Остання коробка

— Мисочку беріть керамічну, — порадила продавчиня. — Пластик вони за місяць подряпають, а в подряпинах потім бруд збирається.

— Керамічну, — слухняно повторила Аліса й поклала в кошик миску кольору топленого молока. Потім другу, під воду. Потім мишку на гумці, хоча ще на порозі твердо пообіцяла собі, що іграшок не братиме.

— А кошеняті скільки?

— Не знаю, — чесно зізналася Аліса. — Маленьке зовсім. У долоні вміщається.

Продавчиня усміхнулася й показала на пакет із кормом для найменших. Аліса взяла два. І пакетик вологого. І гребінець, хоча гребінець їй точно поки що був ні до чого.

Вона розплатилася, підхопила пакет і глянула на годинник над касою. Двадцять хвилин на дванадцяту. Виходила з дому вона о десятій.

Аліса вибігла на зупинку. Маршрутка, три квартали, п’ятий поверх без ліфта. Пакет різав пальці, серце калатало, і всю дорогу вона думала одне: тільки б воно там не злякалося саме.

* * *

А почалося все, як це часто буває, з дурниці. З картонних коробок.

Аліса любила замовляти в інтернеті. Не тому, що марнотратка, — просто зручно: натиснула ввечері, а через два дні прийшло повідомлення, що посилка у відділенні. Кухонний тримач для рушників. Сушарка для білизни. Фільтр для води. Набір контейнерів, які вона потім жодного разу не відкрила.

Коробки від усього цього чомусь не викидалися. Вони переселялися на балкон і там залишалися жити.

Спочатку їх було три. Потім сім. Потім Аліса вийшла на балкон із черговою — від сушки для фруктів — і зрозуміла, що поставити її нема куди.

— Вікторе! — гукнула вона в кімнату. — У нас балкон чи склад?

Віктор вийшов, засунув руки в кишені й довго дивився на цю картонну фортецю.

— Взагалі-то це не я їх сюди ношу.

— А раптом щось повертати доведеться. Із коробкою ж приймають.

— Алісо, ти за три роки жодного разу нічого не повернула.

— От тому й не повернула, що коробки цілі, — знайшлася вона.

Проти такої логіки чоловікові сказати було нічого. Він і не став. Тільки зітхнув і пішов дивитися футбол, бо на цьому суперечка, власне, завжди й закінчувалася.

Але виносити коробки все одно випало йому. У них так було заведено: важке, брудне й униз — Віктор. І це в родині нікого не ображало.

Одразу все він тягти не став. П’ятий поверх, ліфта в будинку немає, а ноги в чоловіка не казенні. Тож вирішив по-хазяйськи: щоранку, йдучи на роботу, брати з собою дві-три.

Аліса цю ідею схвалила. І того ж вечора насмажила дерунів — не просто так, а зі шкварками й сметаною, як він любить. Віктор усе зрозумів, посміхнувся в тарілку й наступного ранку виніс аж чотири коробки.

За тиждень на балконі стало видно підлогу. За два — можна було поставити стілець і пити там каву.

Правда, до повної перемоги було ще далеко, бо звільнене місце Аліса потихеньку заповнювала новим. Свято місце порожнім не буває.

Але потім вона й сама пригальмувала із замовленнями. Не через грoші. Просто все, що треба, вже було куплено.

Хтось скаже: транжирка. А насправді, коли вони заїхали в цю квартиру, там були голі стіни, дроти зі стелі й запах свіжої шпаклівки. Ремонт з’їв усі заощадження, кухню довелося робити на замовлення, бо готова не ставала по розмірах, а на техніку вони збирали ще пів року.

Зате тепер удома було затишно. Пахло не будівництвом, а печивом. І коли приїжджала мама, вона ходила по кімнатах, чіпала фіранки й казала: «Ну от, доню, тепер видно, що люди живуть».

Заради цього «видно, що люди живуть» жінки, взагалі-то, багато чого роблять.

* * *

Настав день, коли на балконі не лишилося жодної коробки. Крім однієї.

Найбільшої. Від духовки, купленої ще під час ремонту. Вона простояла там усе літо й половину осені, вимокла під дощами, вигоріла на сонці, а потім знову вимокла. Картон повело, кути обтріпалися, і брати її чистими руками не хотілося зовсім.

Віктор саме зібрався на роботу, у світлій сорочці.

— У суботу винесу, — пообіцяв він, зав’язуючи шнурки. — Чесне слово. У суботу вона поїде.

— Ага, — сказала Аліса. — Ти це вже втретє обіцяєш.

— Утретє обіцяю — значить, точно винесу.

Вона зачинила за ним двері й подумала: «Ну який же він у мене все-таки нормальний». Не ідеальний. Нормальний. У сорок років розумієш, що це дорожче.

* * *

Субота видалася сірою й вітряною. Уночі пройшов дощ, і листя прилипло до асфальту так, ніби його туди приклеїли.

О пів на восьму Віктор поїхав на вокзал зустрічати тещу — Ніна Петрівна приїжджала на два дні, з сумкою, у якій обов’язково будуть банка меду й щось загорнуте в рушник.

Аліса пішла по продукти. Хотіла зробити мамі щось смачне, тому й пішла аж на ринок, а не в магазин під будинком. Назад вона верталася з двома важкими пакетами, дивилася на калюжі й нікуди більше не дивилася.

Саме тому й не побачила кошеня.

Воно вискочило з-під ґанку салону краси на розі — перелякане, з притиснутими вухами, — і кинулося просто їй під ноги.

— Няв-в-в!

Аліса спершу навіть не зрозуміла, звідки цей звук. А коли він повторився — тоненький, ображений, — глянула вниз і рвучко підняла ногу.

Вона наступила кошеняті на лапку.

— Ой… ой, маленьке. Пробач мені, будь ласка. Я тебе не побачила.

Жінка в пуховику, що проходила повз, покрутила пальцем біля скроні: дорослі люди в котів вибачаються. Аліса на неї навіть не глянула.

Кошеня було сіре, смугасте, з брудним боком. Воно подивилося на неї так, як уміють дивитися тільки коти, — з докором, — і пошкандибало геть, підгинаючи лапку.

— Стій! Ти куди?

Ось тут у неї всередині щось і обірвалося. Бо одна річ — кошеня на вулиці. Зовсім інша — кошеня на вулиці з хворою лапкою, і хвора вона через тебе.

Аліса поставила пакети просто в калюжу й наздогнала його біля лавки. Узяла на руки. Воно було легеньке, як пташеня, і дрібно тремтіло.

А потім вона зрозуміла, що пакети підняти вже не зможе. Рук не вистачає.

Стояла посеред тротуару, тримала кошеня біля щоки й думала. І придумала: розсунула в одному пакеті капусту з яблуками, зробила ямку й посадила його туди.

Так і йшла — з капустою, яблуками й кошеням, що визирало з пакета. Люди озиралися. Аліса йшла собі далі.

* * *

Удома вона витягла з балкона ту саму останню коробку — велику, обшарпану, від духовки. Іншої тари не було. Постелила всередину стару махрову серветку, посадила кошеня. Воно одразу зарилося в тканину й затихло.

І тут Аліса зрозуміла, що годувати його нічим.

Молоко? Ні. Вона десь читала, що маленьким молоко з холодильника давати не можна, буде тільки гірше. Ковбаса? Тим більше ні.

Отже — зоомагазин. Він за два будинки, це п’ять хвилин туди й п’ять назад. Коробку вона про всяк випадок закрила, щоб мандрівник не вибрався й не заліз кудись за шафу. У нижній частині ножицями зробила кілька дірочок — завтовшки з мізинець, щоб дихало.

Поставила коробку в коридорі, біля вішалки, подалі від балконного протягу.

— Поводься чемно, я швиденько, — сказала вона й вибігла.

На дверях зоомагазину висіло оголошення: «Зачинено на ремонт». Уже тиждень, як зачинено. Аліса про це не знала, і сказати їй не було кому.

Брати в супермаркеті перший-ліпший корм, нічого в цьому не тямлячи, вона не наважилася. Тож поїхала маршруткою на дві зупинки, у великий зоомагазин біля ринку.

Отак п’ять хвилин і перетворилися на годину з гаком.

* * *

Ключ повернувся в замку. З кухні долинав мамин голос і Вікторів сміх — вони вже й чайник поставили, і, судячи із запаху, мед розпакували.

— Це ти, донечко? А в мене ще нічого не готово! — гукнула Ніна Петрівна.

Аліса не відповіла. Вона дивилася на порожній кут біля вішалки. Коробки не було.

Всередині все похололо. «Невже виніс?» Вона відмовлялася в це вірити — і водночас чудово розуміла, що більше нікому.

— Вікторе!

Чоловік вискочив із кухні з рушником через плече. За ним визирнула мама.

— Що сталося?

— Де… де коробка?

— Та, що в коридорі стояла? — Віктор навіть усміхнувся. — Виніс. Ти ж її сама біля дверей поставила, щоб я помітив, я так і зрозумів.

— Що ж ти наробив…

Пакет із кормом випав із рук. Керамічна миска глухо стукнула об підлогу.

— Донечко, та що таке?

— Мам, потім! — Аліса вже дивилася тільки на чоловіка. — Куди ти її подів? У бак укинув чи поряд поставив?

Відповіді вона не дочекалася. Вилетіла з квартири й побігла сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Віктор кинувся слідом, нічогісінько не розуміючи.

А Ніна Петрівна залишилася стояти посеред коридору з ополоником у руці. Скільки разів вона приїжджала до дітей — а такою доньку бачила вперше.

* * *

Біля майданчика зі сміттєвими баками Аліса зупинилася й повернулася до чоловіка.

— Де?

Віктор роззирнувся. Коробки біля баків не було.

— Отут стояла. Я її біля стінки поклав, щоб не мокла…

І тут Аліса побачила.

Метрів за тридцять, на дитячому майданчику, троє хлопчаків ганяли її коробку ногами замість м’яча. Картон уже розлазився, один бік був відірваний.

Вона зблідла так, що Вікторові стало не по собі.

— Стійте! Не чіпайте! Хлопці, зупиніться!

Вона бігла й кричала, і хлопчаки, звісно, розбіглися — від дорослої тітки, яка кричить, треба тікати, це кожен знає. Аліса впала на коліна просто в мокрий пісок і тремтячими руками розгорнула картон.

Коробка була порожня. Тільки махрова серветка збилася в куток. Вона заплакала — некрасиво, вголос, як плачуть, коли вже байдуже, хто бачить.

Віктор сів поруч навпочіпки й мовчав. Не питав нічого. Чекав. Вона розповіла. Коли трохи змогла говорити.

Як мало не покалічила кошеня біля салону. Як несла його в пакеті з капустою. Як посадила в ту саму коробку й побігла по корм.

Віктор слухав і врешті сказав тихо:

— Алісо. Коробка була порожня. Я ж її піднімав.

— Там було кошеня! Я його туди сама посадила. Сама!

— Та не було там нікого. Я б відчув, вона легка була.

— Було! Було, Вікторе!

Пів години вони ходили довкола баків. Заглядали під контейнери, у кущі бузку, під припарковані машини. Кликали: «Кицю-кицю-кицю». Аліса засовувала руку в темні щілини, обдирала пальці й не помічала цього.

Сусідка з першого поверху, баба Ніла, сказала, що начебто бачила сіре, і воно нібито побігло до підвалу. Вони півгодини світили ліхтариком у підвальне віконце. Там нікого не було.

Потім Віктор обійняв дружину, щось довго говорив їй на вухо й повів додому.

Вона вже не опиралася. Не було чим.

Ішла й думала про одне: як вона взагалі могла таке допустити? Мама щоразу питає, коли ж уже онуки. А вона за годину не вберегла кошеня.

* * *

Коли вони зайшли в квартиру, з кухні знову долинав мамин голос. Тільки говорила Ніна Петрівна якось дивно. Ласкаво, наспівно, з тими інтонаціями, з якими розмовляють хіба що з немовлятами.

А в квартирі, крім неї, нікого бути не могло. Аліса зайшла на кухню й завмерла в дверях.

Мама сиділа на табуреті. На колінах у неї, розвалившись пузом догори, лежало сіре смугасте кошеня. Перед табуретом стояло блюдце.

— Звідки? — тільки й спромоглася вимовити Аліса.

— Само прийшло, — знизала плечима мама. — Сиділа я тут, а воно з-під ліжка вилізло у спальні й давай кричати на всю квартиру. Я й не знала, що ви кота завели. Гарненьке ж яке. Як звати?

— Мам… — Аліса витерла обличчя долонею. — Мам, їм молочне не можна.

І засміялася. Крізь сльози, схлипуючи, безглуздо — але засміялася. Вона підійшла, обережно забрала кошеня й притиснула до себе. Руки в неї досі тремтіли.

— Я так злякалася, — сказала вона йому. — Ти навіть не уявляєш, як я злякалася.

А воно нявкнуло й почало злизувати з її щоки сльози. Ніби втішало.

Насправді все було просто. У коробці було темно й пахло чимось незрозумілим, тож кошеня протиснулося в один із тих отворів — а мізинець дорослої жінки й кошеня місячного віку, виявляється, речі цілком співмірні — і пішло шукати, де краще. Знайшло спальню. Заповзло під ліжко, де тепло й пахне господинею, і спокійно там проспало всю трагедію.

Віктор стояв у дверях, тримався за одвірок і не знав, сміятися йому чи вибачатися.

— Значить, я був правий, — обережно сказав він. — Коробка була порожня.

— Мовчи, — сказала Аліса.

Він і замовк. Розумний.

* * *

У понеділок лапку показали фахівцю. У ветклініці подивилися, помацали, покрутили й сказали, що нічого страшного: забите місце, за тиждень бігатиме як новеньке. Порадили спокій, теплу підстилку й нормальний корм за віком. Аліса кивала й записувала все в телефон, ніби їй диктували рецепт.

Ім’я придумала Ніна Петрівна.

— У нас у дитинстві така сама була, — сказала вона, гладячи кошеня пальцем по голові. — Сіренька, з плямкою. Мусею звали.

Так у квартирі й з’явилася Муся.

Тепер вона спить у ногах, будить о шостій ранку, точить кігті об нову кухню на замовлення — і за це їй нічого не буває. Віктор, який урочисто заявляв, що кіт спатиме на підстилці, тепер сам двигає ногу, щоб «дитині було зручніше».

А коробки на балконі більше не збираються. Аліса викидає їх одразу. Одну, правда, залишила — маленьку, з-під фільтра для води. Муся в ній сидить.

Дивна річ: тварина живе в домі кілька днів, а страшно за неї вже так, ніби все життя.