Теплий беж

Мар’яна відчинила двері своїм ключем і на мить подумала, що помилилася поверхом.

У передпокої стояли чужі черевики, заляпані білим. На вішаку, поруч із її осіннім пальтом, теліпалася робоча куртка, а з вітальні тягнуло шпалерним клеєм і свіжою шпаклівкою. Там хтось ходив, шурхотів плівкою і фальшиво насвистував.

Вона так і застигла на порозі з двома сумками. В одній були трилітрові банки маминого лечо, в іншій — капуста, яку мама нашаткувала ще вдосвіта, бо «у вас там у місті не капуста, а папір». Мар’яна збиралася повертатися в неділю ввечері, але над селом третій день висіла мжичка, і мама рішуче вирядила її суботнім автобусом: «Їдь, поки дорогу не розмило, бо застрягнеш тут до листопада».

— Артеме? — гукнула Мар’яна.

Замість чоловіка з вітальні вийшов дядько років шістдесяти в кепці, повернутій козирком назад, і з валиком у руці. За його плечем визирнув хлопець, молодий, довготелесий, з навушником в одному вусі.

— Добрий день, — чемно привітався дядько. — А ви, мабуть, хазяйка.

— Мабуть, — Мар’яна поставила сумки на підлогу, і банки жалібно дзенькнули. — Що тут відбувається?

— Шпалери клеїмо, — охоче пояснив хлопець. — Терміновий виклик. Ваш чоловік у п’ятницю ввечері дзвонив, ми таке зазвичай не беремо, але він дуже просив.

— Шпалери? — перепитала Мар’яна. — Навіщо? Ми їх торік клеїли! Я їх три тижні вибирала!

Майстри перезирнулися. Так перезираються люди, яким заплатили за роботу, а не за пояснення.

— Ну… — дядько почухав потилицю під кепкою. — Пан Артем сказав, що трошки пошкодив одну стіну. Випадково.

— Трошки, — луною повторив хлопець і чомусь закашлявся.

Мар’яна, не знімаючи пальта, пройшла до вітальні.

Диван стояв посеред кімнати, загорнутий у плівку, як цукерка. Крісло примостилося на ньому згори. Торішні шпалери, пісочні, з дрібним листячком, із трьох стін ще не встигли зняти, а з четвертої їх уже здерли, і вони лежали в кутку зібганими рулонами. Біля плінтуса ламінат здувся рівненьким горбиком, ніби під ним хтось спав. На підвіконні гудів обігрівач, повернутий до стіни.

А в самій стіні, приблизно на рівні її очей, зяяла діра. Велика, з нерівними краями. Туди спокійно стала б трилітрова банка маминого лечо. Від діри вниз, до розетки, тягнулася свіжа борозна в бетоні, схожа на блискавку з дитячого малюнка.

У кутку, ще в коробці, стояв новенький телевізор. Великий. Значно більший за той, що жив у них на тумбі.

— Оце — трошки? — тихо спитала Мар’яна.

Дядько зітхнув і простягнув їй руку, витерши її спершу об штани.

— Степан Іванович. А це Владик, мій помічник. Пані, ви не подумайте, ми в сімейні справи не ліземо. Ми ліземо тільки в стіни.

* * *

Артем не відповідав на дзвінки. Після третього прийшло повідомлення: «Я в магазині, буду о сьомій, нічого не чіпай» — і усміхнений смайлик. Смайлик Мар’яну доконав остаточно. Вона зняла пальто, поставила чайник і вирішила чекати.

Майстри працювали далі. Надворі сутеніло, хоча була ледь п’ята, і в шибу дрібно стукав жовтневий дощик. Опалення в будинку дали тільки в понеділок, батареї ще ледь гріли, і Степан Іванович бурчав, що стіна в таку погоду сохнутиме до Різдва. Мар’яна винесла їм чаю і тарілку маминих пиріжків із капустою. Пиріжки подіяли на Владика краще за будь-який допит.

— Ви тільки не хвилюйтеся, — сказав він із повним ротом. — Електрик учора сказав, що автомат у вас хороший. Спрацював як треба.

— Який електрик? — повільно повернулася до нього Мар’яна.

— Ну, той, що проводку міняв. Він сказав, що вашому чоловікові ще пощастило, бо якби не автомат…

— Владику, — не обертаючись, мовив Степан Іванович, — шпатель тримай, а не язик.

Владик замовк і з подвоєною старанністю взявся за шпаклівку. Але було вже пізно. Слово «проводка» повисло у вітальні разом із запахом клею.

* * *

А почалося все з благородного наміру.

Уже рік Мар’яна казала, що телевізор на тумбі займає півкімнати, що тумба давно просить пенсії і що «у всіх нормальних людей він висить на стіні». Казала між іншим, без натиску, як говорять про погоду. Артем запам’ятав. І вирішив, що поки дружина в мами, він зробить їй сюрприз: вона повертається в неділю, а в кімнаті просторо, а на стіні висить новий телевізор. Як у кіно.

Телевізор він купив у четвер. Кронштейн до нього йшов з інструкцією двома мовами, жодна з яких не була українською, і з пакетиком болтів, серед яких два виявилися зайвими ще до початку роботи. Перфоратор позичив у сусіда з п’ятого поверху, пана Валерія. Той, віддаючи, якось дивно примружився:

— Тільки дивись там. У наших стінах будівельники ще у вісімдесятих таке поховали, що ніхто вже не знає, де воно йде.

— Та я відео подивився, — бадьоро відповів Артем. — Там чоловік за п’ятнадцять хвилин усе зробив.

Пан Валерій нічого не сказав. Тільки похитав головою, як дивляться на людину, що в листопаді збирається купатися в ставку.

Рівня в Артема не було, тож він завантажив на телефон спеціальний застосунок. Олівцем намітив чотири крапки. Перша дірка пішла як по маслу, і він навіть уголос сказав сам собі: «Ну от, а казали». На другій свердло раптом провалилося підозріло легко, щось тріснуло, з отвору бризнули іскри, у щитку в коридорі голосно клацнув автомат. Світло згасло. Замовк холодильник. У кімнаті стало темно й дуже тихо, тільки в стіні щось ще трохи сичало.

Що було далі, Артем потім так і не зміг пояснити ні собі, ні електрику. У голові було одне слово: «Гасити!» А біля дивана стояло повне відро води, яке він заздалегідь приготував, щоб після свердління вимити підлогу. Бо обіцяв Мар’яні, що після нього ніколи не лишається пилу.

Він схопив відро і з розмаху вихлюпнув його на стіну. Усе. До краплі.

Нічого не горіло. Нічого, власне, і до цього не горіло. Зате вода чудово пройшла під шпалери, стекла до плінтуса і затекла під ламінат. Хвилин за десять пісочні шпалери з дрібним листячком почали здуватися пухирями прямо на очах, як тісто на дріжджах.

Артем сів на мокру підлогу в темряві, з порожнім відром на колінах, і раптом дуже ясно зрозумів дві речі. Перша: Мар’яна повертається в неділю. Друга: ці шпалери вона вибирала три тижні.

Електрика він знайшов через того ж пана Валерія. Той прийшов увечері, знеструмив квартиру, довго світив ліхтариком у дірку, потім вирубав борозну і поміняв шматок проводу. А на прощання, складаючи інструмент, сказав фразу, яку Артем запам’ятав на все життя:

— Воду на проводку — це ви, звісно, від душі. Вам пощастило, що автомат у вас розумніший за вас.

Далі був дзвінок майстрам, умовляння, доплата за терміновість і похід до будівельного магазину. Таких самих пісочних шпалер там лишився один рулон. Цього не вистачало навіть на одну стіну, а клеїти латку іншого відтінку Степан Іванович навідріз відмовився: «Ваша дружина побачить це з порога. Жінки такі речі бачать навіть із заплющеними очима». Тож вирішили переклеїти всю вітальню. Сума вийшла така, що Артем вирішив про неї не думати щонайменше до зарплати.

План був простий і майже геніальний: до неділі все поклеїти, телевізор повісити руками майстрів, а на питання, чому шпалери трохи інші, відповісти, що «при денному світлі вони так виглядають».

Майже геніальний. Якби не мжичка над селом і не мама, яка відправила доньку суботнім автобусом.

* * *

О сьомій у замку провернувся ключ. Артем зайшов із двома пластиковими плінтусами під пахвою і пакетом дюбелів. Побачив у передпокої сумки з банками. Побачив Мар’янине пальто. Побачив саму Мар’яну, яка сиділа на загорнутому в плівку дивані з чашкою чаю. І завмер з виразом людини, яка відчинила холодильник, а там стоїть податкова.

— О, — сказав він. — А ти вже.

— А я вже, — погодилася Мар’яна.

Степан Іванович швидко зняв кепку, надів її знову і почав збирати інструмент.

— Владику, згортаємо. Ми на сьогодні все. Тут зараз буде розмова, а за розмову нам не платять.

Майстри вислизнули з квартири так спритно, що двері за ними зачинилися ледь чутно. Артем поклав плінтуси на підлогу. Подумав. Підняв їх і поставив акуратно до стіни, ніби це могло щось змінити.

— Розумієш, — почав він, — я вирішив оновити інтер’єр. Сюрприз.

— Сюрприз — це діра в стіні, у яку влізе банка лечо?

— Діра — це тимчасово.

— Артеме. Владик розповів про електрика.

Артем видихнув, сів поруч на шурхотливу плівку і здався.

— Я хотів повісити телевізор. Щоб ти зайшла — а він висить. Як ти хотіла. Я відео дивився! Там чоловік за п’ятнадцять хвилин усе зробив.

— І?

— І я влучив у проводку. Воно заіскрило, автомат вибив, а я… Ну, я злякався. Подумав, що горить.

— А воно горіло?

— Ні, — чесно сказав Артем. — Але могло ж.

— І ти…

— Вилив на стіну відро води.

— На розетку.

— На стіну, — з гідністю виправив Артем. — Біля розетки. Це суттєва різниця.

Мар’яна подивилася на нього. На діру. На здутий горбиком ламінат. На телевізор у коробці. І раптом пирснула. Спершу тихо, у чашку, потім уже вголос, а потім так, що довелося поставити чай на підлогу, бо він хлюпав через край. Вона сміялася, витирала очі рукавом і не могла зупинитися.

— Відро, — видихала вона. — Ти стояв у темряві… з відром…

Артем спершу дивився на неї насторожено, як на перфоратор у чужих руках. Потім усміхнувся. Потім засміявся й сам.

— А шпалери хоч ті самі будуть? — спитала Мар’яна, трохи віддихавшись.

— Майже. Пісочних не було. Майстер каже, буде «теплий беж».

— Теплий беж, — повторила вона й знову затулила обличчя руками.

Коли вони вже йшли на кухню розбирати мамині банки, Мар’яна помітила в передпокої за взуттєвою шафкою ще одну коробку. Невелику, важку, з картинкою блискучого крана.

— А це що?

Артем трохи почервонів.

— Змішувач. У ванну. Був на розпродажі. Я думав, наступних вихідних сам поставлю. Там відео є, на сім хвилин…

Мар’яна взяла коробку обома руками, як беруть щось дуже цінне й водночас небезпечне. І лагідно, майже ніжно сказала:

— Артемчику. Я тебе дуже люблю. Тому слухай уважно. До труб не підходь. Ні до кухонних, ні до тих, що у ванній, ні до батарей. Якщо щось капає — дзвониш сантехніку. Якщо щось іскрить — дзвониш електрику. Якщо хочеш щось повісити — дзвониш мені, а я дзвоню Степанові Івановичу.

— А якщо полицю?

— Особливо якщо полицю.

* * *

Телевізор повісили через тиждень. Степан Іванович упорався за двадцять хвилин, без жодного відео, і ще й похвалив кронштейн. Стіни у вітальні тепер теплого бежевого кольору, і Мар’яна, хоч ніколи в цьому не зізнається, вважає, що вони навіть кращі за пісочні.

Коробка зі змішувачем лежить на самому верху шафи. Дістати її без драбинки неможливо. Драбинку Мар’яна наступного ж дня віднесла панові Валерію, разом із перфоратором і банкою маминого лечо — за мудру пораду, яку ніхто не послухав.

А коли тепер Мар’яна збирається до мами, вона вже на порозі обов’язково питає:

— Які плани на вихідні?

І Артем щоразу слухняно відповідає:

— Лежати на дивані. Нічого не свердлити.