Кішка на чужому ґанку

— Ірино Остапівно, ваша кішка третій день сидить під замкненими дверима. Ви її що, забули?

У слухавці помовчали. На тому кінці дзвонив інший телефон, хтось сміявся, гула кавоварка.

— А хто це?

— Михайло Вікторович. Сусід ваш по дачі, через паркан.

— А… Здрастуйте. Ой, Сонька? Михайле Вікторовичу, та вона ж вулична, звикла. Мишей наловить. У мене в квартирі ремонт, нові килими, чоловік проти. Куди я її?

— Мишам, знаєте, теж холодно. Вони по хатах поховалися.

— Ну то підгодуйте її трохи, якщо вам не важко, добре? Весною приїду — заберу. Ой, вибачте, у мене нарада…

І короткі гудки.

Михайло Вікторович ще постояв посеред двору з телефоном у руці, наче чекав, що вона передзвонить і скаже: «Ні, що це я, зараз приїду». Не передзвонила. Він сховав телефон у кишеню куртки й подивився через паркан.

На сусідському ґанку, просто перед дверима, сиділа Сонька. Сіра, смугаста, з білою манішкою на грудях і в білих «шкарпетках» на всіх чотирьох лапах. Сиділа рівно, підібравши хвіст, і дивилася на дорогу — туди, де наприкінці жовтня зник за поворотом синій кросовер Ірини Остапівни.

* * *

Дачний масив за містом у листопаді схожий на кімнату, з якої винесли меблі. Ще місяць тому тут гуділи газонокосарки, пахло шашликом і яблуками, через паркани перегукувалися: «Галю, в тебе кропу не знайдеться?» А тепер — тиша. Віконниці зачинені, на хвіртках замки, у бочках для поливу вода береться першою тонкою кригою.

Михайло Вікторович жив тут цілий рік. Відколи овдовів, міську квартиру залишив синові з невісткою й онукою: «Їм треба, а мені тут добре». Сімдесят два роки, сорок із них — столяром на меблевій фабриці. Руки в нього досі пахли деревом, навіть узимку. На підвіконні в банці з-під кави лежали шурупи, розкладені за розміром, а на стіні висів торішній календар — він його не міняв, бо там була гарна картинка з лелеками.

Першого дня він просто виніс до паркану тарілку з гречкою й шматочком курячої печінки. Сонька підійшла не одразу. Спершу довго дивилася — не на тарілку, на нього. Потім обережно пролізла крізь щілину, де дві дошки паркану давно розсунулися, понюхала й почала їсти. Їла акуратно, без поспіху, ніби в гостях.

— Ну от, — сказав Михайло Вікторович. — А тепер ходімо в хату. В мене грубка.

Сонька облизалася, глянула на нього зеленими очима — і пішла назад, на свій ґанок. Сіла перед дверима. Знову повернулася мордочкою до дороги.

— Ага, — сказав він їй услід. — Ясно. Чекаєш.

* * *

Так і повелося. Щоранку, поки чайник тільки починав шуміти, Михайло Вікторович виходив на подвір’я з мисочкою. Сонька вже сиділа біля щілини в паркані. Вона ніколи не нявкала, не просила — просто сиділа й чекала. І від цього було гірше, ніж якби кричала.

У суботу він поїхав маршруткою в місто на ринок. Купив хліба, олії, пачку чаю. А потім, постоявши біля зоомагазину, узяв великий пакет сухого корму й кілька консерв. Продавчиня, молоденька дівчина із зеленим волоссям, усміхнулася:

— Котик у вас?

— Та не в мене, — буркнув він. — У сусідки. Сусідка в місті, а котик у мене. Отака арифметика.

У грудні вдарили морози. Не такі, як колись у його дитинстві, коли шибки до самої весни стояли в білих візерунках, але й не звична сльота: мінус п’ятнадцять уночі, вітер із поля, сніг, що січе обличчя. Якось уранці Михайло Вікторович глянув на сусідський ґанок, побачив там сірий клубок, присипаний снігом, — і того ж дня пішов у сарай.

Будиночок він збив за два вечори. З обрізків вагонки, що лишилися з літа, з похилим дахом, щоб сніг не лягав, і з круглим входом: доросла кішка пролазить, а вітер — ні. Всередину поклав свій пуховик, той, у якого міль поїла рукав. Зверху — ще й ковдру.

Ставити щось на чуже подвір’я без дозволу було ніяково. Він ще раз набрав Ірину Остапівну. Вона не взяла слухавку. Тоді він махнув рукою, проштовхнув будиночок крізь щілину в паркані й заніс у сусідську повітку — двері там просіли й не зачинялися щільно, тож шпарини якраз вистачало.

— Ось тобі, Сонько, хата. Не палац, але й не під ґанком.

Сонька обнюхала будиночок з усіх боків. Зазирнула досередини. Довго топталася на пуховику, крутилася, вмощувалася. І зрештою лягла, поклавши мордочку на білі лапки. З того вечора вона ночувала там.

* * *

Тридцять першого грудня зателефонував син.

— Тату, ти вибач, ми цього року не приїдемо. Даринка в садочку на ранку виступає, вона там сніжинка, плаче, що без неї все зіпсується. І в мене зміна з другого.

— Та розумію. Чого ж тут не розуміти.

— Ти там олів’є собі зроби, добре? Не сиди голодний.

— Зроблю, зроблю.

Олів’є він не зробив. Зварив картоплі, відкрив банку огірків, поставив на стіл холодець, який наварив ще в понеділок. Увімкнув телевізор, де співали знайомі обличчя. Посидів. Вимкнув.

Ближче до півночі вдягнувся й вийшов на подвір’я. Небо було чисте, зоряне, а далеко за полем над містом стояло рожеве марево вогнів. Він постояв біля хвіртки й раптом відчув, що хтось торкнувся ноги. Опустив очі — Сонька. Вперше за два місяці вона сама прийшла на його подвір’я. Не до мисочки — до нього.

— Ти чого, мала? Змерзла?

Він повернувся до хати й залишив двері прочиненими. Не кликав. Просто залишив. Сонька постояла на порозі, подивилася в теплу кухню, де пахло дровами й часником, — і зайшла. Обійшла кімнату, обнюхала його капці, стілець, куток біля грубки. Тоді застрибнула на табуретку біля самої грубки, згорнулася й замуркотіла. Тихо, хрипкувато, ніби вчилася заново.

Михайло Вікторович сів навпроти й налив собі чаю. Так вони й зустріли Новий рік — удвох, під цокання годинника й потріскування дров.

— З Новим роком, Сонько, — сказав він рівно о дванадцятій. — Хай у тебе все буде добре. І в неї теж. Хоч вона того й не заслужила.

Уранці, щойно він відчинив двері, Сонька вийшла й неквапом подалася назад, у свою повітку. Але тепер він знав: якщо дуже припече, вона прийде.

* * *

У лютому Михайло Вікторович помітив, що кішка змінилася. Ходила повільніше, обережніше, боки округлилися, хоча їла вона не більше, ніж раніше.

— Ой, Сонько, — сказав він, присівши біля неї навпочіпки. — То ти в нас, бува, не з сюрпризом?

Сонька примружилася й нічого не відповіла.

Він знову набрав Ірину Остапівну. Цього разу вона відповіла, і голос у неї був веселий, із відлунням, наче стояла десь у великій залі.

— Михайле Вікторовичу? Що там, знову кішка?

— Кішка. Кошенят чекає.

— Ой… Ну… Ну, роздасте їх комусь, там же навесні люди будуть. Слухайте, я зараз не можу говорити, я в аеропорту, ми на море летимо. Я вам потім наберу, добре?

Не набрала.

Того вечора він довго сидів над столом. Потім узяв олівець, клаптик паперу й щось накреслив. До кінця березня в сусідській повітці, поруч із будиночком, стояв широкий ящик із невисокими бортиками, вистелений чистою ковдрою й сухим сіном. Над ним — фанерний дашок, щоб не капало, коли з покрівлі почне танути.

Кошенята з’явилися в ніч на дванадцяте квітня. Він зрозумів це вранці, коли Сонька не вийшла до мисочки. Зазирнув у повітку обережно, щоб не налякати. У ящику, тісно притулившись до маминого боку, лежало троє крихітних, ще із заплющеними очима. Двоє смугастих, як мама, а третє — чорне, з білою плямкою на грудях.

Сонька підвела на нього погляд. Спокійний, утомлений. Не зашипіла, не напружилася. Просто дивилася, ніби казала: «Ось. Бачиш?»

— Бачу, мала, — тихо сказав Михайло Вікторович. І чомусь мусив швидко відвернутися й довго протирати окуляри полою сорочки.

— Бачу. Молодчина ти.

* * *

Дачі прокидалися в травні. Приїжджали сусіди, відмикали хати, провітрювали, охали над тріснутими бочками й відсирілими матрацами. Хтось уже копав, хтось розпалював мангал. Пахло димом від торішнього листя й бузком.

Ірина Остапівна приїхала в суботу. Засмагла після моря, в білих кросівках і новій вітрівці, з двома пакетами із супермаркету. Відчинила хвіртку, пішла доріжкою — і зупинилася.

На ґанку сиділа Сонька.

Сиділа так само, як у жовтні: рівно, підібравши хвіст. Подивилася на господиню зеленими очима — без злості й без радості. Потім підвелася, потягнулася й відійшла на кілька кроків убік, звільняючи двері. Не втекла. Поступилася місцем, як чужій.

— Сонька? — Ірина Остапівна розгубилася. — Ти… живенька? Ну от, а я що казала…

У сусіда рипнула хвіртка.

— Добридень, Ірино Остапівно.

— Ой, Михайле Вікторовичу, здрастуйте! Бачите, жива-здорова, а ви хвилювалися. Я ж казала — вона звикла, вулична…

— Звикла, — кивнув він. — Сім місяців звикала. У вашій повітці, на моєму пуховику.

Вона затнулася.

— Я ж вас просила її підгодовувати… Я вам грoші віддам, ви тільки скажіть, скільки…

— Не треба мені грoшей. — Він сказав це спокійно, але так, що вона замовкла. — Я вам тричі дзвонив. Раз ви були на нараді, раз не взяли, а раз — в аеропорту. А вона тут чекала. Не мене, між іншим. Я її в хату кликав щодня — не йшла. Вас чекала.

Ірина Остапівна почервоніла. Відкрила рота, щоб сказати щось про ремонт, про чоловіка, про те, що вона не мусить звітувати сусідові. І тут із повітки долинув тоненький писк. Потім іще один.

— Що це?

— Ідіть подивіться, — сказав Михайло Вікторович. — Тільки тихенько.

Вона пішла. Відхилила двері повітки й завмерла. У ящику під фанерним дашком троє кошенят, уже з розплющеними очима, повзали одне по одному, падали, пищали, пробували видертися через бортик. Чорненьке майже видерлося й тепер сиділо на самому краєчку, хитаючись, і здивовано дивилося на неї.

Сонька тихо прослизнула повз її ноги й лягла в ящик. Малеча одразу посунула до неї.

Ірина Остапівна стояла довго. Михайло Вікторович бачив тільки її спину — і як поволі опустилися плечі.

— Вона тут їх… сама? — спитала вона, не обертаючись.

— Сама. Я тільки ящик зробив.

— Михайле Вікторовичу… Я не думала. Чесно. Я думала, кішки ж самі можуть… Вони ж…

— Самі нічого не можуть, — сказав він. — Нікому самому не добре. Ні кішці, ні людині.

Вона обернулася. Очі в неї були мокрі.

— І що мені тепер робити?

— Та що робити. Хату відчиняйте. Грубку натопіть. Двері лишіть відчиненими. А прийде вона до вас чи ні — то вже не нам із вами вирішувати.

* * *

Грубку вона натопила не з першого разу: років три нею не користувалася, бо купила електрокамін. Михайло Вікторович мовчки прийшов, поправив заслінку, підклав сухих трісок — і за пів години в хаті загуло.

Ірина Остапівна поставила біля порога мисочку з кормом, який він їй приніс, і сіла на табуретку посеред кухні. Двері стояли навстіж.

Сонька з’явилася, коли вже сутеніло. Постояла на порозі, так само як того новорічного вечора в нього. Подивилася на господиню. Ірина Остапівна не ворухнулася, тільки прошепотіла:

— Сонечко… Пробач мені.

Кішка розвернулася й пішла. Ірина Остапівна затулила обличчя долонями.

А за хвилину Сонька повернулася — з кошеням у зубах. Обережно, за шкірку, як уміють тільки мами. Пронесла повз Ірину, поклала смугасте маля на килимок біля теплої грубки. Пішла знову. Принесла друге. Потім чорненьке, яке пищало й відбрикувалося. Склала всіх трьох рядочком, лягла поруч, обгорнула хвостом — і тільки тоді замуркотіла.

Ірина Остапівна плакала. Беззвучно, не витираючи сліз, сиділа на табуретці й дивилася на них. Михайло Вікторович постояв біля дверей, тихенько їх прихилив, щоб не тягло, і пішов до себе.

Сонька пробачила. Кішки взагалі пробачають простіше, ніж люди. Вони не ховають образу в шухляду, щоб потім дістати й показати. Вони просто приходять — або не приходять. Вона прийшла.

* * *

Того літа Ірина Остапівна майже не виїжджала з дачі. Двох смугастих кошенят забрала її сестра — для своїх дітей. А наприкінці жовтня, коли листя вже лягло на доріжки, Ірина Остапівна замкнула хату й поїхала не сама. На задньому сидінні в переносці сиділа Сонька — обурена й горда водночас.

Перед від’їздом Ірина постукала в хвіртку до сусіда. В руках у неї була картонна коробка, звідки чулося шкрябання.

— Михайле Вікторовичу… Я подумала… Ну, ви ж його, можна сказати, першим побачили.

Із коробки визирнуло чорне кошеня з білою плямкою на грудях. Подивилося на Михайла Вікторовича й позіхнуло на весь рот.

— Тишко, — сказав він, ще й не встигнувши подумати. — Будеш Тишком.

Тепер у його хаті біля грубки стоїть будиночок із вагонки. Пуховик у ньому вже інший — Ірина Остапівна привезла новий, «бо той ваш зовсім витерся». Удень Тишко спить там, а вночі перебирається господареві в ноги. Син по телефону сміється: «Тату, ти ж казав, що тобі ніхто не потрібен». А Михайло Вікторович тільки хмикає.

Дехто, щоб зрозуміти щось важливе, проходить ціле життя. А комусь вистачає однієї зими й однієї сірої кішки, яка просто сиділа на ґанку і чекала.