Найкращий кіт у світі
О третій ночі Рита сиділа на холодній підлозі у вітальні, в нічній сорочці й Олексієвих шкарпетках, і розповідала котові те, чого п’ятнадцять років не наважувалася сказати його господині.
Кіт слухав. Принаймні не йшов. А для Рити цього тієї ночі виявилося більше ніж достатньо.
Але до цієї ночі ще треба було дожити. І почалося все зовсім не з котів.
* * *
Алла Миколаївна заснула в четвер увечері й більше не прокинулася. Олексій заїхав до неї в п’ятницю зранку, як заїжджав щотижня, з батоном і пачкою кефіру. Двері відчинив своїм ключем, гукнув із порога «Мам, це я», роззувся. Відповіді не було.
Вона лежала на боці, обличчям до стіни, і права рука її спочивала на рудому коті, що згорнувся на подушці поруч. Кіт не втік, коли Олексій увійшов. Не зістрибнув, не нявкнув. Підняв голову, подивився на нього жовтими очима й знову поклав морду на лапи. Так і лежав, поки не приїхали люди і не почалася та метушня, яка завжди буває в таких випадках. Лорд ішов з кімнати останнім, і то лише тоді, коли Олексій узяв його на руки.
Похорон, поминальний обід у кафе на Шевченка, дзвінки родичів, які не приїхали, але мали що сказати. Три дні Олексій тримався, як тримаються чоловіки: мовчки, з сірим обличчям, з телефоном біля вуха. А на четвертий, за вечерею, поклав виделку й сказав:
– Рит, треба щось вирішувати з Лордом.
Рита різала капусту на салат. Тонко, рівно, соломкою, як її колись учила бабуся. Ніж стукав об дошку розмірено, мов метроном.
– Вирішуй, – сказала вона, не обертаючись.
– Я думав, може, поки що в нас…
Ніж зупинився.
– Ні.
– Ти навіть не дослухала.
– А що там дослуховувати, Льош? Я наперед знаю. Спершу буде «мама його дуже любила». Потім «йому чотирнадцять, його ніхто не візьме». А наостанок «ну куди ж його, на вулицю?». Так?
Олексій промовчав. Бо так.
– От і відповідь моя ти теж знаєш.
Вона знову взялася за капусту. Олексій покрутив у пальцях шматок хліба, поклав назад на тарілку.
– Він після мами нічого не їсть. Сусідка каже, сидить під дверима і дивиться на них.
– Льош. Це її кіт.
Більше вона нічого не додала. І Олексій зрозумів, що за цим коротким «її» стоїть п’ятнадцять років. Кожне свято, кожен недільний обід, після якого Рита вдома довго стояла під душем, щоб він не чув, як вона плаче. Кожне «Олексійку, синочку, а ти чого такий блідий, тебе вдома годують?». Кожне «Ритусю, ви б хоч сорочки йому прасувати навчилися, він у мене завжди охайний ходив». Усе, що Рита роками ковтала разом із чаєм і так і не змогла перетравити.
І тепер кіт Алли Миколаївни мав переїхати до неї. Спати на її дивані. Їсти з її мисок. Дивитися на неї з її крісла.
Ні. Ні за що.
* * *
Наступного ранку Олексій привіз Лорда. Не питаючи, не сперечаючись. Просто піднявся на сьомий поверх із пластиковою переноскою в одній руці та старим лотком в іншій.
Рита відчинила, побачила переноску і на мить утратила дар мови. А потім, коли цей дар повернувся, заговорила так, що пані Люба з квартири навпроти, яка саме виходила з відром до сміттєпроводу, тихенько позадкувала назад і причинила двері.
– Ти при своєму розумі? Я що тобі вчора казала? Забирай його звідси! Чуєш? Сьогодні ж! Бо я сама сяду в маршрутку і відвезу його в той притулок і дивитися не стану!
Олексій не сперечався. Він давно знав, що коли Рита отак здіймається, будь-яке слово тільки підливає олії у вогонь. Навіть «добре». Навіть «вибач». Він мовчки заніс переноску в коридор, поставив на підлогу й відчинив решітчасті дверцята.
– Два дні, Рит. Я всіх обдзвоню, знайду йому когось. Чесне слово.
– Олексію. Я цього кота терпіти не можу.
Сказала вже тихо, без крику. Як кажуть про погоду.
Лорд виходив із переноски довго. Спершу з’явилася морда, потім одна лапа, потім друга. Так виходять з автобуса на слизьку зупинку люди, яким за вісімдесят: обережно, перевіряючи кожен крок.
Рита не бачила його років зо три, відколи перестала їздити до свекрухи на всі свята. І тепер мимоволі здивувалася, як він змарнів. Рудий колись, яскравий, як апельсин, тепер він був кольору старої цегли, яку давно не фарбували. На лівому боці світилася проплішина завбільшки з п’ятигривневу монету.
Хвіст мав злам ближче до кінчика, і через це завжди трохи загинався вбік, наче знак питання. Вуса з одного боку були довгі, з другого обламані, і від того морда здавалася перекошеною, ніби кіт постійно щось недовірливо зважував.
Лорд сів посеред коридору, обвів поглядом нову квартиру. Погляд зупинився на Риті. Вони дивилися одне на одного кілька довгих секунд: жінка, яка не хотіла кота, і кіт, який не хотів нікого, крім тієї, якої вже не було.
Першим відвернувся Лорд. Пройшов повз Риту, тримаючись від неї на відстані витягнутої руки, так точно, наче знав, де проходить кордон чужої території. І заховався за шафою-купе у вітальні, в ту вузьку щілину, куди Рита роками не могла дотягтися ганчіркою.
– От і сиди там, – сказала Рита в порожнечу. – Щоб я тебе не бачила.
Олексій, уже в куртці, поліз у переноску по ковдрочку і раптом витягнув звідти складений учетверо аркуш. Розгорнув, пробіг очима. Мовчки поклав на тумбочку в коридорі й пішов на роботу.
Рита взяла аркуш тільки ввечері. Та й то, переконувала вона себе, щоб викинути.
Почерк був Алли Миколаївни. Дрібний, рівний, учительський, який Рита впізнала б із тисячі, бо роками отримувала ним вітальні листівки з колючими приписками. Зверху стояло: «Для того, хто візьме Лорда».
«Їсть сухий корм, але по вівторках і четвергах я варю йому минтай, без кісточок. З пластикової миски не їсть, тільки з керамічної. Боїться пилососа і грому. Взимку любить лежати на підвіконні над батареєю. Коли не може заснути, йому треба тихенько щось розповісти, неважливо що. Він добрий. Він просто не любить, коли його кидають».
Аркуш був датований серединою жовтня. За півтора місяця до того четверга.
Рита довго стояла з ним у коридорі. Потім склала знову вчетверо й поклала в шухляду тумбочки. Не викинула.
* * *
Перший день минув у холодному мовчанні. Ніхто не наступав, ніхто не здавався, але й миру не було.
Рита працювала з дому і це завжди було зручно, поки вдома не з’являвся хтось, кого вона не кликала. Кінець листопада, квартальні звіти, акти, рахунки, нескінченні угоди з оренди квартир, які треба було звести до копійки. Вона відкрила ноутбук, поставила поруч чашку кави й спробувала зосередитися.
Цифри не трималися купи. Розбігалися, плуталися, губилися між рядками таблиці.
Бо з-за шафи долинав звук. Ледь чутний, на межі слуху. Не нявкання, ні. Щось інше. Наче хтось дихає через силу і кожен вдих дістає звідкись дуже здалеку.
Рита стиснула зуби й надягла навушники.
До обіду вона не витримала. Встала, підійшла до шафи, присвітила телефоном у щілину.
Лорд лежав так само, як зранку. Згорнутий у тугий клубок, ніс уткнутий у власний бік. Корм, який Олексій насипав у миску й підсунув до шафи, лежав недоторканий. Вода теж.
Рита присіла навпочіпки. Лорд розплющив одне око, мутне, жовте, подивився на неї і заплющив знову.
– Їж давай, – сказала вона. Голос вийшов грубіший, ніж хотілося. – Ще мені тут голодовок бракувало.
Кіт не ворухнувся.
Рита пішла на кухню, грюкнула дверима. За хвилину відчинила їх знову: лоток стояв у ванній, і кіт мав до нього доходити, вони ж не звірі, зрештою. Потім ляснула долонею по стільниці, сама не знаючи, на кого злиться. На кота? На свекруху? На Олексія?
На себе вона злилася. За те, що їй не було байдуже. За те, що цей облізлий, нікому не потрібний кіт за шафою чіпляв у ній щось таке, чого вона торкатися не хотіла.
Увечері прийшов Олексій. Із пакетом, у якому була куряча грудка й банка вологого корму, найдорожчого, який знайшовся в зоомагазині біля зупинки.
– Це йому.
– Він не їсть, Льош. Узагалі.
Олексій потемнів лицем, роззувся, пройшов у вітальню і ліг просто на підлогу біля шафи, щоб дістати рукою.
– Лорде. Лордику, ну. Це я.
Кіт обнюхав його пальці, ледь помітно тицьнувся в них лобом і відвернувся. Олексій відкрив банку, підсунув. Лорд понюхав, один раз повільно облизався. І знову відвернувся до стіни.
– Він сумує, Рит, – сказав Олексій, не підводячись із підлоги. – Він п’ятнадцять років прожив з мамою. Він не розуміє, куди вона поділася. Чому він тут. Нічого не розуміє.
І тут Рита спалахнула. Не голосно, але гаряче, як сірник, що чиркнув об коробку.
– А я розумію? Я, по-твоєму, щось розумію? Твоя мама п’ятнадцять років пила з мене усі соки по краплині, Льош. Чемно так пила, з усмішечкою. «Ритусю, яка у вас гарна сукня, шкода, що колір не ваш». «Ритусю, а Олексійко в мене завжди читав, у нас удома книжки були». «Ритусю, ви, мабуть, не звикли готувати на велику родину, у вас же мама все на роботі».
П’ятнадцять років я усміхалася. І що мені тепер за це? Її кіт. Який сидить у моїй квартирі, дивиться на мене її очима і відмовляється від моєї їжі. Ти пам’ятаєш, як вона в нас бувала? «Ні, дякую, Ритусю, я не голодна, я вдома поїм». Пам’ятаєш?
Олексій пам’ятав. Він усе пам’ятав і через це мовчав.
– Отож. Я нічого не зобов’язана. Ні любити його, ні жаліти, ні годувати з ложечки. Я своє відмовчала.
Вона пішла в спальню і так хряснула дверима, що в шафі задзвеніли келихи.
Олексій ще довго сидів на підлозі біля шафи. Лорд дивився в стіну. Або крізь стіну, туди, звідки вже ніхто не покличе його на ім’я.
– Потерпи, друже, – прошепотів Олексій. – Якось розберемося.
* * *
Ніч тяглася повільно. Олексій спав, уткнувшись носом у подушку, і посапував, як завжди. За вікном мокрий сніг ліпив на скло важкі пласти й тут же сповзав униз. Унизу, біля під’їзду, хтось довго не міг завести машину.
А з вітальні долинав звук.
Рита лежала й слухала. Він ліз у вуха, пробирався під ковдру, обмотувався довкола грудей. Тихий, надломлений, на одній ноті. Так не нявкають. Так плачуть люди, які вже не сподіваються, що їх почують. Так плачуть уночі в порожній квартирі, затуливши рот долонею.
Так плакала сама Рита, коли поверталася від свекрухи.
Вона перевернулася на другий бік. Натягла ковдру на голову. Звук не вщухав.
О третій вона встала. Боса, розпатлана, зла на весь світ і найбільше на себе за те, що встала. Знайшла в темряві Олексієві шкарпетки, бо підлога була крижана. Пройшла у вітальню, клацнула настільною лампою.
Лорд уперше вийшов з-за шафи. Сидів посеред кімнати на килимі, дивився в темний кут перед собою і тихо, монотонно тягнув свою ноту. Наче вітер, що заплутався в щілинах старої хати.
У жовтому світлі лампи він здавався ще страшнішим, ніж удень. Ребра проступали під шерстю. Проплішина на боці світилася рожевим. Хвіст із заломом був обвитий довкола тіла так щільно, ніби кіт намагався сам себе обійняти і не діставав.
Рита сіла на підлогу. Просто підігнула ноги й сповзла по дивану вниз.
Лорд замовк. Подивився на неї.
– Ну і що мені з тобою робити? – спитала Рита. Тихо, втомлено, без злості. Злість кудись поділася, мов калюжа на сонці. Лишилася тільки втома, важка й ватна.
Лорд мовчав.
«Коли не може заснути, йому треба тихенько щось розповісти, неважливо що», згадала вона дрібний учительський почерк. І гірко всміхнулася. Навіть звідти, з того аркуша, Алла Миколаївна примудрялася їй указувати.
– Вона тебе любила, так? – почала Рита. – Твоя Алла Миколаївна. Я знаю, що любила. Вона взагалі вміла любити. Тих, кого сама обирала. Тебе. Льошу. Подругу свою, тітку Валю з третього поверху. А мене не обирала. Я їй дісталася, як ти мені. Без питання. У спадок.
Лорд повільно кліпнув. Наче погоджувався: так, без питання. Так, у спадок. Буває.
– Знаєш, що вона мені сказала, коли Льоша вперше привів мене знайомитися? – Рита всміхнулася, як усміхаються старому шраму, що вже не болить, але й не зник. – Я стою в неї в коридорі, на підборах, у новій сукні. В руках медовик. Сама пекла, всю ніч коржі розкачувала, крем збивала, бо хотіла, щоб усе було як слід. А вона дивиться на мене поверх окулярів і питає: «А ви взагалі готувати вмієте? Бо Олексійко звик до домашнього». Не «добрий день». Не «проходьте». Оце. І торт той вона потім навіть не скуштувала. Сказала, що на солодке не налягає.
Рита потерла очі. Лорд сидів і слухав. Чи не слухав, хто їх, котів, розбере. Але сидів і не йшов.
– А потім були роки. І кожного разу маленький укол. Точнесенький, під шкіру, щоб не видно було. Вона ж ніколи не кричала, ні. Вона була вихована жінка, вчителька, тридцять років у школі. Вона усміхалася. І в тій усмішці отрути було більше, ніж у гадюки. – Рита проковтнула клубок. – Я разів десять збиралася сказати їй усе. Сідала в машину, їхала через усе місто, ставала біля її під’їзду. І не могла вийти. Бо Льоша. Бо він між нами, як між двох вогнів, і йому найгірше з усіх. І я мовчала. Ковтала. Терпіла.
Лорд підвівся. Повільно, з паузами, як усе, що він робив. Ступив крок. Другий. Третій.
Рита завмерла.
Він підійшов до неї, але не впритул. Зупинився за пів метра, принюхався. А тоді сів. Поруч, але не торкаючись. Як сусід на лавці біля під’їзду, що не хоче заважати, але й сам сидіти більше не може.
– Ти чого? – прошепотіла Рита.
Лорд нічого. Дивився перед собою. Тільки кінчик кривого хвоста ворухнувся раз і завмер.
І от саме тут, о третій ночі, на підлозі, в чужих шкарпетках, поруч зі старим котом покійної свекрухи, Рита раптом зрозуміла просту річ. Таку просту, що навіть соромно, що вона не дійшла до неї раніше.
Кіт ні в чому не винен.
Ні в одному слові. Ні в одному погляді поверх окулярів. Ні в недоторканому медовику. Він просто жив поруч із нею. Їв із керамічної миски. Спав на подушці. Його колись, чотирнадцять років тому, взяли маленьким рудим клубком з рук на ринку, принесли в квартиру, назвали Лордом. Він не просився. Його взяли. А тепер віддали. Чужим людям, чужим стінам, чужому запаху.
І він сумує не за Аллою Миколаївною, бо не знає ні імені її, ні по батькові. Він сумує за руками, які його гладили. За голосом, що казав «Лордику». За подушкою, яка пахла так, як ніщо на світі вже не пахнутиме.
У горлі в Рити стиснувся тугий вузол.
– Ну треба ж, – прошепотіла вона. – Що ж ти зі мною робиш, паразите.
Лорд повернув голову. І Рита вперше по-справжньому побачила його очі. Не мутні, ні. Живі. Втомлені, давні, з такою тугою, від якої хотілося відвернутися. Так дивляться ті, хто втратив не речі й не грoші. Хто втратив увесь свій світ, єдиний, який знав.
Рита простягла руку. Повільно. Пальці тремтіли, від холоду чи від чогось іншого, вона не знала.
Лорд не відсахнувся. Не засичав. Дивився, як наближається її долоня, і чекав. Терпляче, по-стариковськи, як чекають маршрутку на зупинці, не знаючи, чи вона взагалі сьогодні буде.
Пальці торкнулися шерсті. Вона була жорстка, збита, зовсім не така, як у доглянутих домашніх котів. А під нею кісточки. Лопатки, хребці, ребра. Рита провела долонею по голові. По загривку. По гострому, мов пральна дошка, хребту.
Лорд заплющив очі. І замуркотів.
Тихо, хрипко, з перебоями, як старий мотор, якого давно не заводили. Це було не ситне муркотіння, не задоволене. Воно було вдячне. Так муркочуть коти, які вже не чекали, що їх хтось погладить. Які вирішили, що все, більше ніколи. І раптом рука. Тепла. Чужа, незнайома, але рука.
Рита сиділа на підлозі, гладила кота і плакала. Беззвучно, без схлипів. Сльози просто текли, і вона їх не витирала, бо обидві руки були зайняті: одна гладила, друга тремтіла на коліні.
Вона плакала не лише через кота. Через п’ятнадцять років, які пішли на образу. Через жінку, яка пішла, так і не почувши від неї жодного слова, ні злого, ні доброго, бо Рита все тримала в собі. Через те, що ненависть, виявляється, дуже важка ноша. Нести її можна довго, але одного дня руки просто опускаються.
І ще через порожнечу. Коли зникає людина, на яку ти злилася півжиття, злість не зникає разом із нею. Вона лишається. І нікуди її подіти, нікому віднести. Адресат вибув.
Лорд муркотів. Рита плакала. За вікном потроху сіріло. Сніг перестав.
* * *
Вранці Олексій зайшов на кухню й зупинився у дверях.
Рита сиділа за столом із чашкою чаю. На сусідньому стільці, не на колінах, не впритул, але на сусідньому стільці, сидів Лорд. Для кота, який учора не вилазив з-за шафи, це було щось на кшталт державного перевороту.
Перед Лордом стояло блюдце з вареною куркою, дрібно-дрібно порізаною, рівними шматочками, як Рита різала капусту на салат. Курки лишилася половина.
Олексій подивився на дружину. На кота. На блюдце. Відкрив рота.
– Не треба, – сказала Рита, не підводячи очей від чашки. – Нічого не кажи. Ані слова.
Олексій закрив рота. Сів, налив собі чаю. Пив мовчки, дивлячись у вікно, і старанно не помічав, що очі в дружини червоні, а на холодильнику під магнітом висить список її рукою: «Корм (хороший). Ветклініка. Лоток великий. Керамічна миска. Минтай».
Лорд доїв, облизався й повернув голову до Рити. Вона відчула його погляд, але не подивилася. Ще не була готова.
– Я його не люблю, – сказала Рита в чашку. – Просто щоб ти знав. Не люблю.
– Добре, – сказав Олексій і відсьорбнув чаю.
– Він старий, і за ним треба дивитися. Це не любов, це відповідальність. Звичайна людська відповідальність. Не можна ж покинути живу істоту, правда? Він же не табуретка.
– Звісно, – сказав Олексій. Дуже рівним голосом.
– І в ветклініку його треба показати. Він худий, як тріска. І проплішина.
– Запишу на завтра.
– І лоток інший. Цей малий, йому незручно. Він же великий кіт.
– Сьогодні куплю.
Рита нарешті підвела очі. Олексій дивився на неї тепло й обережно, як дивляться на людину, що щойно зробила щось дуже важке і ще сама цього не зрозуміла.
– Льош, я його не люблю, – повторила вона. Чітко. Для протоколу.
– Я чую, Рит.
– І з дивана я його ганятиму.
– Аякже.
– І розмовляти з ним не збираюся.
– Само собою.
Лорд важко зістрибнув зі стільця, мало не схибивши повз підлогу. Дочалапав до дверей, зупинився, озирнувся на Риту. Довго дивився, без образи, без подяки, без нічого. А тоді пішов у вітальню. Але не за шафу. Видерся на підвіконня, з третьої спроби, чіпляючись кігтями за тюль, і вмостився просто над теплою батареєю, в тому блідому квадраті листопадового сонця, що нарешті пробилося крізь хмари.
І вперше за два дні не згорнувся клубком. Розтягнувся на весь зріст, підставивши сонцю бік. Так лягають ті, хто більше не боїться.
* * *
Наступного ранку Рита прокинулася від ваги на ногах.
Лорд лежав у ногах ліжка, на самому краєчку, згорнувшись так, щоб займати якомога менше місця. Як гість, який знає, що його не кликали, але якому більше нема куди йти.
Рита вже простягла руку, щоб зігнати. Чесно. А тоді передумала. Бо почула, як він дихає. Рівно, глибоко, спокійно. Так він не дихав ні вчора, ні позавчора. Тоді були хрипи, стогони, важкі зітхання. А тепер рівно, мов маленький теплий механізм, який нарешті запрацював.
– Гаразд, – прошепотіла вона. – Тільки на подушку не лізь.
Лорд спав.
За сніданком виявилося, що він їсть. Не так, як учора, кілька шматочків нехотя, ніби роблячи послугу. Сьогодні він їв по-справжньому: зосереджено, по-діловому, схиливши голову до нової керамічної миски й працюючи щелепами з методичністю бухгалтера, який зводить баланс. Рита стояла з чашкою і дивилася, і всередині в неї відбувалося щось дивне. Ніби відходили змерзлі на морозі руки: спершу боляче, потім поколює, а потім тепло.
В обід Лорд прийшов на кухню сам. Ніхто не кликав. Сів біля Ритиних ніг і подивився знизу вгору.
– Чого тобі?
Лорд кліпнув.
– Якщо ти думаєш, що я тобі зі столу даватиму, то забудь. Ще чого. Жебракувати він мені тут буде.
Лорд кліпнув ще раз. Повільно. З гідністю.
Рита відщипнула шматочок сиру, завбільшки з ніготь, і поклала перед ним.
– Це не тому, що ти мені подобаєшся. Це тому, що сир однаково підсох.
Лорд з’їв і пішов. Із тією ж гідністю, з якою прийшов. Без вдячності, без підлабузнювання. Прийшов, отримав, пішов. Як посол, звиклий до протоколу.
Рита всміхнулася. І тут же себе обсмикнула: ні. Ні-ні. Не подобається.
Після обіду вона сіла доробляти звіт. Лорд вибрався на диван і ліг поруч. Не торкаючись, але поруч. І заснув.
І Рита спіймала себе на тому, що працюється їй легше. Не тому, що кіт допомагав, яка там з дармоїда допомога. А тому, що звук. Муркотіння. Тихе, хрипке, як шум дощу за вікном. Воно не заважало. Воно заповнювало ту тишу, що останніми днями стала занадто гучною.
Звіт вона закінчила о четвертій. Потягнулася, аж хребет хруснув. Подивилася на Лорда. Той спав, витягнувши передню лапу так, що вона майже торкалася Ритиного стегна. Майже. Наче тягнувся і зупинився на пів дорозі, не наважився.
Рита дивилася на цю лапу, тонку, з потрісканими від віку подушечками, з давно не стриженими кігтями, і думала. Не про кота. Про свекруху.
Про те, що Алла Миколаївна теж була сама. Чоловік пішов від неї, коли Олексію було сім. Син, єдиний, одружився й переїхав на інший кінець міста. Подруги одна за одною перебиралися до дітей в інші міста або ставали все тихішими в телефонній трубці.
Лишилися порожня двокімнатна квартира, телевізор і кіт. Кіт, якому вона варила минтай по вівторках і четвергах. З яким розмовляла, коли більше не було з ким. Який спав у неї на подушці, бо вночі найстрашніше, вночі тиша в порожній квартирі стукає в стіни, як сусід за стіною.
А може, всі ці шпильки, усі ці «Ритусю, ви б хоч…» були зовсім не зі злості? Може, це був страх? Страх утратити єдиного сина. Страх, що інша жінка забере його назавжди, і він перестане дзвонити, перестане приїжджати по п’ятницях із кефіром, перестане казати «мам». Страх тієї самоти, від якої її рятував тільки рудий кіт на подушці.
Рита не знала. І вже ніколи не дізнається, питати нема в кого. Але вперше за п’ятнадцять років вона подумала про свекруху не з образою. З чимось обережним і крихким, що ще не було співчуттям, але вже не було й ненавистю.
Вона поклала мізинець на подушечку котячої лапи. Лорд не прокинувся. Тільки муркотіння стало трохи гучнішим. На пів тону, не більше. Наче десь усередині підкрутили регулятор.
* * *
Увечері Олексій приніс великий лоток, мішок корму й кігтеточку.
– Кігтеточку нащо? – спитала Рита.
– Щоб диван не дер.
– Він нічого не дере. Він ледве ходить.
– Ну, про всяк випадок.
Олексій подивився на кота, потім на дружину. Лорд сидів на дивані, на тому самому місці, з якого Рита обіцяла його ганяти. Рита сиділа поруч, на відстані витягнутої руки. На екрані ноутбука була відкрита сторінка ветклініки на Зінківській.
– Записалася?
– На завтра, на десяту. Повний огляд.
– Я відвезу.
– Не треба. Сама. Ти ж на роботі. А мені однаково треба вийти в магазин.
Олексій сів у крісло. Помовчав. Тоді спитав обережно, як сапер торкається дроту:
– Рит. А ти… як?
– Нормально.
– Ні, я маю на увазі… ти й Лорд. Як ви?
Рита подивилася на кота. Кіт спав. На дивані. На її половині. Теплий, кістлявий, страшний як сім бід і чомусь уже зовсім не такий чужий, як учора.
– Ніяк, – сказала вона. – Він сам по собі. Я сама по собі. Ми просто живемо в одній квартирі.
– Ясно, – сказав Олексій і всміхнувся. Він умів так усміхатися, що Рита одразу розуміла: він усе бачить. Блюдце з куркою. Список на холодильнику. Кота на дивані й дружину поруч.
– Не дивись на мене так.
– Як?
– Наче ти мав рацію.
– Я нічого такого не думаю.
– Думаєш. Я ж бачу.
Олексій підвівся, підійшов і поцілував її в маківку.
– Я думаю, що ти добра людина, Рит. Навіть коли дуже не хочеш нею бути.
Рита пирхнула. Лорд уві сні смикнув лапою. Мабуть, ловив мишу. Або минтай. Або той останній вівторок, коли Алла Миколаївна поставила перед ним миску, сіла поруч на табуретку і щось йому розповідала, а він їв і муркотів, і все було як завжди, і ніщо ще не скінчилося.
* * *
Другої ночі Лорд прийшов у спальню. Не в ноги, як минулої. Ближче. Ліг поруч із Ритою, впритул до її руки. І замуркотів голосніше, ніж раніше, впевненіше. Наче зрозумів, що можна. Що не проженуть.
Рита лежала й слухала.
Два дні. Лише два дні.
Позавчора вона стояла у дверях і кричала на весь під’їзд, що сама відвезе його в притулок. Позавчора вона ненавиділа цього кота всім своїм єством, тією старою ненавистю, яка живиться давніми образами й ніколи не наїдається.
А тепер він лежить поруч. Теплий. Живий. І їй, якщо чесно, добре. Не весело, не радісно. Просто добре.
– Лорде, – прошепотіла вона.
Кіт розплющив одне око.
– Ти хропеш.
Кіт заплющив око і захропів ще голосніше. Навмисно, як здалося Риті.
Вона всміхнулася. Поклала долоню йому на бік. Під долонею ребра, а під ребрами маленьке котяче серце, яке стукало часто-часто, мов кишеньковий годинник.
– Гаразд, – сказала вона. – Живи.
Не великі слова й не прощення розтопили те, що Рита носила в собі п’ятнадцять років. Прощення, може, прийде пізніше. Розтопило просте: теплий бік під долонею, муркотіння в темряві й жива істота, яка пригорнулася не тому, що ти хороша, а тому, що їй більше нема до кого.
І виявилося, що цього досить.
* * *
Лорд прожив у Рити ще три роки. Фахівець у ветклініці потім чесно сказав, що для його віку це справжній подарунок.
Минтай по вівторках і четвергах Рита варила сама. Без кісточок.
Останню зиму Лорд майже не вставав, і Рита носила його на руках: до миски, до лотка, на підвіконня над батареєю. Олексій якось склав для кота сходинки з коробок, щоб той міг вилазити сам. Рита подивилася, скривилася і через тиждень замовила в столяра справжні, з фанери, з ковроліном на кожній сходинці. Бо коробки – це несерйозно, а цей кіт заслуговує на нормальні сходи.
Лорд заснув і не прокинувся одного березневого ранку на своєму підвіконні, в квадраті сонця, що впало на нього, як ковдра.
Рита не плакала. Ні того дня, ні наступного. Вона взагалі довго не плакала, днів чотири. А в суботу полізла на антресолі по велику коробку, яку привезли з квартири свекрухи й так ніхто й не розібрав. Хотіла скласти туди котячі миски й кігтеточку, бо дивитися на них було несила.
У коробці лежали зошити з рецептами. Звичайні, шкільні, в клітинку, списані тим самим дрібним учительським почерком. Борщ із квасолею. Вареники з вишнями. Пиріг з яблуками, «як у мами». Рита гортала машинально, не читаючи.
А тоді зупинилася.
На одній зі сторінок було написано: «Медовик (Ритин)». Під назвою інгредієнти, переписані кілька разів, із закресленнями й виправленнями. Більше меду. Менше соди. Крем на сметані, ні, на згущеному молоці. А в самому низу сторінки, дрібно, ніби для себе:
«Третій раз пробую, і знов не те. У неї коржі тонкі, як папір, і просочені до кінця. Треба спитати, як вона робить. Не спитаю, звісно».
І дата. Рік, коли Олексій уперше привів її знайомитися.
Отут Рита й розридалася. Голосно, на всю квартиру, як не плакала ніколи в житті. Олексій прибіг із кухні з рушником на плечі, обійняв її, так і тримав на підлозі в коридорі, поки не стихла.
– Рит, – сказав він потім, коли вона вже сякалася в той самий рушник. – Він був добрий кіт.
– Він був жахливий кіт, – відповіла Рита крізь сльози. – Дармоїд, хропун і жебрак. – Вона глибоко вдихнула. – Найкращий кіт на світі.
Жмуток рудої шерсті, який знайшовся потім у шафі, між скатертинами, вона поклала в маленьку скриньку на комоді. Поруч поставила фото: Лорд на підвіконні, на сонці, мружиться так, ніби всміхається.
А з другого боку – ще одне фото, знайдене в тій самій коробці. На ньому Алла Миколаївна, молода, років тридцяти, з високою зачіскою і очима, що сміються. На руках у неї руде кошеня. Не Лорд, інше, давнє, задовго до нього. Але погляд той самий. Так дивляться тільки на тих, кого люблять по-справжньому. Без умов і без «ви б хоч…».
Того ж вечора Рита спекла медовик. Коржі вийшли тонкі, як папір, і просочилися до кінця.
Вона відрізала шматок, поклала на блюдце й поставила на комод, між двома фотографіями.
– Тепер скуштуєте, Алло Миколаївно, – сказала вона тихо, самими губами. – Я вам потім рецепт продиктую. Повільно, щоб записати встигли.
