Список недоліків

— Говорить без упину. Любить командувати. Пхає носа в чужі справи. Ображається, коли її не слухають. Упевнена, що без неї всі пропадуть…

Тетяна Сергіївна повільно зняла окуляри, протерла їх краєчком жилетки й знову подивилася в чорний блокнот.

— Це ж треба… — прошепотіла вона. — Я до неї з пиріжками, а вона на мене ціле досьє назбирала!

А найобразливішим було те, що під списком невістка великими літерами написала: «Головна героїня».

— Ах ти ж хитра лисиця! — обурилася свекруха. — Значить, головна героїня? Ну, зараз я тобі такий головний розділ влаштую!

Усе почалося звичайного суботнього ранку.

Тетяна Сергіївна приїхала на дачу ще о восьмій. Син Андрій із невісткою Маргаритою обіцяли бути ближче до обіду, тож вона вирішила підготуватися до їхнього приїзду.

Полила помідори, нарвала зелені, перевірила, чи не завелися мурахи під ґанком, і навіть встигла посваритися із сусідським котом, який знову розлігся на її петуніях.

— У себе вдома лежи, дармоїде! — сказала вона котові. — Я тобі тут не санаторій відкрила!

Кіт позіхнув і перевернувся на другий бік.

— От і поговорили, — зітхнула Тетяна Сергіївна.

Після сніданку вона взялася прибирати на веранді. Саме там, на невеликому дерев’яному столику, й знайшла чорний блокнот.

Він лежав під стопкою старих журналів. На обкладинці золотистими літерами було написано: «Мої думки».

— О, Ритин, мабуть, — здогадалася свекруха.

Вона хотіла просто перекласти блокнот на полицю. Але той вислизнув із рук, упав на підлогу й розгорнувся. Тетяна Сергіївна нахилилася, щоб підняти його, і мимоволі прочитала перший рядок.

«Жінка шістдесяти восьми років. Колишня вчителька. Упевнена, що знає про життя більше за всіх».

Свекруха завмерла. Їй було шістдесят вісім. І вона справді тридцять сім років викладала математику.

— Цікавий збіг, — пробурмотіла вона.

Далі було ще цікавіше.

«Носить окуляри на ланцюжку, бо боїться загубити. Постійно поправляє жилетку. Вважає, що сучасна молодь неправильно зберігає продукти».

Тетяна Сергіївна машинально поправила жилетку. Потім торкнулася окулярів на ланцюжку.

— Та що ж це таке?!

Вона сіла на стілець і почала читати уважніше.

«Любить командувати. Дає поради, навіть коли її не просять. Може образитися на три дні, але вже наступного ранку принесе каструлю борщу».

— Ну борщ я справді носила, — визнала свекруха. — Але ж вони його самі просили!

Наступний пункт змусив її почервоніти.

«Упевнена, що син одружився з хорошою жінкою, але час від часу перевіряє, чи та достатньо добре його годує».

— А хто ж перевірить?! — обурилася Тетяна Сергіївна. — Андрій минулого разу три дні на бутербродах сидів! Сам казав!

Вона перегорнула сторінку. Там було написано: «Недоліки головної героїні». І аж дванадцять пунктів. Тетяна Сергіївна прочитала всі. Двічі.

На десятому пункті вона вже ображено сопіла, а на дванадцятому твердо вирішила, що мовчати не буде. Маргарита приїхала близько одинадцятої. Андрій залишився в місті — треба було забрати машину з ремонту, тому невістка дісталася автобусом.

Вона зайшла на веранду з пакетом продуктів і відразу помітила свекруху. Та сиділа за столом, випроставши спину, як колись перед педагогічною радою. Перед нею лежав чорний блокнот.

— Ой, мамо, ви вже тут! — зраділа Маргарита. — А я полуниці купила. Такі солодкі, спробуйте!

— Полуниця почекає, — урочисто відповіла Тетяна Сергіївна.

Маргарита насторожилася.

— Щось сталося?

— Сталося, Рито. І дуже серйозне.

Свекруха постукала пальцем по блокноту.

— Я, значить, тобі не догодила?

— Чим не догодили?

— Усім, виходить!

Маргарита побачила блокнот і зблідла.

— Мамо… Ви його читали?

— А ти думала, я без окулярів нічого не бачу?!

— Та я ж не про це…

— А про що?! Ось тут написано, що я командую! Тут — що лізу не у свої справи! А тут узагалі, що я не вмію мовчати!

— Мамо, зачекайте…

— Ні, це ти зачекай! Я тридцять сім років дітей учила! У мене навіть найгірші двієчники знали, що Тетяна Сергіївна справедлива людина!

Маргарита відкрила рота, але свекруха вже розійшлася.

— А ти мені дванадцять недоліків написала! Дванадцять, Рито! Я вчора біля дзеркала стояла, себе роздивлялася — ну максимум чотири знайшла! І то два від віку!

Невістка не витримала й пирснула.

— Тобі смішно?! — обурилася свекруха.

— Ні, мамо, просто…

— А особливо мені сподобався пункт про те, що я не визнаю своїх помилок! Це неправда! Я прекрасно визнаю помилки! Коли вони справді є!

Маргарита закрила обличчя долонями. Плечі її затряслися.

— Ти що, плачеш? — Тетяна Сергіївна миттю стривожилася. — Рито, ну не треба! Я ж не сварюся, я просто з’ясовую!

Але Маргарита вже сміялася на весь голос.

— Мамо! Та це ж для книжки!

— Якої ще книжки?

— Моєї! Ви забули, що я письменниця. Я роман новий пишу!

Тетяна Сергіївна замовкла.

— Який роман?

— Звичайний. Життєвий. Про одну родину. Я вже пів року над ним працюю.

Свекруха глянула на блокнот, потім на невістку.

— І я там головна героїня?

— Ні, мамо! Це вигаданий персонаж!

— Вигаданий?! — Тетяна Сергіївна аж підвелася. — Рито, ти мені зараз серйозно кажеш, що вигадала шістдесятивосьмирічну вчительку математики, яка носить окуляри на ланцюжку, поправляє жилетку й питає, чи син поїв?!

— Ну так!

— І це не я?!

— Не ви!

— А чого ж тоді вона на мене схожа?!

Маргарита вже не могла стриматися.

— Мамо, так це ж ви самі себе впізнали! Я ж ніде вашого прізвища не написала!

Тетяна Сергіївна набрала повітря, щоб відповісти, але раптом замислилася.

— Стривай… Тобто ти описала жінку, яка всіх повчає, скрізь командує і нікому спокою не дає… А я сама вирішила, що це про мене?

— Саме так!

Свекруха повільно сіла.

— Оце ти, Рито, хитро придумала… Значить, якщо я зараз ображаюся, то виходить, що я підтверджую написане?

— Ну… трішечки.

— А якщо не ображаюся?

— То ви мудра жінка.

Тетяна Сергіївна примружилася.

— Ага! То ти мене ще й без права вибору залишила!

Маргарита так розсміялася, що мало не впустила пакет із полуницею. Свекруха намагалася зберегти суворий вираз обличчя, але кутики губ уже сіпалися.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Припустимо, це не я. Але тоді поясни мені одну річ.

— Яку?

— Чого ця твоя вигадана жінка така нещасна? Дванадцять недоліків, а жодної чесноти! Вона що, навіть пиріжки не пече?!

— Пече, мамо.

— От! А ти чого не записала?!

Після цього розмова несподівано змінила напрямок. Тетяна Сергіївна присунула блокнот ближче й поправила окуляри.

— Ну, розповідай. Про що твій роман?

Маргарита вагалася.

Вона нікому, навіть Андрію, не показувала написаного. Працювала вечорами після роботи, іноді до другої ночі. Боялася, що чоловік посміється, а свекруха скаже, що краще б вона зайвий раз вікна помила.

— Це історія про жінку, — почала Маргарита. — Вона все життя дбала про інших. Про дітей, чоловіка, учнів. А коли вийшла на пенсію, відчула, що нікому не потрібна.

Тетяна Сергіївна перестала усміхатися.

— І що далі?

— Вона починає втручатися в життя сина й невістки. Не зі злості. Просто хоче бути корисною. Але через це вони постійно сваряться.

Свекруха довго мовчала.

— А чоловік у неї є?

— Немає. Помеp давно.

— Значить, сама живе?

— Так.

Тетяна Сергіївна задумливо поглянула в сад.

— Знаєш, Рито… Воно так і буває.

Маргарита здивовано підвела очі.

— Що саме?

— Коли все життя кудись біжиш, комусь щось робиш, а потім раптом тиша. Раніше зранку треба було Андрійка в школу зібрати, уроки перевірити, обід приготувати. А тепер прокидаєшся, і не знаєш куди себе подіти. Навіть телефон мовчить.

Маргарита тихо сказала:

— Мамо…

— Та що «мамо»? — махнула рукою свекруха. — Я ж не скаржуся. Просто іноді так хочеться комусь знадобитися, що починаєш радити навіть там, де тебе не питають.

Вона зітхнула, а тоді раптом усміхнулася.

— Хоча про котлети я вам правильно казала. Андрій холодних із дитинства не любить.

— Мамо, він їх із холодильника сам їсть!

— От бачиш! А я ж його людиною виховувала!

Обидві засміялися. Після обіду Тетяна Сергіївна попросила показати їй перший розділ. Маргарита довго вагалася, але зрештою відкрила блокнот на потрібній сторінці.

Свекруха слухала уважно. Іноді хитала головою, іноді усміхалася, а в одному місці навіть витерла очі.

— Гарно пишеш, Рито, — сказала вона, коли невістка закінчила. — Дуже гарно. Тільки є одна проблема.

Маргарита напружилася.

— Яка?

— Твоя героїня занадто слухняна. От невістка їй щось сказала, а вона пішла плакати. Ні, так не годиться!

— А що вона мала зробити?

— Відповісти!

— Як?

Тетяна Сергіївна випросталася.

— Наприклад, невістка їй каже: «Мамо, не втручайтеся в наше життя!» А вона їй: «Доню, я б із радістю не втручалася, але ви ж мені щодня телефонуєте й питаєте, де порошок стоїть»

Маргарита засміялася.

— Це ж ви про нас!

— Та ні! — обурилася свекруха. — Це я вигадала! У тебе ж усі персонажі вигадані, то чого мені не можна?!

Невістка записала репліку.

Потім ще одну.

І ще.

За годину вони вже разом придумували сцену, у якій головна героїня вирішує поїхати до моря, нікого не попередивши, а син із невісткою кидаються її шукати.

— Ні, — раптом сказала Тетяна Сергіївна. — Це неправильно.

— Що саме?

— Вона не повинна тікати, щоб за нею бігали. Це дитячі витівки. Нехай краще сама собі купить путівку й поїде відпочивати. Бо скільки можна всім догоджати?

Маргарита задумалася.

— А знаєте, це справді краще.

— Звісно, краще! Я ж тобі кажу!

І тут вони обидві одночасно подивилися на список недоліків. Тетяна Сергіївна першою розсміялася.

— Ну все, записуй тринадцятий пункт: навіть у чужому романі командує!

Увечері приїхав Андрій. Зайшов на веранду й побачив дивну картину. Мати сиділа за столом із ручкою, Маргарита тримала блокнот, а перед ними стояли дві давно охололі чашки чаю.

— О, ви тут! — зрадів він. — А вечеряти будемо?

Жінки навіть не підвели голів.

— Зачекай, Андрію, — сказала мати. — У нас тут важливе питання.

— Яке?

— Ми вирішуємо, чи пробачати головній героїні її колишнього залицяльника.

Андрій кліпнув.

— Кого?!

— Не тобі, сину! — відмахнулася Тетяна Сергіївна. — Іди картоплі начисть. Ми зайняті!

Андрій подивився на дружину.

— Рито, що відбувається?

— Мама допомагає мені писати роман.

— Мама?!

— А що тебе дивує?! — обурилася Тетяна Сергіївна. — Я, між іншим, тридцять сім років твори перевіряла! Думаєш, не розуміюся на літературі?

— Ти ж математику викладала!

— То й що?! Коми я теж умію рахувати!

Андрій вирішив не сперечатися й пішов чистити картоплю.

А вже за пів години з кухні долинуло:

— Мамо! А скільки солі на картоплю сипати?

Тетяна Сергіївна підвела очі до стелі.

— Господи, двадцять сім років чоловікові, а він досі без матері картоплі не зварить!

Маргарита тихенько записала щось у блокнот.

— Ти що там пишеш? — підозріло запитала свекруха.

— Нічого, мамо. Просто хорошу репліку.

— Ну тоді записуй правильно: не двадцять сім, а двадцять вісім. У нього ж день народження був!

Минуло два місяці. Роман Маргарита нарешті закінчила. Поки що він лежав у комп’ютері, але вона вже наважилася надіслати рукопис до видавництва.

Тетяна Сергіївна цікавилася ним майже щодня.

— Рито, а тобі відповіли?

— Ще ні, мамо.

— А ти перевірила пошту?

— Перевірила.

— А папку зі спамом?

— І її теж.

— А може, подзвонити їм?

— Мамо, не треба!

— Ну дивись. Бо раптом вони там сидять, нічого не роблять, а гарна книжка пропадає!

Одного вечора Маргариті нарешті прийшов лист. Видавництво зацікавилося романом і запропонувало обговорити можливість публікації. Маргарита від радості розплакалася. Першою подзвонила свекрусі.

— Мамо! Уявляєте? Їм сподобалося!

Тетяна Сергіївна так закричала в слухавку, що Андрій, який сидів поруч із дружиною, усе почув без гучного зв’язку.

— Я ж казала! Я ж тобі казала, Рито! А ти боялася!

Потім свекруха раптом замовкла.

— Слухай… А книжка як називатиметься?

— «Жінка, яка завжди знала краще».

Тетяна Сергіївна помовчала.

— Гарна назва. Дуже життєва.

— Вам подобається?

— Подобається. Тільки скажи чесно, Рито…

— Що, мамо?

— Це ж усе-таки про мене?

Маргарита усміхнулася.

— Ну, може, зовсім трішечки.

— Ага! — переможно вигукнула свекруха. — Я так і знала! А ти мені пів року голову морочила!

— Мамо, але головна героїня вийшла дуже хорошою.

— Ще б пак! — задоволено відповіла Тетяна Сергіївна. — Було б дивно, якби з мене погана вийшла!

Наступної неділі вони знову сиділи на дачній веранді. На столі стояла ваза з квітами, тарілка з пиріжками й той самий чорний блокнот.

Тетяна Сергіївна перегортала сторінки й раптом натрапила на старий список своїх недоліків.

— Рито, а можна я тут дещо допишу?

— Звісно, мамо.

Свекруха взяла ручку й старанно вивела під дванадцятим пунктом:

«13. Уміє визнавати свої помилки. Але не відразу».

Подумала й додала:

«14. Дуже любить свою родину. Просто іноді забуває сказати про це словами».

Маргарита прочитала й обійняла її за плечі.

— Мамо, а ви знаєте, що я вас теж дуже люблю?

— Знаю, доню, знаю, — усміхнулася Тетяна Сергіївна. — Інакше ти б мене стільки років не терпіла.

— Та які там роки! Ми з Андрієм тільки п’ять років одружені!

— От бачиш, як швидко я вмію людям набридати!

Вони розсміялися.

Потім Тетяна Сергіївна обережно закрила блокнот і запитала:

— Рито, а другу книжку писатимеш?

— Може, й писатиму. А що?

— Та я тут подумала… Можна про мою сусідку Галину Петрівну написати. Ото вже характер! Командує, скрізь свого носа пхає, усе краще за всіх знає…

Маргарита підняла брови.

— Мамо, вам це нікого не нагадує?

Тетяна Сергіївна поправила окуляри.

— Рито, не плутай! У Галини Петрівни це недоліки. А в мене — багатий життєвий досвід!

І, задоволена власною відповіддю, потягнулася по третій пиріжок. А Маргарита тихенько відкрила блокнот на чистій сторінці й записала перше речення нового роману:

«Тетяна Сергіївна була жінкою справедливою: свої недоліки вона називала досвідом, а чужий досвід — недоліками».

Цього разу свекруха зазирнула через плече невістки й навіть не образилася.

— Гарний початок, Рито! Тільки додай, що пиріжки вона пекла найкращі в районі. Бо людям же треба знати про людину не тільки погане!