Батьків будинок

Чужий чоловік у світлому пальті постукав кісточками пальців по стіні у вітальні, прислухався, як прислухаються до кавуна на ринку, і задоволено кивнув:

— Стіни добрі. А от вікна доведеться міняти.

Віктор стояв на порозі з повним відром яблук і ніяк не міг збагнути, хто це такий і чому він ходить його домом у взутті.

Стіну, по якій той стукав, Віктор клав двадцять шість років тому. Сам, цеглина до цеглини. Розчин тоді мішав у старій ванні посеред подвір’я, бо бетономішалки не було, а Тетяна носила йому чай у величезному трилітровому термосі з облізлими квіточками. Той термос і досі стояв у літній кухні на полиці. Віктор його не викидав.

Зі сходів, що вели на горище, спустився Артем. Обтрусив пил із колін, побачив батька і на мить зам’явся. Але тільки на мить.

— О, тату, ти вже тут. Знайомся, це Вадим. Ми якраз горище дивилися.

— Сину, а що тут відбувається?

Вадим делікатно кашлянув, сказав, що хоче глянути на сад, і вийшов на подвір’я. Артем сперся плечем на одвірок, наче збирався пояснювати очевидну річ дитині.

— Тату, ми вирішили продати твій будинок. Тобі одному стільки не потрібно.

— Хто це «ми»?

— Ну, я і Христина. Ми все порахували. Купимо тобі однокімнатну в новобудові біля ринку, там і зупинка поруч, і магазин, і сходи прибирають. А решту вкладемо в справу. Нам із Денисом на другу автомийку якраз не вистачає. Ти ж сам розумієш, однаково цей будинок колись мені дістанеться.

Віктор поставив відро на підлогу. Одне яблуко скотилося й тихо стукнулося об ніжку столу. Слова кудись поділися, усі одразу.

— А мене ти запитати не хотів?

— Тату, ну не починай. Я ж для тебе стараюся. Що ти тут сам робитимеш? Узимку за газ платиш, як за три квартири. Город цей…

— Город я люблю.

— Ти завжди казав, що все робиш заради мене, — Артем знизав плечима. — Ну от. Тепер можеш і зробити.

Віктор подивився на сина довго, наче вперше роздивлявся. Високий, у дорогій куртці, з телефоном, який не випускав із руки навіть зараз.

— Я казав, що будую дім, куди ти завжди зможеш приїхати. А не дім, який ти продаси, поки я в ньому живу.

— Подумай спокійно, без емоцій, — Артем уже дивився в екран. — Вадим готовий швидко, таких покупців зараз мало. У суботу привезу папери.

* * *

Того вечора Віктор не вмикав світла. Сидів на кухні, крутив у руках те саме яблуко, що впало з відра, і слухав, як цокає годинник над дверима.

Будинок вони з Тетяною почали зводити, коли Артемові було п’ять. Жили тоді в орендованій кімнаті, кожну гривню відкладали на цеглу й цемент. Віктор після роботи на чужих об’єктах їхав на свій і працював, поки було видно. Коли заливав бетон на ґанок, малий Артем підбіг і з розгону вперся долонею просто в сиру поверхню.

Тетяна спершу ахнула, а потім засміялася, взяла цвях і видряпала поруч дату. Той відбиток маленької долоньки і зараз був біля порога. Віктор щоранку переступав через нього, виходячи до саду.

Сад він садив так само, як клав стіни: повільно і на совість. Горіх посадив того року, коли Артем пішов у перший клас. Грушу щепив сам, і вона щоосені родила так, що гілки доводилося підпирати. Виноград по альтанці пустив, щоб улітку можна було обідати в тіні.

Тетяна поїхала на заробітки за кордон, коли Артемові виповнилося шістнадцять. Казала, що на рік, аби заробити синові на навчання. Потім був ще рік. Потім дзвінки стали рідшими, а розмови коротшими, і одного літа вона втомленим голосом сказала, що лишається там. Без сварок і без докорів. Віктор не тримав. Відтоді він жив сам.

Самотнім себе не вважав. Мав роботу, яку любив: веранди, каміни, сходи, складну плитку, за яку інші майстри не бралися. Мав сад. Мав свої вечори з чаєм на ґанку. А ще мав сина, і за сина хвилювався більше, ніж за все інше разом.

Тільки чим старшим ставав Артем, тим дивнішими робилися їхні розмови. Майже кожна починалася однаково: «Привіт, тату, слухай…» А далі йшлося про грoші. На машину, бо без машини зараз ніяк. На внесок за квартиру. На обладнання для мийки, яке «просто треба брати, поки дешево».

Торік на Вікторів день народження прийшло повідомлення з трьох слів і картинкою торта. А за тиждень Артем подзвонив і пів години розповідав про якісь компресори. Віктор тоді віддав грoші, які три роки відкладав.

Він завжди знаходив синові виправдання. Молодий, зайнятий, сім’я, справа. А сьогодні, сидячи в темній кухні, уперше дозволив собі додумати думку, від якої роками відмахувався. Артемові байдуже. Не до будинку, будинок йому якраз дуже цікавий. Байдуже до батька.

І ще одне Віктор зрозумів того вечора. Усе своє життя він відкладав на потім. Дах потім, бо синові на навчання. Море потім, бо синові на машину. А себе взагалі не пам’ятав, коли ставив на перше місце.

Він дістав телефон і довго дивився на одне ім’я в списку.

* * *

З Мариною він познайомився навесні. Вона замовила в нього доріжку від хвіртки до будинку й невеликий ґанок. Жила на околиці, сама, донька давно мала свою родину. Марина виявилася з тих замовниць, які не стоять над душею, але й не мовчать.

Сперечалася з ним через колір бруківки, приносила на обід картоплю з мʼясом в каструльці, загорнутій у рушник, і сміялася так, що Віктор ловив себе на тому, що сміється разом із нею, сам не знаючи з чого.

Коли роботу закінчили, за два тижні вона подзвонила: мовляв, здається, одна плитка просіла. Плитка не просіла, Віктор перевірив. Але відтоді вони говорили по телефону майже щовечора. Про погоду, про розсаду, про книжки, які Марина брала в бібліотеці й переказувала йому так, що він потім ішов і купував ті самі.

До себе він її жодного разу не запрошував. Щоразу знаходилася причина: незручно, люди говоритимуть, що скаже Артем, куди йому в такі роки. Причини були різні, а суть одна. Він не вважав, що має на це право.

Віктор натиснув на виклик. Марина відповіла після першого ж гудка.

— Марино, ти в суботу зайнята?

— А що? — у її голосі чулася усмішка.

— Ні. Приїжджай до мене. Подивишся, як я живу. Груші цього року такі, що я три гілки вже підпер.

У слухавці запала тиша. Віктор устиг подумати, що зробив дурницю.

— Приїду, — сказала вона. — Тільки ти мені нормально поясни, як їхати, бо я твої «за магазином праворуч» знаю.

* * *

Субота видалася холодною і ясною. Зранку на траві лежав іній, а над городами тягнувся дим від спаленого листя. Артем під’їхав до воріт об одинадцятій, вийшов із машини з пластиковою папкою під пахвою і зупинився.

Під горіхом незнайома жінка років п’ятдесяти згрібала листя. Була вона в Вікторовій робочій куртці з підкоченими рукавами, щоки розчервонілися від холоду.

— Добрий день, — розгублено сказав Артем. — А ви…

— Марина, — вона сперлася на граблі. — А ви, мабуть, Артем. Батько в хаті, якраз чайник поставив.

Віктор вийшов на ґанок. Поголений, у чистій сорочці, спокійний так, що Артем навіть не одразу знайшов, із чого почати. Сам Віктор цього спокою трохи дивувався. Він чекав, що руки тремтітимуть, а вони не тремтіли.

На кухні Артем поклав папку на стіл і підсунув батькові.

— Тату, я все підготував. Вадим чекає дзвінка. Тут тільки попередній договір підписати, а решту в понеділок…

Віктор, не розгортаючи, посунув папку назад.

— Я не продаю будинок.

— Тату, ми ж говорили…

— Ти говорив. Я слухав. Тепер послухай ти, — Віктор налив синові чаю, як робив це завжди, навіть зараз. — Я цей тиждень багато думав. Двадцять шість років я все відкладав. На тебе, на навчання, на машину, на мийку. Я не шкодую, ти мій син. Але мені п’ятдесят п’ять, Артеме. Не вісімдесят. Я ще не все збудував.

Артем глянув у вікно, де Марина зсипала листя в тачку.

— Це через неї?

— Це через мене.

— Тату, ну ти серйозно? Тобі що, двадцять років? Ти ж розумієш, що вона бачить хату, сад, і…

— Не треба, — Віктор сказав це тихо, але Артем замовк. — За пів року ця людина жодного разу нічого в мене не попросила. Жодного разу. А ти…

Він не договорив. Не захотів.

— А як же я? — Артем почервонів. — Ти ж обіцяв допомогти з мийкою.

— Я допоміг. Грoші на дах, пам’ятаєш? Далі сам. Я в твої роки оцю кухню мурував, де ти зараз сидиш.

— Тобто будинок мені не дістанеться?

— Будинок поки що мій. І живу в ньому я. Навесні перекрию дах. Марина, може, переїде, а може, ні, це ми з нею вирішимо. А що буде з хатою далі, вирішуватиму теж я. І точно не сьогодні.

Артем різко підвівся, схопив папку. Біля дверей обернувся.

— Мама б так не вчинила.

— Мама давно вирішила за себе, сину, — спокійно відповів Віктор. — Тепер моя черга.

Двері зачинилися. За хвилину машина рушила від воріт і зникла за поворотом.

* * *

Марина зайшла на кухню, стягла рукавиці й сіла навпроти.

— Я все чула. Кватирка відчинена, вибач.

— Нічого.

— Ти як?

Віктор прислухався до себе. Він чекав, що буде важко: що болітиме, що захочеться наздогнати сина, повернути, погодитися на все, аби тільки не сварка. А відчував інше. Ніби зняв із плечей мішок цементу, який носив стільки років, що й забув про нього.

— Знаєш, легко. І трохи соромно, що так легко.

— Він приїде, — сказала Марина. — Не одразу. Але приїде.

Віктор узяв телефон, трохи подумав і написав синові: «Неділя через тиждень. Вареники з картоплею і шкварками. Приїжджай. Без паперів». Надіслав і відклав телефон екраном донизу. Відповіді він не чекав. Просто хотів, щоб двері лишалися відчиненими.

Після обіду вони вдвох пішли в сад. Біля паркану, там, де колись стояла стара слива, Віктор ще в четвер викопав яму. Саджанець яблуньки купив на ринку, тоненький, із трьома гілочками й биркою на дротику. Марина тримала деревце рівно, а він засипав коріння землею й утоптував, як утоптують усе, що садять надовго.

Дорогою назад до хати він на мить зупинився біля ґанку, біля маленького відбитка долоні в бетоні. Постояв, усміхнувся і переступив через нього, як переступав щоранку.

Яблунька зацвіте років за чотири, не раніше. Віктор уперше за багато років садив дерево не для когось. Він садив його для себе. І дуже хотів побачити, як вона зацвіте.