посеред коридору, перекотився на спину й виставив білу грудку та величезний живіт.

Олена засміялася.

— Ага. Уже господар.

Того вечора вона купила йому миски. Наступного дня — лоток. Через три дні — лежанку. Лежанкою Рудий не користувався жодного разу.

Він спав на дивані. Потім перебрався на ліжко. А ще за тиждень Олена виявила, що половина подушки теж належить йому.

Троянду вона поставила у вузьку скляну вазу. Квітка простояла майже тиждень. А коли зів’яла, Олена не викинула її. Засушила.

І поклала між сторінками старої товстої книжки. Бо то була не просто троянда. То був останній пункт одного дуже хитрого котячого плану. Взимку Рудий часто сидів на підвіконні й дивився на засніжену клумбу. Тепер йому було байдуже, що там немає квітів.

За спиною гріла батарея. На кухні стояла повна миска. А Олена, проходячи повз, щоразу гладила його між вухами.

— Ну що, кавалере? Задоволений?

Рудий примружував очі й голосно муркотів. Ще й як задоволений. Клумба була лише приводом. Квіти — інструментом. Троянда — останнім відчайдушним ходом. А справжньою метою весь цей час була Олена. І Рудий її таки отримав. Точніше, як любила потім розповідати сусідам сама Олена:

— Це я думала, що кота підібрала. А потім зрозуміла — то він мене собі вибрав.

І десь із дивана одразу чулося задоволене:

— Мр-р-р.

Наче Рудий підтверджував: саме так усе й було.