Краватка кольору вечірнього неба

Костюм майже місяць провисів у шафі Соломії, загорнутий у простирадло, і дідусь про нього так нічого й не дізнався. Хоча шукав. Не костюм, звісно, а свій піджак.

— Солю, ти мого піджака не бачила? Того, коричневого, — гукав він із коридору, перебираючи куртки на вішаку. — У неділю ж надягав, на базар ходив. Точно пам’ятаю.

— Може, я його в пральку кинула, — відповідала вона з кухні й ховала усмішку за відчиненими дверцятами холодильника.

— У пральку. Вовняний. Ну все, тепер він на тебе буде, а не на мене.

Піджак на той час лежав у Валентини Трохимівни, кравчині з сусідньої вулиці. Вона знімала з нього мірки й бурмотіла собі під ніс, що плечі в Макара Семеновича як у коваля, а руки короткі, тож магазинне на нього без переробки ніколи не сяде.

* * *

Соломії не було й чотирьох, коли мама поїхала на заробітки за кордон. Спершу на один сезон, на полуницю. Потім на фабрику, де пакували печиво. Потім доглядала літню пані в чужій країні, в будинку з білими віконницями, який Соломія знала лише з екрана телефона. Мама надсилала грoші, дзвонила щонеділі ввечері і приїжджала на Новий рік, щоразу трохи інша, з новою зачіскою і новими словами, які мимоволі проскакували в мові.

А дідусь був щодня.

Про батька в хаті не говорили. Один раз, у другому класі, Соломія прийшла зі школи з чистим аркушем: до свята треба було намалювати листівку татові. Макар Семенович саме стругав у сараї дошку для полиці. Він вислухав онуку, відклав рубанок і довго витирав руки ганчіркою, хоча вони були чисті.

— Буває, зайчику, що людина не вміє бути поруч, — сказав він нарешті. — То не твоя провина і не твоя біда. А листівку малюй мені. Я не ображуся.

Вона намалювала його в картузі, з рубанком і з такими довгими вусами, яких у діда ніколи не було. Листівка й досі стоїть на серванті, затиснута між склом і рамкою з весільним фото його батьків.

Коси він навчився заплітати не відразу. Перші виходили такі криві, що в садочку вихователька тихенько переплітала їх після сніданку. Тоді дід почав тренуватися вечорами на китицях від скатертини. Сидів під лампою, зосереджений, ніби лагодив годинник, і ворушив губами: «Ліве пасмо через середнє, праве через середнє». До першого класу Соломія ходила з такими рівними колосками, що мами однокласниць питали, в якій перукарні її заплітають.

* * *

Музика знайшла її сама. На ранку в садочку Соломія, якій тоді було шість, вилізла на стілець біля піаніно і, поки всі водили хоровод, підібрала одним пальцем «Ялинку». Музична керівниця потім спіймала Макара Семеновича біля роздягальні й сказала, що в дитини слух і гріх його закопувати.

Музична школа коштувала грoшей. Інструмент удома коштував ще більше. Пенсія в діда була така, що її вистачало якраз на хліб, світло й газ, і то не щомісяця.

Тієї осені він продав свій мотоцикл «Дніпро» з коляскою. Тридцять років тримав, перебирав двигун щовесни, возив на ньому бабусю на базар, поки вона була жива, а потім Соломію на ставок. Покупець приїхав аж з іншої області, довго ходив навколо, торгувався. Дід віддав за ту ціну, яку той назвав, і в той самий день купив у сім’ї, що переїжджала, вживане піаніно «Україна».

Привіз його сусід Степан Харитонович, на причепі до свого трактора. Пів вулиці вийшло дивитися, як четверо чоловіків заносять у хату чорну полаковану шафу. Після дороги піаніно розладналося так, що кожна клавіша звучала по-своєму, і настроювач із райцентру приїжджав двічі.

Відтоді в хаті щодня звучали гами. Макар Семенович сидів на кухні з газетою, яку ніколи не гортав, і слухав. За кілька років він знав напам’ять усі її п’єси, хоча нот не розумів зовсім.

— Солю, а там наприкінці хіба не вище було? — питав він крізь двері.

— Діду, ти ж нот не знаєш.

— Нот не знаю. А тебе знаю. Учора було вище.

І він мав рацію. Щоразу.

* * *

Коли Соломія перейшла в дев’ятий клас і вирішила, що вступатиме на фортепіано, знадобилися приватні уроки. Лариса Богданівна, викладачка з обласного центру, брала триста грuвень за заняття, а займатися треба було двічі на тиждень. Плюс дорога маршруткою туди й назад.

Дід ніколи не казав, що грoшей немає. Він просто став більше працювати. Робив людям табуретки, полиці, рами для вікон, шпаківні, лагодив хвіртки. Взимку о п’ятій ранку розчищав сніг біля магазину й пошти, власник платив йому за це щомісяця. А ще знайшов собі нічні зміни сторожем на складі будматеріалів за селищем, через ніч.

Про склад Соломія дізналася випадково. Якось уночі прокинулася, вийшла попити води, а дідове ліжко порожнє і застелене. Вранці він сидів на кухні, сонний, у куфайці, й запевняв, що просто рано встав. Вона зробила вигляд, що повірила. А сама того ж тижня пішла в Будинок культури і запропонувала себе акомпаніатором для дитячого хору.

Платили там небагато. Потім додалися дві маленькі учениці, сусідські дівчатка, яких мами приводили по суботах. Соломія відкладала все в коробку з-під зимових чобіт на верхній полиці шафи. Майже пів року.

* * *

Костюм вона купувала в обласному центрі, після уроку в Лариси Богданівни. Обійшла три магазини. У першому все було блискуче, як для артиста. У другому продавчиня подивилася на дідовий піджак, який Соломія принесла з собою для розміру, і пирхнула. У третьому літня продавчиня з окулярами на ланцюжку довго крутила в руках той піджак, гладила латки на ліктях і раптом сказала:

— Для дідуся, так? Темно-сірий бери. Не чорний. Чорний — то на поважні збори. А сірий — на свято.

Краватку обирали вже вдвох, хвилин сорок. Зупинилися на темно-синій, кольору вечірнього неба над ставком, з ледь помітною сріблястою ниткою.

Валентина Трохимівна вкоротила рукави, трохи розпустила в плечах і вигладила все так, що на штанях можна було хліб різати. Грошей за роботу не взяла.

— Твій дід мені позаторік ганок перебрав і копійки не попросив, — відмахнулася вона. — От і квити.

* * *

Розмова, до якої Соломія готувалася місяць, сталася за вечерею, у вівторок перед випускним. Надворі щойно пройшов дощ, у відчинене вікно тягло мокрою землею й липою. Дід доїдав вареники з картоплею.

— У п’ятницю випускний, — сказала вона.

— Знаю. Я вже й сорочку попрасував. Посиджу в залі ззаду, подивлюся, як тобі атестат дають, і піду додому. Ти ж не переживай.

— А на вечір?

— На який вечір, дитино? — він навіть ложку відклав. — Там ваше, молоде. Музика гупає, вогники ці миготять. Що я там робитиму, підпиратиму стінку?

— Мама не приїде.

Він помовчав.

— Знаю. Вона мені теж дзвонила.

— То ти будеш зі мною, — Соломія відчула, що голос тремтить, і заговорила швидше, поки не передумала. — Я тебе запрошую, діду. Офіційно. Як кавалера.

Макар Семенович засміявся, але якось невпевнено.

— Кавалера знайшла. У коричневому піджаку з латками, який, до речі, хтось виправ так, що його й досі ніде немає. Діти тебе засміють, Солю.

Вона нічого не відповіла. Встала, пішла до своєї кімнати й повернулася з простирадлом, перекинутим через руку. Розгорнула його на дивані.

Дід дивився на костюм довго. Потім підвівся, підійшов, торкнувся лацкана двома пальцями, обережно, як торкаються чогось чужого в магазині.

— Це ж які грoші, — сказав він тихо.

— Мої. Чесні. З хору і з уроків.

— А піджак мій де?

— У Валентини Трохимівни. Він у неї за мірку працював.

Дід усміхнувся, а потім раптом відвернувся до вікна і довго розглядав мокру липу на подвір’ї, ніби вперше її бачив. Соломія підійшла ззаду, обійняла його за плечі, широкі, як казала кравчиня, і притулилася щокою до спини.

— Ти мене одинадцять років водив у музичну школу, — прошепотіла вона. — По снігу, по багнюці. Дай я тебе хоч раз кудись поведу.

* * *

У п’ятницю краватку зав’язувала вона. Дід стояв перед дзеркалом у передпокої, задерши підборіддя, і бурчав, що в його молодості вузли робили простіші, а ці модні тільки людей душать. Коли вона закінчила й відступила на крок, він глянув у дзеркало і замовк.

Зі шкільного двору їх побачили одразу. Хтось із мам ахнув, класна керівниця Тетяна Іллівна підійшла потиснути діду руку і сказала, що не впізнала. Однокласник Данило, той, що вічно з усіх кепкував, присвиснув і показав великий палець.

На урочистій частині Соломія мала грати. Ще з квітня вона готувала ноктюрн, складний, який мала виконувати на вступному іспиті. Але коли підійшла до роялю в актовій залі, спершу взяла мікрофон.

— Я зіграю не те, що в програмі, — сказала вона. — Цю мелодію мій дідусь наспівував у сараї, коли стругав дошки, щоб заплатити за мої уроки. Я довго її аранжувала. Діду, це тобі.

І заграла «Ніч яка місячна». Повільно, з тими переходами, над якими сиділа ночами. Макар Семенович у другому ряду випростався, поклав руки на коліна й дивився просто перед собою. Тільки підборіддя трохи здригалося.

* * *

Вечір був у кафе на березі ставка. Після вечері ведучий оголосив перший танець випускників із батьками. Дівчата пішли до татів, хлопці до мам. Соломія перетнула залу і зупинилася перед дідовим столиком.

— Можна вас запросити?

— Солю, — прошепотів він, — я ж не вмію. Я востаннє танцював, коли тебе ще й на світі не було.

— Я теж не вмію вальс з дідусями. Будемо вчитися разом.

Перше коло він ішов, як по льоду. Наступив їй на туфлю, почервонів, вибачився. Вона засміялася, і він засміявся теж. На другому колі рука на її спині стала впевненішою, а крок ширшим, і Соломія раптом зрозуміла, що він веде. Справді веде, як колись, мабуть, вів бабусю на сільських танцях.

Подруга Ярина стояла біля стіни з телефоном. На екрані була мама. Вона сиділа на чужій кухні, в фартусі, і плакала й сміялася водночас, затуляючи рот долонею. Коли вальс закінчився, зала аплодувала довше, ніж будь-кому.

* * *

Додому вони йшли пішки за північ. Ніч була тепла, у ставку кумкали жаби, на вулиці пахло скошеною травою. Соломія несла туфлі в руці й ступала босоніж по ще теплому асфальту, а на її плечах був новий сірий піджак. Дід ішов поруч у самій сорочці, з послабленою краваткою, і тихенько наспівував ту саму мелодію.

— Краватку я тобі не віддам, — сказав він біля хвіртки. — Хай висить у мене в шафі.

— Навіщо вона тобі в шафі?

— На твоє весілля надіну. І вальс уже вмію, ти бачила.

Вранці Соломія застала його на кухні. Валентина Трохимівна вже встигла занести його коричневий піджак, і дід сидів у ньому за столом, із чаєм, і крутив у пальцях темно-синю краватку.

— Покажи-но ще раз, як ти той вузол робила, — попросив він, не підводячи очей. — Повільно. Щоб я на весілля сам упорався.