Лист від батька

Коли Алла побачила у поштовій скриньці конверт зі своїм ім’ям, спершу навіть подумала, що помилилися адресою. Листи їй уже років десять ніхто не писав. Комунальні квитанції, рекламні буклети, повідомлення від банку — будь ласка. Але справжній паперовий лист?

Вона вже хотіла покласти конверт назад, аж раптом помітила прізвище відправника. І завмерла. Батько. Той самий батько, якого вона востаннє бачила, коли їй було чотири.

Алла майже не пам’ятала його обличчя. Лише уривки: сильні руки, запах тютюну від куртки й те, як він одного разу посадив її собі на плечі, щоб вона могла дістати яблуко з дерева.

А потім він просто зник. Не телефонував. Не писав. Не вітав із днем народження. Не питав, як вона закінчила школу, куди вступила, чи вийшла заміж.

Мама про нього майже не говорила. А якщо Алла в дитинстві запитувала, відповідала коротко:

— Немає в тебе батька. Є я. І нам цього вистачить.

Тепер мами вже не було майже сім років. А батько раптом знайшовся. Алла піднялася у квартиру, поставила чайник і хвилин десять просто сиділа перед конвертом.

— Ну й що тобі треба через тридцять п’ять років? — тихо запитала вона.

Чомусь першою думкою було: квартира. Може, згадав, що колись був тут прописаний. Може, захворів і тепер хоче, щоб донька, про яку не пам’ятав усе життя, доглядала його.

Алла навіть усміхнулася від цієї гіркої думки.

— Мама б тебе зараз просто в смітник викинула.

Та конверт усе-таки відкрила. Почерк був нерівний, великий, місцями слова ледве читалися.

«Аллочко, не знаю, чи прочитаєш ти цього листа. І не знаю, чи маю право називати тебе донечкою…»

Вона відклала аркуш. Встала. Пройшлася кухнею. Потім повернулася й продовжила.

Батько писав, що живе в невеликому селі на Полтавщині. Що давно сам. Що тяжко хвoріє й лікарі вже нічого доброго не обіцяють. Не просив грoшей. Не просив забрати його до себе.

Лише написав: «Якщо мене не стане, поховай, будь ласка, по-людськи. Більше мені звернутися ні до кого. Я розумію, що не заслужив від тебе навіть цього».

Нижче був номер телефону сусідки — Галини Михайлівни. Алла кілька хвилин дивилася на цифри.

— А де ж та велика любов, заради якої ти нас кинув? — прошепотіла вона.

Відповіді, звісно, не було. Наприкінці батько написав ще одне речення: «Якби можна було повернути життя назад, я б того дня нікуди не пішов». Алла раптом відчула, як защипало в очах.

— Пізно, тату.

Слово «тату» вирвалося саме. Вона навіть злякалася його. За все доросле життя Алла майже ніколи так не називала його навіть подумки.

Телефонувати сусідці не хотілося. Але через годину вона все-таки набрала номер.

— Алло?

Голос у слухавці був старенький, трохи хрипкий.

— Добрий вечір. Це Галина Михайлівна?

— Так.

— Мене звати Алла. Мій… батько дав ваш номер. Микола Андрійович.

На тому кінці запала тиша.

— Господи… Аллочко?

Від того, як чужа жінка назвала її по-домашньому, стало не по собі.

— Так.

— А він таки написав вам…

— Написав.

Галина Михайлівна важко зітхнула.

— Ви тільки тримайтеся, дитино. Микола Андрійович сьогодні вранці помeр.

Алла мовчала. Вона щойно дізналася, що її батько був живий. І відразу — що його вже немає.

— Сьогодні?

— Під ранок. Тихо. Я заходила ввечері, він ще питав: «Думаєте, вона прочитає?» Я сказала, що прочитає. Він усміхнувся.

Алла притулилася спиною до стіни.

— А ховати його хто буде?

— Та… от із цим біда. Рідні нікого нема.

Увечері Алла купила квиток. Сама собі не могла пояснити, навіщо їде. Не через любов. Любові між ними просто не встигло народитися.

Мабуть, через маму. Через себе. Через ту маленьку чотирирічну дівчинку, яка колись довго чекала, що тато повернеться.

—

Село зустріло її мокрим жовтневим ранком. Дощ сіяв дрібно й уперто. Уздовж дороги стояли старі яблуні, під парканами лежало жовте листя, а з городів тягнувся запах мокрої землі й диму.

Галина Михайлівна виявилася невисокою сивою жінкою в теплому жилеті.

— Аллочко?

— Так.

Жінка обійняла її, хоча вони бачилися вперше.

— Бідна ви дитина…

Алла ледь не сказала: «Мені сорок років, яка дитина?» Але промовчала.

Хата батька стояла через дві садиби. Маленька, стара, але чиста. У кімнаті — ліжко, стіл, кілька книжок і фотографія Алли. Її шкільне фото. Випускний клас. Алла взяла рамку в руки.

— Звідки воно в нього?

Галина Михайлівна зітхнула.

— Не знаю. Казав, що багато років носив із собою.

— Але до мене не приїхав.

— Не приїхав.

— Навіть не подзвонив.

— Не подзвонив.

Алла різко поставила фотографію назад.

— Значить, не дуже й хотів.

Сусідка не стала сперечатися.

Лише тихо сказала:

— Може, боявся.

— Чого?

— Що ви двері не відкриєте.

Алла гірко усміхнулася.

— А треба було спробувати.

На столі лежав ще один аркуш. Зверху великими літерами: «Аллі». Вона розгорнула.

«Доню, якщо ти це читаєш, значить, усе-таки приїхала. Дякую. Я багато разів хотів до тебе приїхати. Навіть доїжджав до вашого міста. Один раз стояв навпроти будинку майже годину. Але злякався. Подумав: з яким правом я зараз зайду у твоє життя? Не виправдовуюсь. Я зробив найбільшу дурість у своєму житті.

Тільки ти, будь ласка, моєї помилки не повторюй. Не відкладай життя на потім. Не бійся любити людей. І якщо зустрінеш когось, із ким буде тепло, — не тікай.

Живи, Аллочко. І нехай тобі трапиться те щастя, якого я тобі не дав». Алла дочитала й сіла на край ліжка. Довго дивилася у вікно.

Потім сказала:

— Ідіот старий.

Галина Михайлівна мовчала.

— Треба було просто приїхати.

— Треба було.

— Я б, може, спочатку накричала.

— Може.

— Може, навіть двері зачинила б.

— Може.

Алла витерла сльози долонею.

— Але вдруге, мабуть, відкрила б.

—

Поховала вона батька через два дні. Замовила поминальний обід. А коли вже збиралася їхати, постояла біля могили сама.

— Я не знаю, чи пробачила тебе до кінця, — сказала тихо. — Але злитися вже не хочу.

Вітер ворухнув суху траву.

— І якщо ти там десь мене чуєш… Я прочитала. Про життя теж прочитала.

—

Зворотний потяг був нічний. У купе Алла їхала одна. Вона страшенно втомилася. За ці дні майже нічого не їла, спала уривками, постійно кудись бігла: старостат, лікаp, довідки, кладовище, магазин.

Тепер хотілося лише трьох речей. Поїсти. Виспатися. І щоб хтось живий був поруч. Алла усміхнулася власним думкам.

— Оце в мене мрії у сорок років.

Їй давно хотілося кота. Великого, бажано рудого. Та все відкладала. «Потім». Коли роботи буде менше. Коли зробить ремонт. Коли життя стане спокійнішим. З чоловіками було приблизно так само.

Після кількох невдалих стосунків Алла вирішила, що краще вже сама. Безпечніше. Ніхто не піде. Ніхто не зрадить. Правда, іноді ввечері квартира ставала такою тихою, що навіть холодильник здавався співрозмовником.

Алла вже збиралася лягти, коли двері купе відчинилися.

— Добрий вечір.

На порозі стояла огрядна жінка років шістдесяти з величезною клітчастою сумкою. Обличчя в неї було червоне від обурення.

— От скажіть мені як жінка жінці: мужики всі дурні чи мені один такий дістався?

Алла розгубилася.

— Е-е… Добрий вечір.

— Ой, вибачте. Я Тамара.

— Алла.

Жінка кинула сумку під столик.

— Я до свого в лікаpню їздила. Наготувала, дурна, пів кухні. Курку запекла, котлети, картоплю, голубці…

Аллин живіт саме в цей момент зрадницьки забурчав. Тамара завмерла.

— Ви голодна?

— Та трохи.

— «Трохи» я чую аж звідси.

Вона відкрила сумку. Купе миттю наповнилося запахом домашньої їжі.

— Сідайте.

— Та незручно…

— Алло, я зараз або вас нагодую, або все це викину.

— Чого викидати?

— Бо чоловікові моєму тепер нехай його Валентина носить!

— Яка Валентина?

Тамара закотила очі.

— О! Зараз розповім. Але ви спершу голубець беріть, бо охолоне.

Через десять хвилин Алла вже сміялася вперше за кілька днів. Тамара емоційно розповідала, як застала біля чоловічого ліжка його «давню подругу», як та назвала майонез причиною всіх його хвороб і як чоловік замість пояснень пробурмотів:

— Томочко, тільки не нервуй…

— А я йому кажу: «Я? Нервую? Та я спокійна, як двері!» — обурювалася Тамара. — І пішла. Бо якби ще хвилину там постояла, лікарям довелося б уже двох лікувати.

Алла мало не вдавилася картоплею від сміху. За три станції Тамара почала збиратися.

— Їжу залишаю вам.

— Та ви що? Тут на трьох вистачить.

— От і чудово. Може, когось нагодуєте.

— Тамаро…

— Не сперечайтеся. Мені зараз приємно знати, що хоч комусь мої голубці принесли користь.

Вона вийшла. Алла подивилася на стіл. На курку. На котлети. На голубці.

І раптом згадала батьків запис: «Нехай тобі трапиться те щастя…»

— Ну, тату, — прошепотіла вона. — Поїсти ти мені вже організував.

Поїзд зупинився на маленькій станції. Алла якраз наливала чай, коли почула дивний скрегіт. Наче щось дряпало вагон.

Потім:

— МЯ-А-А-У!

Алла повернула голову. І мало не випустила чашку. За вікном був кіт. Величезний рудий кіт із білими грудьми тримався передніми лапами за край вікна. Поїзд уже рушав.

— Господи!

Алла кинулася до нього.

— Тримайся! Тільки тримайся!

Вона відчинила кватирку настільки, наскільки змогла, схопила кота під передні лапи й буквально втягнула всередину.

За мить вони обоє сиділи на підлозі. Кіт важко дихав. Алла теж.

— Ти ненормальний?!

— Мяу.

— Міг же впасти!

— Мяу.

— Що «мяу»?

Кіт раптом повернув голову до столика. Точніше — до курки. Алла простежила за його поглядом.

— А-а-а. Он воно що.

Кіт облизнувся.

— Через курку ледь життя не віддав?

Рудий знову нявкнув.

— Добре. Переконав.

Вона відділила шматок м’яса без спецій і поклала на одноразову тарілку. Кіт їв так, ніби кілька днів не бачив їжі. Потім випив води.

І, навіть не питаючи дозволу, заліз на Аллину нижню полицю, згорнувся клубком біля її ніг і замуркотів. Алла дивилася на нього. Великий. Рудий.

Саме такий, якого вона колись хотіла.

— Ти серйозно?

Кіт розплющив одне око.

— Тобто тепер ти мій?

Мурчання стало голоснішим. Алла засміялася. Потім несподівано заплакала. Просто сиділа, гладила його теплу руду спину й плакала.

— Ну добре… Добре. Поїдеш зі мною.

Кіт поклав голову їй на коліно.

— Назву тебе Рудиком. Не оригінально, зате чесно.

У двері постукала провідниця. Побачивши кота, вона зупинилася.

— Це що таке?

— Це… складна історія.

— Переноска де?

— Немає.

— Документи?

— Теж немає.

Провідниця примружилася.

— А кіт звідки?

— Через вікно заліз.

Жінка кілька секунд мовчала.

— Куди заліз?

— У вікно.

— У вагон?

— Так.

— На ходу?

— Майже.

Провідниця подивилася на Рудика. Потім на Аллу.

— Я двадцять два роки на залізниці працюю. Думала, вже все бачила.

— Я його додому заберу.

— Точно?

Алла притиснула кота до себе.

— Тепер уже точно.

Провідниця махнула рукою.

— Добре. До ранку нехай їде. Але як хтось спитає — я нічого не бачила.

— Дякую.

Жінка вже вийшла, але озирнулася:

— Гарний кіт.

— Дуже.

— Значить, ваш.

І зачинила двері. Алла нахилилася до Рудика.

— Чуєш? Навіть провідниця сказала, що мій.

Кіт муркнув.

— Дві мрії за вечір, — прошепотіла вона. — Їжа й рудий кіт. Ну, тату… обережніше там зі своїми побажаннями.

—

Приблизно за годину двері знову відчинилися. Цього разу на порозі стояв чоловік. Років сорока п’яти. Високий, трохи втомлений, у темній куртці. В одній руці невелика дорожня сумка, в іншій — пляшка води.

— Добрий вечір. Це двадцять четверте місце?

— Так.

Він поставив сумку. І тут помітив кота.

— А це… ваш третій пасажир?

Алла усміхнулася.

— Від сьогодні — так.

Рудик уважно подивився на чоловіка. Той простягнув йому руку. Кіт обнюхав пальці й несподівано потерся мордою.

— Ого, — сказала Алла. — Він вас прийняв швидше, ніж мене.

— Я Володимир.

— Алла.

— А його?

— Рудик.

— Логічно.

Володимир сів навпроти. За кілька хвилин його погляд упав на стіл. Алла засміялася.

— Ви теж голодні?

— Так помітно?

— Уже маю досвід.

— Якщо чесно, зранку тільки каву пив.

Алла підсунула до нього контейнер.

— Тоді пригощайтеся.

— Та ні, незручно.

— Повірте, сьогодні мені вже одна жінка пояснила: від домашньої їжі в дорозі відмовлятися не можна.

— Серйозний аргумент.

Володимир узяв голубець.

— Оце так голубці…

— Ага.

— Ви готували?

— Ні. Довга історія.

— У нас попереду майже дев’ять годин.

Алла подивилася на нього.

— Тоді, мабуть, встигну розповісти.

Вона розповіла. Про лист. Про батька. Про село. Про записку. Про Тамару. Про Рудика, який мало не влетів у її життя через вікно. Володимир слухав мовчки. Не перебивав. Не говорив банальних речей на кшталт «усе, що не робиться, — на краще».

Коли Алла закінчила, він лише сказав:

— Шкода, що ви з батьком не встигли поговорити.

— Дуже.

— Але він хоча б зміг вам сказати те, що боявся сказати все життя.

Алла кивнула.

— А ви? — запитала вона. — Куди їдете?

— Додому.

— З відрядження?

— Ні. Від мами.

— Далеко живе?

— Тепер уже сама в селі. Батька торік не стало. Їжджу допомагати.

Алла задумалася.

— Добрий ви син.

Володимир усміхнувся.

— Звичайний. Просто потім не хочу думати, що міг приїхати, а не приїхав.

Ця фраза влучила просто в серце. Алла подивилася у темне вікно. Там відбивалося купе. Вона сама. Незнайомий чоловік. І величезний рудий кіт між ними. Дивна компанія. Але чомусь уперше за багато років Алла не почувалася самотньою.

Вони говорили майже до другої ночі. Про роботу. Про книжки. Про батьків. Про те, чому дорослі люди так часто бояться починати щось нове.

Володимир розповів, що п’ять років тому його шляхи з дружиною розійшлися.

— Відтоді сам?

— Сам.

— І нормально?

Він задумався.

— Жити самому можна. Але не завжди хочеться.

Алла опустила очі.

— Розумію.

Рудик раптом підвівся, потягнувся й, ніби спеціально, перебрався з Аллиної полиці до Володимира. Той почухав його за вухом.

— Зрадник, — сказала Алла.

— Ні. Він просто дипломат.

— Уже обрав вас.

— Може, вирішив, що нас треба познайомити ближче.

Алла усміхнулася.

— Дуже самовпевнений кіт.

—

Вранці вони вийшли на одному вокзалі. Алла несла сумку. Володимир — її валізу. А Рудик їхав у картонній коробці, яку провідниця десь знайшла спеціально для нього. На пероні Володимир поставив валізу.

— Ну що… Тут наші дороги розходяться?

Алла чомусь відчула розчарування.

— Схоже на те.

Володимир помовчав.

— Алло…

— Так?

— Можна я вам подзвоню?

Вона подивилася на нього.

— А ви не з тих чоловіків, які кажуть «подзвоню», а потім зникають на тридцять років?

Володимир усміхнувся.

— Ні. Максимум до вечора.

Алла засміялася.

— Тоді можна.

Вони обмінялися номерами.

Володимир пішов до виходу, але через кілька кроків обернувся:

— І Рудику передайте, що я йому винен шматок курки.

— Передам.

— Алло?

— Що?

— Я радий, що нам було по дорозі.

Вона дивилася йому вслід. Потім нахилилася до коробки.

— Чув?

Рудик нявкнув.

— От тільки не кажи, що ти все це підлаштував.

Кіт примружив золоті очі. Алла вийшла з вокзалу. Було прохолодно. Над містом висіло сіре осіннє небо, люди поспішали у своїх справах, машини сигналили, десь неподалік пахло кавою.

Звичайний ранок. Звичайне життя. Але в Алли воно вже було трохи іншим. У неї з’явився кіт. Телефонний номер чоловіка, якого їй дуже хотілося побачити ще раз. І лист від батька, який вона вирішила зберегти.

Алла підняла очі до неба.

— Ну добре, тату, — тихо сказала вона. — Я зрозуміла.

І додала після невеликої паузи:

— Буду жити.

У коробці голосно замуркотів Рудик. А телефон у кишені раптом дзенькнув. Повідомлення від Володимира:

«Я казав, що не зникну. Каву ввечері будете?» Алла прочитала його двічі. Усміхнулася. І вперше за дуже довгий час не стала думати, що може піти не так.

Написала лише: «Буду. Але нас двоє». За кілька секунд прийшла відповідь: «Тоді мені доведеться купити ще й курку».

Алла засміялася просто посеред тротуару. Люди обходили її, хтось здивовано дивився.

А їй було байдуже. Бо іноді щастя не приходить урочисто. Не стукає у двері. Не попереджає заздалегідь. Іноді воно починається зі старого листа, написаного запізно. Іноді — з незнайомої жінки з домашніми голубцями. Іноді — з рудого кота, який буквально застрибує у твоє життя. А іноді просто сідає навпроти тебе в нічному потязі й каже:

— Добрий вечір. Я Володимир.

Головне — цього разу не злякатися. І не відкласти життя на потім.